Любов, розуміння, довіра

Без цих складових неможливе щасливе сімейне життя, впевнені Сергій Олексійович та Любов Родіонівна Семененки. Вони у злагоді та коханні прожили разом п'ятдесят років. 11 серпня подружжя відзначає своє «золоте» весілля. І, звичайно ж, літні вже люди згадують, як півстоліття тому, молоді та дужі, вони стали на вишитий рушник, засвідчивши свою вірність одне одному, дали обіцянку ділити радість і горе протягом всього життя.

Від долі не сховаєшся і не втечеш

Тендітна Люба виховувалася у родині голови колгоспу села Макарівка Бобровиць- кого району. Але дитинство дівчинки не можна назвати солодким, бо з трьох років вона хворіла на бронхіальну астму. А вже у восьмому класі її підкосив інсульт. Любу паралізувало. Півроку вона не ходила до школи, тож довелося лишитися у восьмому класі ше на один рік. Ось так жорстоко, але доля звела її з майбутнім чоловіком, а поки що восьмикласником Сергієм.

«Я Любоньку одразу примітив. Вона була гарна, мила і нікого до себе не підпускала. В школу до Бобровиці ми ходили однією дорогою, бо я жив за Макарівкою. Потім батько купив мені велосипед, і я почав підвозити Любу додому після школи. Але вона якось несерйозно ставилася до моїх залицянь», - посміхається Сергій Олексійович.

Пропрацювавши рік після школи, хлопець вступив до лав радянської армії. Служив Сергій на Новій Землі моряком. Коли йшов до Збройних сил, наказав Любі чекати. На що дівчина з посмішкою відповіла: «Обов'язково».

«Тоді служба тривала чотири роки, - продовжує Любов Родіонівна. - Я собі нічого наперед не планувала, але листи ми один одному писали. Якось Сергій сповістив, що збирається у відпустку. І не просто аби відпочити, а із серйозними намірами - вирішив одружуватися. Як приїхав - зробив мені пропозицію. Без особливих умовлянь і міркувань я погодилася. Мені навіть прізвища в паспорті не довелося змінювати. Як була Семененко, так і лишилася. Аж нецікаво (Сергій і Любов мали однакове прізвище - Авт.). Весілля святкували всім селом цілий тиждень».

Купальський вінок не зволікай, якщо любиш - у воду пірнай!

А от доля, чи то магічна Купальська ніч, все вирішила ще за кілька років до весілля.

На свято Івана Купала Любов сплела вінок і кинула його в озеро. Сергій, не вагаючись, пірнув у водойму і дістав витвір своє коханої.

«Я ще зі школи знав, що вона стане моєю дружиною, - із серйозним обличчям зауважує чоловік. - А Люба завжди тільки посміхалася».

«Та куди ж від тебе дінешся, - долучається до розмови жінка. - Він же мені проходу не давав. Якось я відзначала свій день народження, а Сергія не запросила. Так він усіх гостей разом зі мною у хаті зачинив.

Закрутив замок і на вхідних дверях, і на хвірточці - продовжити свято ми не мали . Змоги, тож сиділи у хаті. А коли наше весілля відбували, так мої родичі всі плакали, мовляв, він тебе вб'є, бо задиркуватий був по молодості, міг будь-кому «по вухах» надавати. Та в цьому всі помилялися: чоловік мене за все життя і пальцем не зачепив, завжди був надійною опорою і захисником».

Я йому доньку, а він мені.. тісну сорочку

Під час розповіді мова зайшла про подарунки і сюрпризи, які чоловік та дружина робили один одному протягом життя. Виявилося, Сергій Олексійович і досі на свята дарує коханій квіти, а от із подарунками, як то кажуть, не склалося...

«Якось на Восьме березня подарував мені сорочку. І що ви думаєте? На три розміри менша. Після того я вирішила сама собі подарунки купувати. Він мені дає гроші, а я вже обираю, що забажаю».

З особливим хвилюванням згадують ювіляри народження дітей, особливо донечки, бо вона була першою, та ще й на світ з'явилася на другу річницю весілля.

