«Народила? Чукать будем!»

Сьогодні ранніми шлюбами нікого не здивуєш, і народження дитини у дівчинки-підлітка викликає скоріше співчуття, а не осуд. Тоді ж, у сімдесят сьомому, звістка про те, що вчорашня школярка народила дочку, стала для Ріпок справжньою сенсацією. Селище гуло! Сьогодні Тетяна Олександрівна згадує про все, що сталося з нею тридцять чотири роки тому, з легкою усмішкою, хоча непрохані сльози час від часу затуманюють її очі.

«Закохалася я в Ігоря у дев'ятому класі»

— Ми з Ігорем сусіди, жили на одній вулиці,— каже вона. — Він старший на рік, з 1958-го. До пори до часу особливої уваги одне на одного не звертали. Після восьмого класу він вступив до профтехучилища у Гомель, а я іще школярка. Вчилася у дев'ятому класі, коли на один із шкільних вечорів прийшов Ігор. Запросив мене на повільний танець, а після вечора запропонував провести додому. Так ми почали зустрічатися. Він був дуже красивий. Я закохалася, чекала його на вихідні. Він приїздив з Гомеля, привозив цукерки. Грильяж у шоколаді, зефір у шоколаді... У нас тоді таких не було. А потім мій коханий проходив практику в нашій сільгосптехніці. Увечері свисне з вулиці, і я вже біжу на побачення. Сусіди сміялися: «Танин соловей прийшов».

Якось матері приснилося, ніби я топлюся в колодязі. Вона вирішила, що це не до добра, і ввечері разом із бабунею заборонили мені іти гуляти:
— Не підеш!
А я:
— Ні, піду! А як не пустите, то втоплюся!
Зрозумівши, що мене не зламати, мама пішла за неслухняною дочкою назирцем. Ходила за нами з Ігорем цілий вечір.
У сімдесят шостому я закінчила школу і вступила до Остерського будівельного технікуму. Ігор працював у Ріпках у сільгосптехніці. Кохання наше було безмежне. У листопаді я проводжала його в армію. Розлука була нестерпною. Щодня писали одне одному листи, слали фотографії. Служити йому випало в Надвірній Івано-Франківської області, і це мені здавалося далеким світом.

«За кілька днів до пологів ще півторакілометровий крос пробігла на лижах»

— Не повірите, але я не знала, що вагітна. Над словами, що в СРСР сексу не було, сміється увесь світ, але нам справді про це ніхто не розповідав. І зміни у своєму організмі я сприйняла, як належне. Сама ні про що не здогадувалась, і мама нічого не помітила. Одна бабуня Галя вже на пізніх строках сказала мамі і сестрі:
— Щось поправилася Таня. Чи не вагітна?
А мама їй:
— Та звідки? Нема ж живота. Ну, поправилася трохи.
Ігор перед армією теж якось сказав:
— Щось ти поправилась.
— Повечеряла, — кажу.
На заняття з фізкультури ходила. Усі нормативи складала — на колоді, брусах, з гімнастики. В перших числах березня треба було бігти лижний крос. Це півтора кілометра на стадіоні. Пробігла! На 8 Березня їздила додому, в Ріпки. А в ніч з десятого на одинадцяте у мене відійшли води. Не розуміючи, що це, бігала по гуртожитку в туалет.

Уранці ми пішли на заняття. Урок з геодезії вів директор технікуму. А мені вже нестерпно. Почалися перейми.
— Можна, я вийду на повітря, — прошуся.
— Вийди, — дозволив. І наказав дівчатам: — Ідіть за нею. І відведіть до лікарні.
Дівчата до мене:
— Ти, мо', рожать будеш?
— Ой, мабуть, — мало не плачу я.
— А дома знають?
— Ні, не знає ніхто.
— А він?
— І він не знає.

Довели вони мене до лікарні. Було це вже після десятої години. А о 12.30 я народила дочку вагою 3930 грамів, 54 сантиметри. Крупна дитина, а живота ж не було. Я не затягувалася, нічого не ховала, бо не розуміла, що зі мною. Пологи пройшли нормально,- без жодного розриву. Коли народжувала, лікар сказав:
— Живота нема, значить, буде хлопчик.
Дівчинка народилася з густим чорним волоссям. То він пожартував:
— Ну, значить, баришня з зачіскою.
Дівчата ще не відійшли від лікарні, як їм повідомили, що я народила дочку. Коли прокинулася, під вікном уже стояла вся група. Пізніше вони в складчину купили в Києві коляску і конверт із білизною для моєї доні. Група у нас дружна була. А тут ще й перша дитина! На першому курсі.

