«Навіть поховати не змогла»: чоловік Наталії Трепач із Березни три роки вважався зниклим безвісти

Андрій Трепач

— Чоловіку принесли повістку в травні 2022 року. У п’ятницю, 13-го, — говорить Наталія Трепач із Березни на Менщині. — Тоді ми не надали цьому значення. Тим більше, що сподівалися: в Андрія є бронь — він працював електромонтером в АТ «Чернігівобленерго».

Але наступного дня виявилося, що бронювання не було завершене. Потрібний документ на підприємстві оформили трохи пізніше. Колеги Андрія отримали відстрочку. А він у цей час уже був у навчальному центрі в Гончарівському.

— Те, що його частина базується під Бахмутом, чоловік приховував, скільки міг. Знав, що я постійно відстежую інформацію про події на фронті, і не хотів іще більше тривожити. Адже там було пекло.

Під час нашого спілкування розповідав про лисеня, яке приходило до них у гості. Як його впіймали, загорнули у форму й «усі стали як діти — кожному хотілося сфотографуватися з ним і відправити знімок рідним». Як захотіли перейменувати танк. Раніше він був «Танюшею». Потім вирішили: хай буде «Киця». Та в побратима, який робив напис на броні, було не все гаразд із каліграфією, і «Киця» читалася як «Куця». Хлопці довго сміялися — поки ротний не наказав стерти напис.

Розповідав про озеро, біля якого вони стояли, — як там красиво і про те, що вдалося навіть поплавати. А про виснажливі бої, про масовані штурми ворога — ні слова. Я дізналася про це сама. Згодом.

Не говорив Андрій про воєнні будні й тоді, коли приїжджав у відпустки. Найдовша — цілих 30 днів — була взимку 2022-го. Тоді він проходив реабілітацію після операції. Зустріли разом Новий, 2023-й, рік і Різдво. Готували дітям подарунки — 11-річному Віталику, сину Наталії від першого шлюбу, і спільній донечці Вікусі — їй тоді ще не виповнилося й трьох років. Загадували бажання. Вірили: з ким Новий рік зустрінеш, з тим його і проведеш.

Остання відпустка була через чотири місяці — у квітні.

— Під час неї Андрій намагався все привести до ладу, полагодити. Переробив опалювальний котел — він з електронасосом і не розрахований на блекаути. Бавив донечку. Вона ось-ось мала піти в дитсадок. Переживав, що росте без нього.

Через майже два місяці після від’їзду Андрія — 20 червня — у нас зупинився годинник. Його синові хрещена і моя найкраща подруга подарувала на перший день народження Віталика. Спочатку я подумала, що просто сіла батарейка. Замінила її, але це не допомогло. Стало ясно, що вийшов з ладу механізм.

— Що відбувалося тоді з Андрієм?

— Саме в той час нічого надзвичайного. Він проходив бойове злагодження з новим екіпажем на іншому танку.

Горе прийшло за кілька днів. 23 червня чоловік зателефонував, щоб повідомити, що екіпаж відправляється на завдання. Попередив, що деякий час не зможе виходити на зв’язок. Це була наша найкоротша розмова — вона тривала менш ніж пів хвилини.



Наталія Трепач

А 24-го був день народження Віталика. Хотілося вірити, що, попри все, Андрій усе ж таки зможе привітати його з 12-річчям. Вони були великими друзями. Я приготувала частування. Покликала рідних. Накрили у дворі стіл. Андріїв брат Микола гойдав Віку на гойдалці. Її раніше чоловік купив для мене. Така мирна картинка. Але всі наші розмови були про війну. Про те, що Андрій нам не телефонує, усі, ніби змовившись, мовчали.

Чоловік не подзвонив і в наступні дні. І жодного разу не відповів на її численні дзвінки. Тривога наростала. Щоб отримати хоча б якусь інформацію, Наталія разом із рідними чоловіка зверталася до ТЦК, шукала його побратимів. Через кілька днів їй вдалося вийти на земляка з Корюківки — Сергія, механіка попереднього екіпажу Андрія. На той час він був на реабілітації після операції.

— Сергій зателефонував чоловіковому брату Миколі. Коли прийшов до нас і сказав, що Андрій більше не подзвонить: «Він погиб». Мене ніби паралізувало — не закричала, не заплакала. Жодних емоцій. Тільки відчуття, що це відбувається не зі мною, що я просто дивлюся якесь страшне кіно. Настільки страшне, що бракує повітря.

А думки зосередилися навколо одного слова: «Чому “погиб”? Чому російською?»

Це вже потім вона знайшла пояснення фахівців: так психіка вмикає захисний механізм. Не впускає вбивчої інформації в реальність, щоб людина не збожеволіла від горя. Наталії важко згадати детально, що було до того моменту, коли вона почала усвідомлювати реальність втрати. А усвідомивши, захотіла дізнатися правду про загибель чоловіка.

