На краю землі. Море Лаптєвих, вічна мерзлота і шахти із золотом

«Північ - це, як гра у карти: одному щастить, іншому - ні»

Я не чекала й хвилини. Зібралася - й у путь.

Двері відчинила усміхнена жінка - дружина Анатолія Бездідька Віра Львівна.

- Ви до господаря? Зараз погукаю, - і запропонувала присісти у холодку під виноградом.

Із будинку вийшов чоловік у гарній сорочці:

- Я вас слухаю.

- Дасте інтерв'ю?

- Та... й можна, - одразу усміхнувся господар.

- Що змусило Вас поїхати на Північ, де вічна мерзлота, суворі морози?

- Тоді мені було лише двадцять чотири. Повернувся із Німеччини, де служив у штабі армії. Одружився, але ні житла, ні пристойної заробітної плати не мав. Колеги по роботі, а працював я електрослюсарем із ремонту гірничих машин та обладнання у криворізькій шахті, порадили спробувати влаштуватися за фахом у Якутському краї: мовляв, на Півночі люди заробляють дуже великі гроші, чому б не спробувати?

Разом із товаришем Віктором Марковським, що родом із Білорусі, написали листа до поселення Усть-Нера, де були шахти. Ми цікавилися умовами та оплатою праці. Відповідь отримали швидко. А коли прочитали в листі, що заробітна плата 400 карбованців, одразу ж побігли купувати квитки на літак.

За словами Анатолія Олексійовича, із Москви до Якутська вони долетіли напрочуд швидко. Але як тільки друзі залишили борт, в аеропорту розпочалася хвища. У таку погоду не злітали в небо літаки, не виходили з приміщень люди. Завірюха лютувала: мело, сніжило і тримався 50-ти градусний мороз. Здавалося, що дороги зникли назавжди. Навіть господарі витривалих лайок, яких на Півночі запрягали у сани, під час такої негоди не випускали собак надвір.

-Ми віднайшли у порту готель. Адміністратор запропонувала кімнату №13. Забобонний Марковський спочатку категорично відмовлявся від такої пропозиції. Але потім все ж погодився, адже жодного вільного місця у готелі не було. На вулиці ж ночувати - замерзнути насмерть, - розповідає колишній шахтар. - Та й узагалі, Північ - це, як гра у карти: одному щастить, іншому - ні.

Як зараз пам'ятаю: у кімнаті стояло чотири ліжка, на двох спали якісь чоловіки. На столі - закуска і пляшка білоруської горілки «Зубровка». Сморід, бруд та ще й холоднеча. Про цивілізацію годі й казати - все дике та чуже.

Присіли ми з Марковським та й давай горювати: «Куди ж це нас занесло?» Але гроші на квитки додому про всяк випадок у нас були.

Через якийсь час прокинулися наші сусіди: «О, хлопці! Куди летимо?» Ми й розповіли все, як є, що приїхали з України і прямуємо до Усть-Нери гроші заробляти. А вони й кажуть, що там мало платять і звідти, навпаки, люди тікають. Ми з Марковським ще дужче засмутилися.

«А ось у нас добре», - раптом хриплим голосом заявив наш сусід. І розповів, що у поселенні Амалоє, яке розташоване у протилежній стороні від Усть-Нери, за сорок кілометрів від моря Лаптєвих, працює шість шахт, у яких добувають золото. Ось тут гроші чималі платять!

Але як туди потрапити без пропуску, який мають видавати органи міліції, адже та територія вважалася «забороненою зоною»? Сусіди по кімнаті пообіцяли нам допомогти.

Нині б Анатолій Бездідько, який має вже неабиякий досвід, ніколи б не повірив таким людям.