У палаті разом зі мною лежала циганка. До неї ходила численна рідня. Мабуть, вони й занесли інфекцію . У мене різко підвищилася температура, і а потрапила до ізолятора. Там мене і знайшла мама. Її телеграмою викликав у Остер директор технікуму. Вдома здивувалися, чого б це. З навчанням у мене було все гаразд. Та й сама зовсім недавно приїздила. Але бабуня веліла матері:
— Їдь. Це вона, мабуть, народила.
Мама купила дівчатам з моєї кімнати торт «Карпати». В Ріпках робили їх чи не найкраще. Заявилася з тортом у гуртожиток, а чергова їй:
— Жагловська? Так вона ж народила. Ідіть у лікарню.
Прийшла до мене в ізолятор.
— Що будемо робить? — питає.
— Як не хочете забирать, — кажу їй, — поїду до тітки Соні. Вона прийме.
— Як не хочемо забирать? — мама мені. — Заберем.

А перед цим зі мною в лікарні вже вели розмови про те, що можна віддати дитину в одну бездітну офіцерську сім'ю із селища Десна. «Напиши відмову. Ніхто ні про що не знатиме». А нянечка заносить мені дівчинку:
— Дивись, яка красуня. Хіба ж можна від такої відмовитись?
З лікарні я написала гнівного листа Ігорю. Народила дочку, пишу. Сама вирощу. Ти мені не потрібен. Отака я була горда в свої сімнадцять літ.
А тим часом мати приїхала в Ріпки і пішла до Валентини Іванівни, матері Ігоря. Плаче:
— Таня дочку народила.
А тая у відповідь:
— Чого ти плачеш? Народила? Чукать будем!
І послала Ігорю телеграму: «Поздоровляю з дочкою». Пізніше він розповідав, що телеграму принесли прямо в їдальню, на вечерю.
— У мене й ложка випала з рук, — казав. — Яка дочка? Де вона взялася?

Мого гнівного листа він одержав пізніше. А тоді ніч не спав, усе думав. А на ранок його викликав командир:
— Що думаєш робити?
— Жениться.
— Тоді одержуй десять діб відпустки і їдь.


Тетяна Корнієнко з онукою Валерією

«Ірина? Неправильно. Треба було назвати Олімпіада чи Спартакіада»

— З пологового будинку нас забирала свекруха. Приїхала в Остер з квітами, шампанським, цукерками, подарунками для всього медперсоналу. І ми поїхали додому.
А 5 квітня приїхав Ігор, і ми зразу пішли до загсу. Виявилось, що на мою реєстрацію шлюбу потрібен спеціальний дозвіл, за яким ми ходили в райвиконком. Зрештою нас зареєстрували. Стала я Тетяною Корнієнко. А затим і донечку нашу зареєстрували як Ірину Ігорівну Корнієнко. Відбувши відпустку, Ігор поїхав служить, а ми 1 травня донечку похрестили.

Бабуня Галя, яка виростила чотирьох нас, сказала, що й Іру виняньчить, а мені треба вчитися далі. Так я, тугенько перев'язавши груди, через місяць повернулася в технікум. Викладач фізкультури на першому ж занятті запитав:
— Як назвала дочку?
— Ірина.
— Неправильно. Треба було Олімпіада чи Спартакіада.
Нагадав, як я перед пологами бігла лижний крос.

Я щотижня мчала додому, до своєї донечки. Сумувала за нею. Бабуня — нянька чудова. З чотирьох місяців посадила Ірочку на горщок, обклавши подушками з усіх боків. Так що проблеми горщика у нас не було. Годували малу коров'ячим молоком, бо на суміші в неї алергія. У дев'ять місяців доня пішла, переступила поріг хати.
Так ми й жили. Ще два роки я вчилася. Ігор повернувся з армії, почав працювати. А свекруха взяла ділянку під забудову і почала зводити для нас дім. Спочатку ми жили у врем'янці, а у 1982 році перейшли у свій дім. До цього, у вісімдесятому, у нас народився син Валерій. На відміну від сестри, він важив мало, всього 1800 грамів. Але виріс, уже свою дочку має.
Пам'ятаю, коли Ігор прийшов з армії, Ірочка до нього не йшла, боялася — чужий дядя. Кажемо їй: це тато. А вона показує на фото: ось тато. А це дядя. З часом звикла. Ігор дуже любив дітей, грався з ними, пестив.

