Переселенець з Донеччини Іван Підлісний відродив сімейну справу на Прилуччині

Іван Підлісний

На прилуцькому ринку «Привіз» зелений бусик Івана Підлісного вже знають. Він стоїть недалеко від входу з боку вулиці Вокзальної, і покупці підходять сюди не вперше. Хтось бере помідори на салат, хтось шукає солодкий перець, баклажани чи кавун. А хтось просто підходить привітатися, бо вже запам’ятав молодого продавця і знає: якщо взяти в нього, то продукт буде свіжий і якісний.

Агроном від життя

— Зважте мені кавуна. Я у вас брала добрячого. Ви мені такий хороший дали, — каже жінка, яка саме підійшла до бусика.

— Солодкий був?

— Солодкий, смачний. Я вже три штуки взяла.

Крім кавунів, у ящиках лежать помідори, баклажани, перець, картопля, дині. Бувають перепелині яйця, тушки курей-бройлерів і перепілок. Навесні продають розсаду. А за всім цим — світанки у полі, рання праця, досвід батька, пам’ять про покійного дідуся і нове життя, яке довелося починати далеко від дому.

Іван намагається заново поставити на ноги справу, якою його родина займалася роками. Зрештою, він і сам хоч і не рослина, але виріс у полі. Іван родом із села Іванівка на Донеччині, нині це Покровський район. 30 кілометрів від Покровська. Невелике село, одна проїзна вулиця, а довкола — поля.

Там його дитинство минало зовсім не так, як у багатьох міських хлопців. Він рано звик прокидатися, працювати на землі, сідати на трактор, допомагати старшим. Так було заведено в родині. Спочатку землю обробляв дідусь Іван Миколайович. Потім разом із ним працював батько, Микола Іванович. Коли Іван підріс, почав допомагати й сам.

Каже, що йому це і тоді подобалось, і зараз.

Навчанню у школі господарство не заважало. Після занять був вільний час, який хлопець проводив не в безтурботному відпочинку, а на роботі. Допомагав обробляти землю. Так поступово стверджувався у професії, хоча диплома агронома так і не отримав. У Бердянську він вчився на менеджера. А далі, каже, навчається від життя.

Допомагає батько, який багато років працював на землі. Допомагають знайомі агрономи. А ще щоденна практика, яка не пробачає неуважності.

«Зараз нових технологій дуже багато. Тато щось розуміє, щось я розумію», — посміхається Іван.

Починати заново

До повномасштабної війни це була не просто домашня справа. Родина мала господарство, де обробляли понад 500 гектарів землі. Вирощували різні культури. Починаючи з 2023 року, окрему увагу приділяли овочам: помідорам, баклажанам, солодкому і гострому перцю, кавунам, диням. Місце там хороше для землероба.

«У нас чорнозем, і родило все дуже добре», — говорить Іван.

Було і зрошення. Було багато техніки. Була налагоджена робота, яку родина будувала роками... А потім лінія фронту підійшла надто близько. Після захоплення росіянами Авдіївки стало зрозуміло: чекати далі небезпечно. Зрозуміли, що треба виїжджати.

Рішення було важким, але діяли швидко. Якщо вже залишати господарство, то не кидати все напризволяще. Техніку почали вивозити своїми машинами. Вивозили трактори, комбайни, сівалки. Забирали і те, що мали у будинку.

«Найкраще, якщо я повернувся з чимось, ніж я вже поїду без нічого», — каже 23-річний хлопець.

Ця фраза, мабуть, багато пояснює в характері молодого господаря. Для нього майно — це не просто речі. Це результат праці. Куди їхати, довго думати не довелося. На Чернігівщині вже був дідусь, тут жили родичі. Так родина опинилася в Сергіївці Яблунівської громади. Спочатку орендували житло, потім придбали власний будинок. Разом із ним з’явилася земля.

Поступово сусіди почали давати можливість користуватися ділянками, і господарство почало оживати вже тут.

«Потихеньку вирощуємо», — говорить Іван.

Саме слово «потихеньку» — тут, мабуть, найточніше. Бо починати все довелося фактично заново.

Акцент на якість

Хлопець каже, що Сергіївка зустріла їх добре. Окремо згадує старосту Тетяну Дзигало. Вона допомагала шукати житло, вирішувати побутові питання, оформлятися внутрішньо переміщеним особам. Для тих, хто приїжджає з одного краю країни в інший, такі речі дуже важливі. Бо іноді допомога — це не щось велике й дороге. Це просто знайти потрібний номер телефону, підказати, до кого звернутися, допомогти розібратися з паперами чи показати, де можна купити необхідне.

