Сила, що тримає тил: Світлана Мовчан чекає з війни чоловіка та сина

На долонях 47-річної Світлани темні лінії від важкої праці, а в очах – безмежна турбота й очікування, яке не виміряти жодними днями чи місяцями. Вона посміхається при зустрічі з нами, але та посмішка не радісна, скоріш ніби захисна функція, як писала Леся Українка: «Щоб не плакать, я сміялась…»



Світлана Мовчан

Жінка вибирає насіння та кришить гарбузи худобі. Засіяла ними 15 соток. Вже вибрала 35 соток картоплі. Ще ждуть своєї черги 10 соток кормового буряка. Багато всього насадила, бо утримує корову, телицю, днями продала другу корову.

Коли в дворі худоба, то вільного часу абсолютно немає, постійно щось робиш. Світлана Михайлівна з дитинства звикла до важкої фізичної праці. Тільки завжди все робили разом з батьками, а коли вийшла заміж – з чоловіком, дітьми. Її Микола – господар на все село.

Без корови її життя – не життя. Але всяке може бути. Ще у 6 класі вона навчилась доїти корову. Мати працювала на фермі, а дочка їй допомагала. Пригадує ті роки не як важке дитинство, а каже, що їй подобалася худоба і ніхто її не змушував бігати на ферму, їй самій було цікаво.

А тоді 18-річною «вискочила» заміж. Сама бутівська, а чоловік з В.Устя, тож і пішла до нього. Працювала на пошті, у магазині, але дома завжди тримали велике господарство, без корови не жили і все робили разом з чоловіком. А тоді син підріс, теж допомагав. Для полегшення техніку придбали, навіть комбайна. Не тільки свої городи порали, а й односельцям допомагали, тепер селянам не вистачає Миколи.

Війна прийшла у їхню родину з першого дня повномасштабного вторгнення. Їхній син Олександр зустрів повномасштабне вторгнення під час проходження строкової служби у Гостомелі. З тих пір він захищає нашу країну. Під час війни, коли навколо руйнування й небезпека, у нього зародилося палке почуття, а незабаром він одружився. А після батькам зробив сюрприз – вислав фотографію свідоцтва про одруження.

– Ми написали, що вітаємо, – пригадує Світлана Мовчан, – і ніби завмерли в ступорі. Це було неочікувано, але потім ми з чоловіком пораділи. І коли син передзвонив і спитав: «Оце і все?» (на слово вітаємо), ми з радістю його привітали.

Пізніше він привіз свою дружину у село і познайомив з батьками. Її батьки із Вінниччини. Батько теж на війні. Вже після народження внучки, свахи зустрілися на хрестинах у Бучі, де проживає молода сім’я, та познайомилися. А дідусь довго не бачив своєї крихітки-внучечки,бо його мобілізували у грудні 2025 року. І тільки коли обоє захисників (батько і син) отримали омріяну відпустку, нарешті всі зустрілися і провели цю відпустку разом у В.Усті.

Та зустріч стала подвійним щастям – знайомство з маленькою україночкою, яка народилася, поки її тато і дідусь захищали майбутнє в окопах. Стомлений чоловік, який пройшов крізь пекло передової, вперше взяв на руки свою єдину внучечку. У цей момент на його обличчі вперше за багато місяців з’явилася посмішка, а на очах – сльози щастя.

Вся велика родина нарешті зібралася разом. Вони обіймалися так міцно, ніби намагалися надолужити кожну секунду розлуки. Вони знають заради кого стоять там, на нулі. Та двотижнева відпустка швидко минула. Багато встигли чоловіки зробити. Але сільської роботи не переробиш. Сезонну роботу – сіно заготовити – допомагали люди. Дрова теж чоловік купив вже готових, рубаних.

Світлана, коли чоловік із сином одягли військову форму, зрозуміла, що її завдання зберегти дім. Тож щоденну роботу виконує сама. І хоч важко, але любить корівку. Вже у селі нема череди. А минулого року сусід запропонував об’єднатися та купити електропастуха. Тож, як знахідка цьогоріч. Світлана дякує йому за поміч, бо він слідкує за горожею, що ніякий звір не розірвав шнура, та заряджає акумулятор. І води коровам вивезе. А коли і Світлана возить воду.

У спеку забирали корівок додому. Праця для неї, як ліки проти тривоги. Світлана не скаржиться на втому чи біль у спині, хоч перед мобілізацією чоловіка перенесла важку операцію. Вона знає, що на передовій ще важче, тому тут, у тилу, вона має бути міцною скелею. Корівки нагодовані, кури квокчуть, город упораний, обійстя у квітах, а у хаті пахне стравою – отак чекають дівчата свого чоловіка і тата.

– Буває руки опустилися і ніби сил немає, а тоді як піднімешся і стаєш такою сильною, ніби гори звернула б, – каже Світлана Мовчан.

Найважчі хвилини настають увечері, коли затихає денна метушня. Тоді жінка бере до рук телефон і чекає на таке коротке, але найважливіше у житті повідомлення: «Мамо, у нас усе добре» або «Кохана, ми живі». А ще читає новини або шукає, як прикрутити дверну ручку.

– Хотіла ручку прикрутити. Взяла шуруповерт, а він крутить в іншу сторону. Спитала у Гугла як повернути і підказка «вилетіла» швиденько. Все вийшло зробити, – посміхаючись розповідає Світлана.

А ще донька-студентка на онлайн навчанні – теж підтримує. Світлана – це жінка, яка уособлює справжню українську дружину і матір. Вона мріє, надіється, жде і щодня молиться про одне: щоб на її подвір’ї знову пролунали рідні чоловічі голоси, щоб нарешті працювати разом, жити і насолоджуватись...

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.