Горе прийшло зненацька

— Усе у нас було добре, аж доки не-прийшла біда. Той вечір, 8 липня 1993 року, я пам'ятаю до найменших подробиць. Раптом до нас прийшов міліціонер.
— Де Ігор? — питає.
— Нема, — кажу.
— Я гнався за ним. А тут сусід:
— На трасі горить мотоцикл, — каже.
У мене й серце обірвалося.
— Толик, підвези мене туди, — прошу.
Коли побачила, що горить наш мотоцикл, зрозуміла все. Мене до місця аварії не підпустили. Я повернулася додому, телефоную в лікарню, а трубку ніхто не бере. А тут Олександр, напарник Ігоря, на порозі:
— Їдьмо у лікарню. А далі каже:
— Ти сильна. Витримаєш. Ігоря нема.
Наступного дня ми забрали Ігоря з моргу, а 11 липня ховали.

У нього не працювало світло на мотоциклі, і прямо на трасі він зіткнувся з білоруською вантажівкою. Мотоцикл перевернувся й загорівся. Загинув Ігор миттєво, а потім ще й горів.
Так я в 34 роки залишилася вдовою. Іра вже вчилася у Новгород-Сіверському медичному училищі, а Валерію тільки тринадцять. Треба було жити, ставити на ноги дітей. Сказати, що було важко, це нічого не сказати. І дітей піднімати, і самій жити. Але треба було жити.

Треба жити

— Колись давно у Ріпки приїхала ворожка. Пішла я до неї. Вона попросила назвати дату народження. Тримала в руках якусь велику книгу. А наговорила мені таке. Немов би дочка розведеться з першим чоловіком, а другий у неї буде військовий. Син житиме зі мною і буде моїм годувальником. Буде у нас машина, на якій син потрапить у аварію. Машину розіб'є, а сам залишиться цілий. А я вийду заміж удруге і народжу сина, якого назву Сашею.
Так от, збулося все, крім народження сина Саші.
Іра моя вийшла заміж молодою, у дев'ятнадцять уже народила Настуню. Я дуже просила її не поспішати. Ранні шлюби — це дуже важко, насамперед жінці. Та хто ж слухає матерів! Ірина народила ще й Вікторію, але сім'я розпалася. Нині в неї чоловік міліціонер. Можна вважати, військовий, як колись нагадали мені.
Син справді купив старенького «Москвича», але доїхав на ньому до першого стовпа. Коли повідомили мені, мало не вмерла. А він:
— Заспокойся. То залізо. Головне, що я живий.

Потім були в нього «Жигулі». Зараз «Нісан». Живемо разом. Валерій — справжній господар.
Що ж до мого другого заміжжя, то я й справді сім років тому зійшлася з хорошою людиною. В Анатолія в Києві маленька квартира, сам він зварник, працює по всій Україні. Так ми й живемо — то в Києві, то в Ріпках. З моїми дітьми у нього прекрасні відносини, а що ще жінці потрібно?
Часи тепер такі, що і дочка, і син зайнялися торгівлею. Посприяла цьому моя свекруха Валентина Іванівна. Вона стоїть на базарі, Іра з нею. А у Валерія своя справа.
Справжня втіха для мене — онуки, мої красуні. Настя і Віка вчаться в школі, а донечка сина Валерія, яку назвали іменем батька, ходить у дитсадок. Наступного року Лерочка піде до першого класу.

Я, пропрацювавши багато літ секретарем в райдержадміністрації і СБУ, вийшла на пенсію. Живу, як уже говорила, на два доми.
На ваше запитання про ранній шлюб і материнство в сімнадцять літ скажу, що не раджу дівчатам поспішати з заміжжям. Ми з Ігорем дуже любили одне одного. Вже маючи дітей, ходили на танці — бабусі допомагали глядіти наших доньку і сина. Але все це непросто. Важко і відповідально. Краще одружуватися, коли міцно стоїш на ногах.
Я з Ігорем прожила шістнадцять щасливих літ. І вже вісімнадцять — без нього. А люблю його досі.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №38 (1324)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.