Головне – не нормативи, а палаючі очі дітей: формула успіху іваницької вчительки Світлани Глухенької

Сьогодні робота шкільного педагога – це не лише про викладання свого предмета, а й про постійний пошук балансу між вимогами Міністерства освіти та реальними потребами дітей. Про те, як змінилися школярі за останні 20 років, чому звичайні м’ячі більше не викликають захоплення та як працюється фізкультурникам у сільських школах, розповідає Світлана Глухенька, учителька фізичного виховання Іваницького ліцею Парафіївської селищної ради, педагог із багаторічним стажем, людина закохана у свою роботу.

Шлях у професію: від дитячої мрії про танці до шкільного свистка

Свій професійний шлях Світлана Володимирівна розпочинала зовсім не зі змагань чи суворих нормативів. Головною її пристрастю були танці.

«Я дуже любила танцювати. Оскільки окремого напряму хореографії на той момент у вишах області не було, я вступила до Чернігівського педагогічного університету на спеціальність «фізичне виховання» зі спеціалізацією «хореографія», – пригадує вчителька.

Аби вступити до вишу, пані Світлані довелося пройти серйозну підготовку.

«Влітку перед вступом я їздила до Чернігова, наймала репетиторів з танців та плавання. Спочатку вчитися було важко, адже серед студентів були й випускники спортивних шкіл, і учасники танцювальних колективів, які вже кілька років займалися спортом або танцями професійно. Але за роки навчання все надолужила. Футбол я завжди любила, бо виросла біля стадіону й постійно там грала. З волейболом теж легко розібралася, а от із легкою атлетикою довелося трохи попрацювати», – розповідає пані Світлана.

Завдяки наполегливості та суворим викладачам універсальна спортивна база стала основою для всієї подальшої роботи в школі. Після здобуття вищої освіти молода вчителька відразу повернулася працювати в рідну школу. Спочатку вдавалося поєднувати уроки з гуртковою роботою та навчати дітей танцювальному мистецтву. Проте згодом позакласну роботу скоротили, залишивши лише військово-патріотичний напрям (зокрема гру «Джура»).

«Нам нудно» – головний виклик для сучасного вчителя

За два десятиліття педагогічної практики портрет учня змінився до непізнаванності. Якщо ще 5-10 років тому діти частіше шукали приводи, аби взагалі не відвідувати уроки фізкультури за станом здоров’я, то сьогодні педагог зіштовхнулася з геть іншою проблемою: апатією та цифровою залежністю.

«Цього року я вперше почула від п’ятикласників: «Нам нудно на уроках фізкультури». Вони просто не знають, чим себе зайняти без телефона. Їм не цікавий ані класичний футбол, ані волейбол. Даєш вправи чи естафети – кажуть, що не хочуть».

Не сприяє активності й позиція деяких батьків. Замість того, аби заохочувати дитину до руху, дорослі нерідко шукають шляхи здобути медичні довідки, щоб звільнити школяра від навантажень чи отримати спрощений режим оцінювання.

Нормативи – не вирок, а орієнтир

Багато хто вважає, що діти відмовляються від фізкультури через завищені шкільні нормативи. Проте вчителька пояснює: сучасна програма дає педагогові значну свободу дій. Жорсткої прив’язки до єдиного стандарту, за недотримання якого ставлять «двійки», давно немає. Вчитель має право адаптувати нормативи до особливостей свого класу, замінювати здавання нормативів на цікаві ігри чи інші вправи наприкінці модуля. Для дітей з підготовчої чи спеціальної медичної групи розробляються окремі комплекси вправ відповідно до офіційних медичних рекомендацій та діагнозів.

Головне – збереження здоров’я та систематична участь школяра у навчальному процесі.

Сільська школа та сучасні тренди: де взяти інвентар?

Нова шкільна програма з фізкультури пропонує безліч інноваційних варіацій – від фрисбі та петанку до челінджів та нових командних ігор. І діти з радістю грають у щось нове, коли є така можливість. Але тут постає головне болюче питання сільських шкіл – матеріально-технічна база.

«У великих міських школах зараз створюють сучасні спортзали з новим інвентарем, а в селі матеріальна база дуже слабка. Програму вигадали гарну, але для її реалізації потрібне фінансування, якого катастрофічно бракує», – каже вчителька.

Аби уроки були яскравими та різноманітними, педагогам доводиться шукати виходи самостійно.

«Щось купує школа, чимось допомагають меценати та небайдужі», – каже пані Світлана.

Чимало інвентарю – м’ячі, фішки, конуси та інше приладдя – сільські вчителі купують за власний кошт, попри невеликі оклади.