«У лікарню мене забрали за чотири дні до пологів. Виникли невеликі складнощі. Відверто кажучи, хвилювався більше Сергій. За ці дні не відійшов від мене ні на крок. Всіх лікарів замучив, поки народила. А я просто чекала, щоб зробити йому подарунок на річницю нашого весілля, - сміється Любов Родіонівна. - Ви навіть не уявляєте, яке то було щастя. Ми обоє були «на сьомому небі». Чоловік навіть дозволив мені ім'я обрати, але за умови, що наступного, хлопчика, називатиме він. Як у воду дивився: через три роки лелека приніс до нашої домівки юнака».

Чоловік звільнив з роботи - я пішла в театр

У вихованні Раїси та Станіслава допомагала мати Люби, бо подружжя тоді працювало у Києві. Але діти росли спокійними, взявши від батьків найкращі риси.

«Я весь час працював у правоохоронних органах - ЗО років, а Люба змінила кілька професій. Спочатку, до народження другої дитини, вона працювала стрілочником на станції «Київ-Петрівка», - почав Сергій Олексійович.

«Так-так, а Сергій поїхав, не. кажучи жодного слова, і звільнив мене із роботи. Я після декрету збираюсь до Києва, а він мені: «Ти вже там не працюєш», - обурюється жінка.

«Я це зробив не тому, що я примхливий, - виправдовується чоловік, - а через стан здоров'я дружини. Не для неї ця робота, надто нервова. Тож я поїхав до її начальника, показав довідку з лікарні, і він зі мною погодився. Трохи посварившись, Люба влаштувалася на завод, там кілька років попрацювала, а звідти - у драматичний театр імені Івана Франка диспетчером. Тут вже я не мав жодних зауважень».

Любов Родіонівна за час роботи у театрі багато спілкувалася із відомими артистами. Знала покійного Богдана Ступку. Каже, що цей легендарний актор, режисер, одним словом, геній української сцени, був взірцем для кожного.

«За час, що я працювала в театрі, жодного разу не чула поганого слова у бік Богдана Сільвестровича. Всі намагалися лише рівнятися на нього. Він завжди був щирим із глядачем до всіх глибин своєї душі, - згадує пані Любов. - Перегорнути душу глядача міг як за дві години вистави, так і за хвилину, прочитавши вірш. Завжди привітний, усміхнений і дещо задумливий...».

Спілкувалася жінка і з сестрами Сумськими, Євгенієм Пономаренком, Ната- лією Ужвій, але найбільше їй прикипіли до душі сатирично-драматичний дует Штепсель і Тарапунька, яких грали легендарні Юрій Тимошенко те Юхим Березін.

Наші батьки - незламна опора один для одного

Нині подружжя Семененків на пенсії. До них часто приїздять діти Раїса та Станіслав, а також онуки В'ячеслав та Максим. Всю велику родину я застала вдома.

«Нам приємно, що наші батьки й досі незламна опора один для одного. Вони поставили нас на ноги і нині допомагають своїми порадами, добрим словом нам і нашим дітям. Хай їм щастить і здоровиться. Хай Бог оберігає і люди люблять. Хай і надалі цвітуть у їхніх душах ніжні почуття», - зі сльозами на очах побажала донька Раіса.

За лаштунками...

Сергій Олексійович у невимушеній розмові пзнається: «Моя Люба - це золото найв- іщої проби. Я ніколи не чув від неї яки- хос. нарікань. Бували в нашому житті різні складнощі, але з дому ми ніколи не виносили проблеми. Переживати труднощі було легше вдвох. Але як було, так і залишається в нас головне - любов, недарма саме так звуть мою дружину. На одному хочу наголосити: треба берегти одне одного, вміти прощати, поступатися. На першому плані в родині має бути чесність та довіра. Чого й бажаю читачам «Чернігівщини».

Про цю чудову родину, звичайно, не розкажеш у короткій замальовці, але хочеться, щоб про них знали інші, брали приклад, вчилися. Такий ентузіазм і жага до життя вже немолодих людей викликають щире захоплення. Хочеться, щоб сьогоднішній настрій не залишав родину Семененків ніколи, хай живуть ще довго у щасті та здоров'ї.

Сніжана Божок, газета «Чернігівщина» №32 (360) від 09.09.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.