«Я хотів жити, як усі»: як Олександр Редчич після 22 років в інтернаті знайшов своє місце в житті

Олександр Редчич

Вперше історія Сашка Редчича з’явилася на сторінках газети «Гарт» ще у 2011 році. Це була зовсім невеличка інформація-прохання з фото:

«Мене звати Олександр Редчич. Мені 20 років. Я — сирота, ніколи не знав своїх батьків, а так хочеться мати бодай одну рідну душу! Моє найбільше бажання — знайти якусь порядну сім'ю, яка дала б мені часточку своєї любові і тепла, а я допомагав би їй чим міг. Я буду радий усім, хто відгукнеться на моє звернення, а за тих людей, які приймуть мене до своєї родини, молитимуся все життя».

Тим, хто не знає історії Олександра, його нинішній зовнішній вигляд майже нічого не скаже. Звичайний молодий чоловік, який хоч і має деякі фізичні вади, але живе повноцінним життям. А народився Сашко зі страшними патологіями — важкою формою ДЦП, вовчою пащею та заячою губою. Лікарі пологового будинку № 4 міста Києва, де народжувала його мама, переконали батьків хлопчика відмовитися від нього, мовляв, він усе одно не проживе і тижня. Проте Сашко вижив...

— До Ніжинського будинку-інтернату я потрапив у чотири роки. Тоді мені не лише ходити — навіть сидіти було важко. Велике спасибі вихователям і няням цього закладу, адже вони фактично подарували мені друге життя — поставили на ноги. І досі пам'ятаю, як маленьким робив із ними різні вправи, як ходив, тримаючись за стіни й столи. Коли було важко і нічого не хотілося, вони переконували мене: «Повір, ти обов'язково ходитимеш!» Це зараз усе так легко і просто звучить, але минуло понад п'ять років, поки я зміг самостійно стати на ноги, — згадує він. — Звичайно ж, коли підріс, зрозумів, що й обличчя в мене не таке, як в інших дітей, і дуже мріяв, що колись це зміниться. На щастя, ця мрія здійснилася. Мені зробили чотири складних операції, і я став таким, як зараз.

Попри велику вдячність персоналу будинку-інтернату за його лікування і реабілітацію, Сашко нарікає на те, що в таких закладах дітей, які за станом здоров'я є інвалідами, перетворюють ще й на інвалідів побутових.

— Підростаючи, я відчував у собі сили робити щось корисне, мріяв про можливість обрати професію, яка буде до душі, але... Для вихованців інтернатів усе це просто недоступно. За тебе прибирають, готують, перуть, вирішують, що ти надягнеш і куди підеш гуляти. Жодної можливості вибору в тебе немає. Звісно, декого таке життя влаштовує, я ж весь час почувався непотрібним і неначе замкненим у клітці. Ще й так сильно бракувало того звичайного родинного тепла... До декого з вихованців хоч інколи приїжджали в гості родичі, я ж не мав жодної рідної душі. Тому та заміточка в «Гарті» стала для мене справжнім порятунком.

РІДНІ ЗНАЙШЛИСЯ

Перед Великоднем, за кілька днів після виходу газети "Гарт" із заміткою про Сашка, йому зателефонувала жінка із села Лопатні на Ріпкинщині і сказала, що хоче познайомитися. Спочатку Олександр думав, що все буде як завжди: він назве свій діагноз — і більше цієї людини не побачить. Але Світлана Кухтій, якій тоді було 44 роки, була налаштована рішуче.

— Шкода мені його стало. Кожна людина, а тим більше дитина, потребує душевного тепла. Із замітки я не зрозуміла, що Сашко має інвалідність, адже його діагноз не було вказано, але для мене він усе одно не мав значення, — поділилася вона з нами тоді з журналістами газети.