«Купуємо м’ячі за власний кошт, аби дітям було цікаво», – каже пані Світлана.

Три види спорту за один урок: як адаптувати нову програму

Ще один виклик для сучасного вчителя фізкультури – кількість навчальних модулів. Якщо раніше їх було 6, то за новою програмою – від 12 до 16. За правилами, вчитель на уроці має поєднати одразу три види діяльності протягом 45 хвилин: наприклад, 15 хвилин волейболу, 15 хвилин бадмінтону та 15 хвилин настільного тенісу. На практиці це виснажує і педагога, і дітей.

«Це дуже важко психологічно й фізично – постійно перемикатися. Тому ми з колегами трохи адаптуємо процес: на першому уроці робимо акцент на волейболі, а бадмінтону чи тенісу приділяємо лише кілька хвилин наприкінці, а на наступному уроці – навпаки. Шукаємо баланс, щоб діти не перевтомлювалися», – розповідає педагогиня.

Міфи про медичні групи та спортивні вподобання дітей

Часто батьки хвилюються, що дітей із підготовчою чи спеціальною медичною групою змушуватимуть виконувати заборонені вправи. Вчителька запевнила, що це міф:

«Усі вправи для дітей із протипоказаннями ретельно підбираються за методичними рекомендаціями та медичними довідками. Діти працюють не на повну силу або виконують адаптовані комплекси».

Що насправді подобається школярам

Попри стереотипи, діти з задоволенням займаються гімнастикою, віджиманнями, вправами на брусах і турніках, а також грають у футбол та волейбол – причому дівчата грають нарівні з хлопцями.

Продовження спортивної справи

Попри всі складності, найголовніше в роботі вчителя – бачити результати своїх учнів. Для нашої героїні любов до спорту стала й сімейною традицією, і професійною гордістю. Старша донька пані Світлани Дарія закінчила танцювальну школу, а син Ярослав, учень 9 класу, серйозно захопився боксом і разом із кількома іншими місцевими підлітками їздить на тренування до сусіднього села Ольшани. А наймолодша Улянка «тренується» разом із мамою змалечку: із задоволенням бігає, стрибає та грає в рухливі ігри.

Серед випускників школи вже є ті, хто обрав фізичне виховання своїм фахом: один із випускників закінчив НУЧК імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю «Фізичне виховання», а одна з випускниць здобула освіту в Прилуцькому гуманітарно-педагогічному коледжі імені І. Я. Франка.

Підтримка ветеранів: роль школи та громади

Питання підтримки військових, які повертаються додому з пораненнями, є дуже актуальним. Якщо у великих містах працюють спеціалізовані ветеранські простори, то в селі ініціативу часто беруть на себе самі мешканці та школа. Уже кілька років ми проводимо спільні ігри: місцеві ветерани АТО приходять до школи грати у футбол з дітьми. Нещодавно на базі школи проходила родинна акція «Разом із татом – незламні», у якій брали участь сім’ї військових.

Учителька зазначає: «Для підтримки форми та відновлення сил найкраще підходять плавання та активний відпочинок на свіжому повітрі – пляжний волейбол чи бадмінтон».

Кава з автомата, фастфуд і телефони

Говорячи про здоров’я дітей під час канікул, педагогиня наголошує на важливості здорового харчування: більше свіжих сільських ягід, овочів та фруктів. Проте реальність диктує свої тренди.

«Сьогодні я з сумом спостерігаю, як зовсім маленькі діти купують каву з автомата біля магазину. Замість корисної їжі – хот-доги, піца та чіпси. Звісно, сільські діти більше часу проводять на вулиці й допомагають батькам, але чимало з них точно так само «сидять» у телефонах», – зазначає пані Світлана.

Втім, є й позитивні приклади. У селі досі можна побачити компанії дітлахів, які зранку до вечора бавляться на вигоні, будують курені, грають у рухливі ігри та майже не згадують про гаджети.

Плани на новий навчальний рік

Попри всі виклики, сільський спортзал залишається осередком активності та позитиву. На наступний навчальний рік учителька вже готує насичену програму. До неї входять танцювальний марафон для всіх класів, де діти зможуть проявити творчі здібності та відчуття ритму, веселі спортивні естафети й командні змагання. Також плануються адаптивні тренування, які допомагають кожній дитині почуватися впевнено.

«Роботи багато, але є головне – бажання рухатися вперед і бачити, як діти ростуть здоровими та активними!» – підсумовує вчителька.