— Сергій розповів коротко, без сантиментів: рашисти поцілили в танк «Ланцетом» (в акті службового розслідування вказано: «протитанковий ворожий засіб»). Влучили саме в те місце, де знаходився навідник — мій Андрій. Удар прийшовся йому в голову.

Танк почав горіти. Командир, хоч і зазнав значних опіків, залишився живим. Пізніше, коли ми з ним спілкувалися, казав, що його врятувало тіло Андрія. Воно спрацювало як щит. Механіка не зачепило.

Їх витягли побратими — екіпаж іншого танка. Це було непросто, бо обстріли не припинялися. Тіло Андрія залишили на місці: живі рятували живих. Коли після бою в повітря підняли розвідувальний дрон, він зафіксував детонацію боєкомплекту в танку. Все вибухнуло. Від мого чоловіка не залишилося нічого…

І для самої Наталії життя ніби зупинилося. Не могла ні їсти, ні спати. Хіба що час від часу «вирубало» на якусь годину. Знесилилася, збайдужіла до всього. А в домі — поки не минуло 40 днів — один за одним зупинялися годинники.

— Прийти до тями мені допомогли рідні. І материнський обов’язок — я мусила жити заради дітей.

Добитися, щоб її чоловіка визнали померлим, за словами Наталії, було дуже непросто. Допомагали і друзі, і незнайомі люди. Давали адреси досвідчених адвокатів, розповідали, як подавати запити, збирати докази смерті, свідчення побратимів, офіційні документи від військових частин, акти службового розслідування.

Каже, що на експертизу ДНК розраховувати не доводилося, бо, якщо на місці загибелі чоловіка і залишилися мікрофрагменти кісток чи зубів, потрапити туди було неможливо — територія підконтрольна Росії. Та, хоч і з неабиякими труднощами, потрібні документи все ж таки були зібрані, і Наталія звернулася до Менського районного суду із заявою про встановлення факту смерті за особливих обставин. На основі рішення суду (від цьогорічного 27 червня) вона отримала свідоцтво про смерть чоловіка, який три роки — починаючи з 24 червня 2023-го — вважався зниклим безвісти. Після цього на Алеї Героїв у Березні з’явився банер із портретом Андрія Трепача. Його встановили 29 серпня.

27 серпня захиснику виповнилося б 42 роки. Наталя на пів року молодша.

— Яким він був? — запитую.

— Надійним. Незалежним. Добрим. Ніжним. Сміявся щиро. Дуже любив ліс. А які в нього були очі! І досі дивуюся, як я могла не помітити його раніше — ми ж навчалися в одній школі в Березні. Хоча тоді в мене на першому місці були книжки, а не хлопці.

— Як Ви зрозуміли, що він саме той, єдиний?

— Просто відчула. Хоча зрозуміла теж. Бо без нього все ламалося. І ніхто інший не вмів полагодити, — уперше за всю нашу розмову Наталя усміхається.

Їхнє подружнє щастя було коротким — не судилося дожити разом навіть до першого (п’ятирічного) сімейного ювілею: він був 10 січня минулого року. Тоді — на знак пам’яті про чоловіка — Наталія задонатила кошти на дрон.

— Подумала: може, саме мій безпілотник врятує життя якомусь військовому. І він зможе повернутися додому, обійняти рідних і бути щасливим.

У неї не залишилося жодної спільної з чоловіком фотографії.

— Ті, що були в моєму телефоні, я видалила ще до повномасштабної війни. Бо на них я собі не подобалась. Була впевнена, що в нас іще море часу — зробимо кращі.

Можливо, знімки є в телефоні Андрія. Його Наталії передали побратими. Та він запаролений. Увійти не вдається. Наталія пробувала різні варіанти, набирала їхні з чоловіком знакові слова і дати, носила до фахівців — безрезультатно.

У 2024 році вона очолила місцевий історико-краєзнавчий музей. Збирає матеріали про захисників, допомагає рідним безвісти зниклих воїнів у пошуках. У пам’ятні дні кожного загиблого військового, вихідця з громади, публікує в соцмережах допис про нього. Нещодавно писала про свого чоловіка. Стільки всього згадалося…

— Боляче, що навіть на могилу не можу сходити.

— Не тримаєте образи на побратимів Андрія за те, що залишили його тіло в танку?

— Я вдячна їм, що розказали правду і я не жила марними надіями.

Від них вона дізналася й про точне місце загибелі чоловіка — узбіччя польової дороги між Бахмутом і Часовим Яром. Зараз ця територія під російською окупацією.

Джерело: газета «Гарт», Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.