Після тривалої паперової тяганини Світлана Григорівна стала опікуном Сашка. Кілька років поспіль він по кілька разів на рік приїжджав до неї в Лопатні, а вона їздила до Ніжина. Дочки Світлани Григорівни (Ольга — ровесниця Олександра і молодша Віка) поставилися до нього добре. Усі разом вони старалися привчати Сашка до самостійного життя, бо вірили: у майбутньому він зможе жити окремо, матиме власну сім'ю. А 2016 року Світлана Григорівна допомогла Олександрові поновити свою цивільну дієздатність через суд.

— Це було ой як непросто, — зітхає він. — Купа судових засідань, лікування в психоневрологічному інтернаті. Так-так, коли Світлана подала перший позов до суду, з Ніжинського інтернату мене відправили в Халявин на лікування. У супровідних документах зазначили, що я проявляю агресію, кидаюся на людей. Спасибі лікарям, вони побачили, що це не відповідає дійсності, і годувати мене пігулками не стали. До речі, щоб мою справу в суді розглянули об'єктивно, Світлані навіть довелося звернутися особисто до Миколи Кулеби (Уповноваженого Президента України з прав дитини. — Авт.). Вона їздила до нього в Київ. Врешті-решт мене визнали дієздатним, але весь цей процес я вважаю не зовсім нормальним. Чому б спокійно не відпустити вихованця інтернату у вільне плавання, якщо він відчуває, що зможе жити сам, тим більше, коли в нього ще й така підтримка?

Зважаючи на те, що Сашко має другу групу інвалідності, після набуття дієздатності його перевели в Чернігівський геріатричний пансіонат.

— Там уже я принаймні міг сам планувати свій час, розпоряджатися частиною власних грошей, — каже він. — А десь за рік я вирішив остаточно відірватися від соціальних закладів — переїхав до друга в Узин Київської області. Правда, прожив у нього не дуже довго. Як-не-як, чужа людина в сім'ї заважає, а друг жив із дівчиною. Я виїхав з Узина в Київ, поселився в одному з місцевих хостелів і почав шукати роботу.

Увесь цей час Сашко шукав своїх рідних. Думка про те, що колись він зможе зустрітися з батьком і матір'ю, не давала йому спокою з дитинства. І ця зустріч відбулася — у 2017-му. Допомогло ток-шоу «Стосується кожного» на телеканалі «Інтер». У студії Сашко поділився власною історією, розповів, як він — дитина з інвалідністю — прокладає собі шлях у самостійне життя, а команда передачі здійснила його мрію — розшукала маму. Щоправда, називати своє ім'я і виходити під камери вона не погодилася — весь час була в секретній кімнаті.

— Син народився з численними патологіями, тому лікарі самі вмовили мене написати відмову, переконували, що довго він не проживе. Це було дуже важко, але я ту відмову написала, — розповіла вона. — Потім мені сказали, що хлопчик перевівся в «Охматдит», де він і помер. Рідні заспокоювали, що це на краще і для мене, і для нього. Про те, що Сашко живий, я дізналася, коли йому було вже 16 років. Але зустрітися з ним побоялася. Пора зняти з душі цей камінь.

Мама не просто пообіцяла, а навіть поклялася перед Богом і людьми, що в подальшому вони із Сашком обов'язково будуть на зв'язку, зустрічатимуться, проте цього не сталося.

— Телефоном ми ще якийсь час спілкувалися. Вона казала, що їй потрібен час, щоб обдумати все, але в результаті так нічого й не змінилося. Зараз мама живе в Києві, як і дві мої рідні сестри, проте ми з ними, на жаль, не спілкуємося, — говорить Сашко. — Зате після тієї передачі я знайшов іншу родину. За кілька тижнів після виходу запису в ефір мені зателефонували Василь і Валентина Кушніри із Чернівців — батьки дев'ятьох власних дітей і восьми прийомних. Їх так вразила моя історія, що вони... запросили мене в гості. Я поїхав у Чернівці й залишився там на цілих чотири роки. Причому реально почувався там як удома. Ми і зі Світланою Кухтій добре ладнали, але із самого дитинства мені найбільше чомусь бракувало саме тата. Я мріяв, що поряд буде старший чоловік, який підтримає, дасть чоловічу пораду. І ось я його знайшов. Василь Дмитрович навчав мене справлятися із типовими побутовими справами, разом із ним я почав працювати на будівництві. Був звичайним різноробочим, але при цьому почувався справжнім чоловіком. Атмосфера в родині Кушнірів просто прекрасна. Любов, підтримка, взаєморозуміння... Крім того, ця сім'я віруюча, тож усі діти дуже добрі, чемні. І досі я вважаю Кушнірів своєю родиною, а на свята їжджу до них у Чернівці, а вони приїжджають до мене в Мохначку.

