При хорошому свекрові і свекруха добра

До такого висновку прийшла 71-літня Катерина Кашуба зі Щорса, проаналізувавши своє подружнє життя.

Так склалося, що спочатку вона познайомилась зі своїм майбутнім свекром. Це було ще в 1959 році. Тоді Катерину та її подругу (без п'яти хвилин ветеринарних фельдшерів) направили на практику у Городнянський (нинішній Щорський) район, де головним ветлікарем був колишній фронтовик, випускник Московської військової ветеринарної академії Григорій Кашуба.
- Досі зберігаю два його листи, написані уже після завершення нашої практики, - розказує жінка. - Перший адресований начальнику ветеринарного відділу Чернігівського облсільгоспуправління з проханням направити нас із подругою на постійне місце роботи в Городнянський район. Так

Григорій Йосипович брав нас під своє крило. Інший - безпосередньо нам: «Дорогі діти! Після закінчення технікуму негайно приїжджайте! Роботою будете забезпечені».
Катерина послухалась - приїхала. І в перший же день познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Він допоміг розгубленій дівчині донести валізу, у якої відірвалася ручка. І виявився ... сином її начальника.
Майбутня свекруха сама зробила крок назустріч.
- По роботі (працювала у ветлікарні) мені часто доводилося їздити по селах, - згадує моя співрозмовниця. - А зими тоді були люті, не такі, як нині. Бувало, замерзнеш так, що ні рук, ні ніг не відчуваєш. В один із таких холодних ранків наш водій приносить мені пакунок. Каже: тобі передача. Розгортую, а там - плетені вовняні шкарпетки і тепла хустка. Я подумала, що це водій щось наплутав і хотіла повернути. А він сміється: «Бери-бери, це майбутня свекруха тебе так задобрює».

Згодом я справді стала у Кашуб невісткою. Прийшла у їхню родину уже дев'ятою. Людей під одним дахом багато, у кожного - свій характер. Але не сварилися між собою, бо свекор не терпів чвар. Був справедливим. До всіх ставився однаково. В обиду нікого не давав.
Як дізнався, що я, коли пізно повертаюся з роботи, зазвичай перекушую тим, що залишалося від вечері, наказав готувати спеціально для мене:«Щоб було свіже і тепле!».
У вихідні він запрошував усіх нас у кіно. Спеціально ходив у клуб раніше, щоб купити квитки на цілий ряд. А якось зібрав усіх молодих і, як відрізав:« Будете вчитися!». Так, дякуючи свекру, я закінчила Білоцерківський сільгоспінститут, а чоловік - Львівську міліцейську школу.

Дякуючи свекру, у моєму житті було багато приємних миттєвостей. Скажімо, якось випало бути на сесії в інституті якраз на 8 Березня. Чоловік у цей час був у Львові. У домашніх були свої проблеми. Коротше кажучи, з жіночим святом мене ніхто не поздоровив...
І раптом (днів через три) - вітальна телеграма на художньому бланку. Від свекра. Читаю її і плачу, уявляючи, як вона була відправлена: спочатку свекор питав усіх: «Хто поздоровив невістку?», потім сам їздив на пошту, писав для мене теплі слова.
Коли у нас народилися діти (син та донька) ми переїхали в однокімнатну квартиру. В ній теж яблуку ніде було впасти. На всі випадки - один-єдиний стіл. Вранці я ставила на нього сніданок, потім - ночви, щоб купати дітей, далі - ще одні, в яких прала. В обід знову стелила скатертину. Прибирала посуд і розкладала свої зошити та книжки, бо треба було писати курсові та контрольні. Часто засинала над ними. Пізно увечері, впоравшись, прасувала на столі пелюшки.
Тому коли свекор помер, ми повернулися до свекрухи, у більший і просторіший дім. Але тепер все в ньому стало іншим. Бо не було хазяїна...

Свекруха ростити дітей не допомагала. Перед тим, як їхати в інститут на сесію, я мала відвезти сина з дочкою до моєї матері в інший район. Не питала в мами, чи здорова вона, чи може побути з малими. Привезу, залишу, і - на екзамени. Знала, що і доглянуті будуть, і нагодовані.
Говорити детально про те, як жили зі свекрухою, жінка не хоче. За тридцять років , - зітхає, - чого тільки не було.
- Потім я стала хазяйкою в домі. А вона постаріла, змарніла від хвороб. Не вгадувала навіть власного сина. Я доглядала за нею. Співчувала. Але ніяк не могла забути нанесеного нею зла. Знала: маю простити її, поки вона ще жива. Але на серці лежав камінь.

Усе вирішив випадок. У мене трапилось горе. Я не стрималась і заплакала біля свекрушиного ліжка. Думала, що їй до всього байдуже.
А вона, як змогла, підвелася, пильно подивилася на мене, погладила по голові. Прошепотіла: «Не плач», - і назвала на ім'я.
Усе лихе, що накипіло-назбиралося в душі впродовж років, розтануло, як дим.
«Все могло бути інакше, - подумалось мені тоді. - Ми зі свекрухою могли стати по-справжньому близькими людьми».
Я і тепер не маю в тому сумнівів. Але так могло бути тільки за однієї умови: щоб був живий свекор...


Катерина Кашуба зі своїм свекром Григорієм Йосиповичем

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №42 (317)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.