«Захист України» на ентузіазмі

Позакласна та гурткова робота в школах зазнала скорочень – наразі залишилося лише кілька годин. Педагогиня поєднує військово-патріотичний напрям із туристичною підготовкою, викладаючи також предмет «Захист України». Проте між запланованими реформами освіти та їх втіленням у селах виникають проблеми. Створення спеціалізованих центрів для вивчення предмета «Захист України» гальмується через брак фінансування та складність логістики. Дітей із віддалених сіл просто немає чим підвозити, а у школах немає достатньої матеріально-технічної бази для викладання цього предмета відповідно до вимог МОН.

Практика без матеріальної бази

У школі немає навіть малокаліберних гвинтівок, тому брак матеріально-технічної бази вчителька компенсує власною ініціативою.

«За програмою є стрільба, але матеріальної бази немає взагалі. Тож я ношу з дому власну «воздушку» (пневматичну гвинтівку), аби показати дітям хоч якусь практику. Решта – суха теорія», – ділиться проблемами вчителька.

Особистий приклад: бігти попереду в 41 рік

На думку педагогині, вчитель фізкультури має бути для учнів беззаперечним авторитетом і прикладом для наслідування. І це їй вдається на всі сто.

«Нещодавно ми з дітьми бігли забіг – марафон пам’яті Героя. І я у свої 41 йшла попереду, а за мною бігли діти, яким по 10-15 років! Отримуєш неймовірне задоволення, коли розумієш, що перебуваєш у такій формі й можеш на рівних рухатися з молоддю», – розповідає пані Світлана.

Попри всі професійні здобутки, у вчительки є заповітна мрія, яка впирається у відсутність ресурсів у селі.

«Мені дуже хотілося б реалізувати себе в спорті ще більше – наприклад, мати свій зал і вести тренування для місцевих мешканців. Я не раз просила відкрити в селі такий простір, де можна було б проводити спортивнооздоровчі заняття для всіх охочих. Раніше я вже викладала аеробіку для дівчат, але для повноцінних занять потрібні інвестиції та обладнання», – каже пані Світлана.

Історія цієї вчительки

Історія цієї вчительки – це приклад того, що навіть у невеликому селі та за обмеженого бюджету можна залишатися джерелом енергії, натхнення та здорового способу життя для всієї громади.

«Мені просто подобається працювати з дітьми. Коли бачиш, як вони перемагають себе, досягають результатів, як радіють, коли вдається зробити той самий перекид через голову... Це дає сили. Математика чи робота в кабінеті – це точно не моє, я люблю рух!» – підсумовує педагогиня.

«Навчання – це теорія, а робота – реальне життя»

Наостанок Світлана Глухенька дала напутнє слово своїм колегам – молодим педагогам, які тільки розпочинають свій педагогічний шлях. 

«Спираючись на 20-річний досвід роботи в школі, хочу поділитися кількома простими, але дуже важливими істинами, які допоможуть вам упевнено розпочати свій шлях у професію. Спочатку буде важко (і це абсолютно нормально!) Навчання в університеті дає базу, але реальна робота в школі завжди підноситиме чимало несподіванок, до яких не готує жоден підручник. Буде безліч нюансів, і це природно. Не бійтеся помилятися чи чогось не знати з першого дня.

Педагогічний авторитет і власна «база» вправ, методів та підходів будуються роками. За 10, 15 чи 20 років ви напрацюєте такий багаж, що вам стане значно легше, але цей фундамент закладається саме зараз». Навчайтеся все життя та не бійтеся нового. Світ змінюється, діти змінюються, програми оновлюються. Те, що працювало п’ять років тому, сьогодні може викликати в учнів лише нудьгу. Вам доведеться постійно шукати нову літературу, опановувати нові підходи й методики.

Шукайте інновації. Відкривайте для себе нові вправи, ігри, формати занять. Професійне навчання вчителя не закінчується з отриманням диплома – воно тільки починається. Тримайтеся за головне – любов до дітей та своєї справи. У школі будуть різні дні: складна документація, брак інвентарю чи матеріальної бази, втома й нерозуміння. Але є єдине, що перекриває будь-які побутові й бюрократичні труднощі – це саме любов до дітей та своєї справи.

Якщо вам дійсно подобається ця професія, якщо ви щиро любите працювати з дітьми та бажаєте, щоб вони розвивалися – у вас обов’язково все вийде! Не бійтеся бути для дітей прикладом, експериментувати та виходити за рамки стандартних схем. Школа – це простір, де є величезні можливості для вашого особистого й професійного розвитку.

Упевненості вам, наснаги, терпіння та палаючих очей ваших учнів!»

Джерело: газета «Трудова слава», Олена Березкіна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.