- Окрім того, що вони пропили всі свої гроші, дійшла черга до наших, - згадує співрозмовник. - Пиячили щодня. Висмоктували заощадження доти, доки не залишили нас майже без копійки. Минув так місяць, за проживання у кімнаті платити було нічим, сиділи голодні і день, і два... Терпець зрештою урвався. Відбулася серйозна розмова. «Сусіди- благодійники» пообіцяли допомогти оформити документи і посадити нас на літак. Чекали. Потім «рятівники» вирішили, що візьмуть із собою до Амалоє лише мене, бо я мав досвід роботи у шахті.

Коли Анатолій про це дізнався, одразу заперечив: «Як же так, ми ж разом приїхали. Я Марковського не залишу, а він мене». Крім того, Віктор за фахом - скреперист, тобто шахтар. Але хлопці нічого у цьому не тямили, отож не знали й не відали, що саме такий спеціаліст вкрай потрібен у шахті.

«Зеки», «храп» і «гітлер»

- Нарешті ми піднялися на борт літака. Довгоочікуваний рейс із Якутська до порту Еге-Хая, що поблизу поселення Батагай, - розповідає Анатолій Олексійович. -І знову - хуга, і знову - готель. Зайшли до холу. За столом сиділо шестеро чоловіків і грали у карти - північну гру «храп». Посередині лежала велика купа грошей та стояла пляшка спирту, на Півночі його називали «гітлер». Вітя й каже: «Оце б нам стільки грошей! Можна й додому повертатися». Вже згодом я дізнався, що за вечір ці люди вигравали і програвали по сім тисяч карбованців - шалені гроші на той час.

- А Ви грали в карти?

- Ні. Бог милував. Не люблю і не поважаю азартні ігри.

.. .Отож, через кілька днів уранці збудили нас хлопці й кажуть:«Товариші, сьогодні до Амалоє їде «Урал» із вибухівкою для шахт. Прямуватиме по «зимнику» - замерзлій річці Яні. Але в кабіні є лише одне місце. Швидко вирішуйте, хто поїде».

Кинули монету, випало збиратися мені. Віті залишив із заощаджених коштів дев'яносто карбованців, а собі - п'ять. Хтозна, як життя складеться.

Вантажівкою добиралися дві доби. Зупинялися біля «тепляків» - невеличких дерев'яних будиночків, де можна було поїсти та зігрітися.

Коли прибули до Амалоє, першої ночі вдалося поспати в готелі. А наступні майже два тижні українець жив у наметі з розконвойованими «зеками». їх на Півночі цінували як кваліфікованих бурильників. Головним серед в'язнів був «Полковник», Анатолія ж нарекли «Студентом».

- Вночі я спав, а «зеки» грали у «храпа». Вдень працював у наметі «кочегаром», ходив до крамниці за продуктами і готував їм їжу. Виконував усі накази «Полковника» доти, доки не приїхав Марковський із моєю трудовою книжкою. Від двотижневого спілкування з людьми, «яких образила доля», у мене залишилися лише негативні спогади. Такого безладу ніколи в житті не зустрічав: один п'яний спить і собака поряд, інший жінку привів... Бійки, алкоголь, розпуста... До речі, поки в'язні не витратять усіх грошей, на роботу не виходять.

Офіційна робота і відпочинок на материку

Коли нарешті прилетів Марковський до Амалоє, Анатолій не тямився від радості.

- Ти живий? - вигукнув Віктор.

- Ще і як! - і витягнув із кишені п'ять карбованців. - Зекономив!

-І в мене «живі» - всі дев'яносто.

Цього дня щасливі друзі влаштувалися на роботу у шахту, в гуртожитку отримали невеличку кімнату. Довелося, правда, заплатити по десятці за порушення паспортного режиму, та то вже було несуттєво. Головне, що українці дісталися за полярне коло.

- У випробувальний період працював у насосній дільниці, подавав воду на прилади, де працівники мили золото, - продовжує розповідь Анатолій Бездідько. - Згодом мене забрали у шахту електрослюсарем.
Веселіше стало жити, коли приїхала на Північ дружина. Сім'я наша мешкала у «тепляку», а поряд - ще дванадцять родин заробітчан. Дружили з усіма. Але після трагічного випадку (у свердловину шахти впала дитина і загинула), наші будиночки наказали перевезти ближче до поселення.