А далі вже починається найважче — щоденна робота. Поступово у дворі з’явилися кури і перепілки. На городах — овочі. На ринку — постійне місце. Нині Іван, як вже написано, вирощує кавуни, баклажани, помідори, солодкий та гострий перець, картоплю, дині. Є кури, качки, бройлери. Перепілок вирощують і на яйце, і на тушку.

І цифри вже потрохи вражають. Останній забій бройлерів складав близько ста тушок. Перепілок вирощують приблизно 700 на місяць. Є копчена продукція. Перепелині яйця продають на ринку, возять у кафе і ресторани Прилук. А ще є покупці, які спеціально шукають саме цю продукцію. Торгівля — справа проста лише на перший погляд. Виростити овоч — одне. А ще треба так продати, щоб покупець повернувся.

Іван каже, що наголос робить за якість:

«Раз продаси погані помідори — потім люди не прийдуть. Тут треба правильний підхід робити».

У господарстві прискіпливо ставляться й до сортів. Цьогорічний кавун сорту «Лузітана» має вагу приблизно від п’яти до дев’яти кілограмів. Іван жартома називає його «бабусиним кавуном». Старші люди часто просто не хочуть брати дуже великі кавуни — важко донести додому. Сорт баклажанів «Казимір» хлопець називає «найтоповішим на ринку».

Помідор «Каста», сливка «Галерея», перець «Політ» і «Геркулес» — сорти найкраще пристосовані до наших грунтів. Усі овочі, пояснює господар, гібриди F1. І тут йому доводиться ще й бути консультантом. Бо часто покупці думають, що можна просто взяти насінину з хорошого помідора, посадити наступного року і отримати такий самий урожай.

З гібридів першого покоління такого не вийде. Ринок — це, виявляється, ще й маленька школа сільського господарства.

TikTok на допомогу

Є в цій роботі і те, про що покупець не завжди замислюється.

«Чого помідори не 20, а 25? Чого баклажани 55, а не 50?», — часто запитують покупці.

Не розуміють, що у ціну закладені вартість пального, насіння, води, праці.

«Є робочі, які у нас в Сергіївці працюють, — каже господар. — Їм треба заплатити. І мені не хочеться просто стояти і говорити з бабусями на ринку. Хочеться щось і заробити».

Тому молодий фермер дивиться на своє заняття не як на красиве хобі. Це бізнес, у якому потрібно рахувати. Водночас у нього є те, чого раніше не було в його батька чи дідуся, — соціальні мережі. Іван веде TikTok і викладає там відео з ринку, показує товар, розповідає про ціни. Звідти приходять покупці.

Був навіть випадок, коли бабуся замовила через TikTok ящик помідорів на БАМ у Прилуках. Жінці важко самій сходити на ринок, тож Іван не просто привіз товар, а ще й заніс його на п’ятий поверх. Для нього це не проблема, каже. Якщо замовлення від ящика і більше — може привезти додому.

Ось так старе селянське господарювання поступово поєднується з новими технологіями. Вирощені на городі помідори їдуть на ринок зеленим бусиком, а замовлення на них приходить через TikTok.

«Пускаємо коріння» 

Іван Підлісний старається бути корисним. До школи привозять овочі. Допомагали і людям, які також були змушені переїхати з Донеччини.

«Тетяно Миколаївно, якщо приїжджає хтось із рідного краю, телефонуйте, будемо допомагати чим можемо», — просить старосту.

Для місцевого садочка придбав спортивні вуличні драбини та елементи для майданчика. Драбини встановили також біля будинку культури. Тетяна Дзигало говорить про Івана саме в цьому контексті: він не відгородився від громади, а навпаки — став її частиною. Людина, яка сама втратила звичний дім і змушена була переїхати, не забула, що поруч є інші люди, яким теж потрібна підтримка.

Звичайно, Донеччина і Чернігівщина — різні. Там, звідки Іван родом, — степ, великі відкриті простори, шахти, терикони. У Сергіївці — інший краєвид, лісосмуги, інша погода. Чи залишиться він на Прилуччині, Іван не знає.

«Дуже сподіваємося, що повернемося, але, напевно, ні, — каже. — Пускаємо своє коріння, пробуємо розвиватися. Як буде далі, ніхто не може знати».

У Івана є мрія, дуже проста і водночас велика. Щоб закінчилася війна. А далі — працювати більше. Він хоче поставити теплиці, розширити овочевий напрям, вирощувати часник, цибулю, збільшувати площі й обсяги. Щодня, крім понеділка та четверга, він приїздить на привокзальний ринок продавати те, що виростили в Сергіївці.

Щодня без вихідних він працює у полі. Щодня він наближає свою мрію про розширення господарства. Стосовно ж найбільшої мрії, то це залежить, на жаль, не від нього. Але і вона обов’язково збудеться.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка, Андрій Олексин

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.