Мабуть, в усіх читачів після цієї розповіді виникло закономірне запитання: а чому ж тоді Олександр поїхав із Чернівців? Як опинився на Житомирщині? Відповідь проста: він знайшов рідного батька!

— Багато розповідати про тата я не буду, бо він не любить публічності. Скажу одне: із ним ми постійно спілкуємося, і стосунки в нас дуже хороші. Із мамою вони розлучилися, про те, що я живий, тато дуже довго не знав. А потім хтось зі знайомих випадково побачив ту передачу і показав йому. І на Житомирщину я переїхав, щоб бути ближче до батька. Та й... хоч у великій родині жити й добре, хотілося вже свого власного куточка.

НОВЕ ЖИТТЯ

Сашко показує нам фото свого будинку. Невеликий, але ошатний, зі свіжим ремонтом. Акуратна огорожа, доглянуте подвір'я, на якому припаркована ще одна мрія — електровелосипед.

— Частину коштів на цей будинок я заробив сам, ще коли працював у Чернівцях, частину мені допомогли зібрати волонтери. Як виявилося, такі діти, як я, навіть отримавши дієздатність, на житло від держави претендувати не можуть, бо мої батьки офіційно не були позбавлені батьківських прав, — пояснює він.

Звучить сюрреалістично, але це правда. Згідно зі статтею 164 Сімейного кодексу України, батьківських прав позбавляються лише батьки, які не забрали дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини. У батьків Сашка така причина була.

— Ще одне підтвердження, що дітей зі спеціалізованих інтернатів держава обмежила в можливостях, — якщо вони вирішують жити самостійно, жодної підтримки від неї вони не отримують. А ви можете собі уявити, як складно знайти роботу людям з інвалідністю? Ось я зараз працюю на маслозаводі оператором. Фізична праця не дуже складна, адже головне моє завдання — стежити за коректною роботою обладнання. Звісно, також я маю виконувати низку додаткових завдань — прибрати приміщення, підмести територію, але це також посильна робота. Знайшов я її за оголошенням. Але спочатку мене не хотіли брати на це місце. Я переконував, що справлюся і що мені ця робота дуже потрібна, тож, спасибі керівництву, мені пішли назустріч. Та так щастить не всім. Проте з появою роботи в мене з'явилася нова проблема — як туди добиратися, все ж таки це сусіднє село. Лише завдяки волонтерам, які оголосили збір коштів, я зміг придбати електровелосипед, тож тепер їжджу ним у Брусилів і влітку, і взимку.

Сашко каже: зараз він повністю задоволений своїм життям.

— У мене є власна домівка, робота, я можу допомагати таким, як сам. А головне — я маю рідних. Тато зараз — моя головна опора (до речі, ми з ним схожі як дві краплі води), родина Кушнірів — щодня на зв'язку. І подякувати за все це передусім хочу газеті "Гарт", з неї почався мій самостійний шлях, бо саме завдяки їй я знайшов Світлану, яка першою повірила в мою самостійність і допомогла оформити її офіційно. Я хочу, щоб усі, хто прочитає мою історію, знали: у житті можливо все! Тож, якщо ви про щось мрієте, дійте, незважаючи ні на які перепони. Якщо у вас є віра в себе, все точно вийде!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.