У 1973 році у Бездідьків народився первісток - син В'ячеслав. Першу відпустку голова сімейства отримав після двох із половиною тяжких років праці у шахті.

Анатолій із дружиною і дитиною шість місяців відпочивали на материку (люди далекої Півночі називають так цивілізацію). Багато подорожували, відвідали Прибалтику, Сочі, Ленінград... І витратили всі зароблені гроші.
Коли приїздили до України у відпустку вдруге, забрали з собою до Амалоє й тещу.

У 75-му з'явилася ще й донечка Марина.

- Хоча на Півночі промайнули кращі роки мого життя, - зізнається Анатолій Олексійович, - все ж тут були свої влада, закони та своя система відносин. Працював по чотири доби у шкідливих умовах. Загалом у шахті відпрацював двадцять років. Золота добували дуже багато.

Якщо скласти разом мішечки із жовтим цінним металом, яке ми підняли на поверхню за десять років, виросла б справжня гора.

- Із собою північного золота привезли?

- Ні, - усміхається, - вивозити його суворо заборонялося. Адже, якщо у когось виявляли цей метал, забирали все: і будинок, і автомобіль... В однієї жінки знайшли у валізі аж чотири кілограми. За це її ув'язнили на шість років і конфіскували все майно.

У мене ж зберігається лише невеличкий камінець - носій золота. Він нагадує про шахту, золотоносні піски і про далеку Північ.

Полярні куріпки і червона риба нельма

- Полювання у нас тривало протягом усього року, - з мисливським захватом розповідає Анатолій Бездідько. - Такої кількості куріпок,. мабуть, немає більше ніде. А ще зайців, песців, їх тут - море. Ми навіть полярних лисиць годували з рук. Бачили мігруючих північних оленів. А от ведмедів, на жаль, ні. Але все одно кожен із нас мав при собі зброю, навіть жінки. Моїй дружині подарували гарну штучну рушницю, з якою вона іноді полювала. Допомагали нам у побуті собаки, адже пересуватися на Півночі без цих тварин неможливо.

- Також дивувало те, що риби було дуже багато. До озера діставався пішки майже добу. Товщина криги - метр-півтора. Рибалив на нехитрий «витвір»: блешню, зроблену з руків'я алюмінієвої ложки. Ще добре риба ловилася на сире м'ясо. Найбільший мій улов - 26 великих рибин. Шкода, що додому вдалося донести лише шість із них.

Із хати вийшла Віра Львівна. Тихенько присіла на лавочці. І також згадала ті чудові дні на Півночі:

- У мене завжди було таке відчуття, ніби я ходжу по краю землі... Жилося нам там дуже добре - і матеріально, і морально. Спочатку якось не змогла влаштуватися на роботу за фахом - я закінчила Чернігівський педінститут. Перший рік працювала кочегаром. Потім - старшим кочегаром. Робота мені подобалася. А згодом стала вчителювати у денній школі: викладала фізику та астрономію. Також очолювала вечірню школу.

- Як познайомилися із Анатолієм Олексійовичем?

- Не повірите, у Тростянецькому дендропарку. До речі, я родом із цього села. Тоді у чудовому куточку садово-паркового мистецтва збиралася молодь. І ми зустрілися. Листувалися. У нас був такий собі поштовий роман, а потім Толя приїхав і запропонував мені вийти за нього. Розписалися у мій день народження, 31 грудня, а прожили вже разом сорок чотири роки.

-І ще поживем! - наостанок сказав колишній шахтар.

  Фото з сімейного архіву Анатолія Бездідька

Лариса Галета, газета "Деснянка вільна" №55 (354) від 12.07.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.