«Понад 10 разів я прощався із життям»: рятувальника із Семенівки Максима Попела нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня

Напередодні Дня рятувальника, 16 вересня, Президент України Володимир Зеленський нагородив державними відзнаками 20 працівників і працівниць ДСНС, які, ризикуючи власним життям, приборкують вогонь там, де ще хвилину тому вибухали снаряди, дістають з-під завалів людей, які вже втратили надію, розміновують найнебезпечніші території. Серед нагороджених був і наш земляк — 24-річний начальник караулу 11-ї Державної пожежно-рятувальної частини, капітан служби цивільного захисту Максим Попел. Протягом трьох років він несе свою нелегку службу на прикордонній Семенівщині. За неї Максима й відзначили орденом «За мужність» III ступеня.



Володимир Зеленський вручає нагороду Максиму Попелу

— Ще зі школи я знав, що буду рятувальником. Інших варіантів для себе навіть не бачив, — каже він. — А тому після закінчення школи подав документи лише в один виш — Національний університет цивільного захисту України в Харкові.

Саме там Максима і застав початок повномасштабного вторгнення.

— Того дня я стояв у центрі Харкова в наряді. Близько п'ятої ранку раптом почався обстріл. Самих снарядів я не бачив, але земля під ногами добряче трусилася. У цей час мене саме мали поміняти, отже, я й дізнався, що Росія почала наступ. Звісно, перша ж думка, яка виникла в голові: «А як там рідні?» Я ж бо розумів, що до Семенівки рашисти дістануться дуже швидко. Телефона в мене не було. Я прибіг у частину і попросив чергового дозволити мені подзвонити додому. Додзвонитися не зміг. У душі росла тривога. Лише за дві години мені нарешті вдалось зв'язатися з батьками. Вони розповіли, що російські колони вже в місті, але військові нікого не чіпають. Це трохи мене заспокоїло.

Майже рік Максим спілкувався з рідними лише телефоном. Обійняти їх йому вдалося аж у грудні 2022-го.

— Спочатку нас евакуювали з Харкова до Черкас (там діяв Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, який із 2013 року входив до структури Національного університету цивільного захисту України як відокремлений структурний підрозділ. — Авт.), потім розподілили по різних областях на стажування (прикомандирували до конкретних частин). Курсантів із Полтавщини, Сумщини і Чернігівщини відправили в Закарпатську область. Там ми й жили аж до серпня 2022-го, працюючи разом із місцевими рятувальниками.

Закінчував своє навчання я в Черкасах. Наш університет повністю релокували туди. Диплом отримав у квітні 2023 року і лише тоді повернувся додому. Із Головного управління ДСНС у Чернігівській області мене направили на роботу в Семенівку. Якщо чесно, в іншому місці я працювати і не хотів, та й зараз не хочу. Колектив у нас дуже хороший — хоч усі різного віку, працюємо ми злагоджено. Та й між собою здружилися. У роботі рятувальника дуже важливо довіряти колегам, знати, що завжди можеш на них покластися.

Як зараз пам'ятаю свій перший виїзд у прикордоння на гасіння пожежі. Це було село Костобобрів, вулиця Зарічна. Горів будинок через приліт. Сама робота звична, бо ж під час навчання ми також часто гасили пожежі. Але через близькість до кордону (від Костобоброва до кордону з Росією — близько кілометра. — Авт.) і саме розуміння, чому сталася ця пожежа, було не по собі. Але я подивився на колег і заспокоївся. Зараз уже до такого звик. За робочу зміну на пожежі, спричинені обстрілами, ми виїжджаємо по п'ять, а то й більше разів. Побутових пожеж нині дуже мало. Звісно, передусім рятуємо людей, а тоді вже майно.

Буває всяке. Хоч я працюю не так уже й довго, за цей час встиг понад 10 разів прощатися із життям... Якось під час гасіння пожежі в Миколаївці ворог раптом почав обстрілювати нас з артилерії. Іншого разу ми гасили палаючий будинок у Хотіївці, і в нас закінчилась вода. Поки ми їздили її набрати, на місце пожежі знову почало прилітати. А якось у Медведівці FPV-дрон влучив у машину. І таких ситуацій було дуже багато... І я думаю, це не випадковість. Ворог чітко бачить, по кому стріляє.

На жаль, частина Семенівщини вже перетворилася на так звану сіру зону. Леонівка, Галаганівка, Прогрес, Хотіївка, Тимоновичі... Добре пам'ятаю, як ми гасили там пожежі, а зараз туди вже не доїхати.

Державна нагорода стала для Максима абсолютною несподіванкою:

— Мені повідомили про неї лише за день до нагородження. Наступного дня я поїхав у Київ. Що сказати, все було дуже хвилююче. Нас викликали по черзі, і Володимир Зеленський вручав нагороди. Мені сказав лише: «Спасибі, Максиме!» Звісно, було дуже приємно, що мене так відзначили. Рідні мною пишаються, знайомі телефонують і вітають. Вважаю, що таких нагород достойний кожен із моїх колег. Усі вони — надзвичайні люди, сильні і фізично, і духом. По-іншому в нашій професії ніяк.

Максим каже: своє майбутнє він бачить лише в Україні і лише в професії рятувальника.

— Моя найбільша мрія, як і в усіх українців, — щоб нарешті настав мир і більше не довелося переживати за безпеку своїх рідних. А ще я дуже хочу поїздити Україною, відвідати всі її регіони. Вірю, що скоро прийде той час, коли все це стане можливим!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.