«Полюбив мене таку, яка я є»: історія кохання, материнства та сили духу чернігівської парабіатлоністки Анастасії Деркач

12 червня Анастасія ЛАЛЕТІНА, чернігівська біатлоністка на візочку, відсвяткувала 24-річчя. Настя вже встигла вийти заміж, стала Деркач та народила донечку Емму.



Анастасія з донечкою Еммою

Коли Насті було пів року, вона захворіла. Дівчинку паралізувало. Лікарі поставили діагноз «В’ялий парапарез важкого ступеня». Пересуватися Настя могла тільки у візочку. Навчилася ходити на руках. Жили у 12-метровій кімнаті гуртожитку на Шерстянці.

Дівчинку виховувала Надія Лалетіна, бабуся. Їй зараз 68 років. Жінці доводилося самій на п’ятий поверх заносити візок (30 кілограмів) і Настю (20 кілограмів). З часом перебралися у 16-метрову кімнату на першому поверсі. Мати Марина працювала, була єдиною годувальницею в родині. Батько відмовився від них, як тільки дізнався про вагітність Марини.

— Ноги відчуваю і можу ними рухати. Але стати на них не можу, слабка спина, — каже Анастасія Деркач. — Не секрет, що у візочників домашній спосіб життя. Навчалася я так само вдома. І коли мені 15-річною запропонували займатися біатлоном на лижній базі в Чернігові, я відразу погодилася.

У 16 років Настя стала двократною чемпіонкою України з лижних перегонів серед жінок (клас сидячи).

— Поїхала на перші збори в Закарпатську область. Під крило мене взяв Володимир Сторожок, заслужений тренер України. Стала займатися в резервній команді з Сергієм Петріщевим, тренером з лижного спорту та біатлону, — продовжує Настя. — Через два місяці були перші змагання у Львові, де я посіла два перших місця і друге в біатлоні та лижних перегонах.

Після таких результатів одразу взяли в збірну України. Спочатку мене супроводжували тренери, а потім їздила самостійно. Далі чемпіонати були кожного року і всюди я посідала перші місця. Тренувалася ледь не щодня. На збори на спортивну базу їздила щомісяця на два тижні. Додому відпускали на два дні в місяць.

— Чи були якісь виплати за медалі?

— Отримувала кілька стипендій. Від 900 гривень. Найбільша була близько восьми тисяч гривень. Отримувала рік. Ну і коли була у збірній України, то нараховували заробітну плату. Близько семи тисяч на місяць. Зараз у мене лише пенсія по інвалідності — 3200 гривень.

Повномасштабне вторгнення мене застало в Італії. Готувалися з командою до параолімпіади в Пекіні, столиці Китаю. Проходила з 4 по 13 березня 2022 року. Мали в кінці лютого на день з’їздити в Україну, якраз були неподалік кордону, але наш автобус розвернули.

У Пекіні на змаганнях російську та білоруську команди дискваліфікували через початок війни, і вони поїхали. А до нас, українців, було зневажливе ставлення. Нам не дозволяли співати гімн, діставати і показувати синьо-жовтий прапор та іншу українську символіку. Організатори нам погрожували, що після параду, на якому спортсмени представляють свою країну, українців погрузять в автобус і вивезуть в невідомому напрямку! І це все було в той момент, коли українці боролися вдома проти російської навали.

Після закінчення параолімпіади я поїхала на місяць в реабілітаційний центр, де проходили наші збори. А потім у Черкаську область до рідних майбутнього чоловіка.

— Де познайомилися?

— У 2021 році в комп’ютерній грі. Вадиму 25 років. Був військовим-розвідником. Мали багато спільних інтересів та планів на життя. Близько року спілкувалися онлайн, а потім зустрілися. Те, що я не така, як усі, сказала одразу. А він відповів, що це для нього не головне. Полюбив мене таку, яка я є.

У вересні 2023 року одружилися і згодом у нас народилася Емма. Саме це ім’я нам сподобалося ще на початку відносин. Зараз донечці рік і чотири місяці. Вагітніти чи народжувати лікарі не забороняли. Перша вагітність, на жаль, закінчилася викиднем на дев’ятому тижні.

Удруге завагітніла через рік. Вагітність минула легко. Народжувала через кесарів розтин на 37-му тижні. Спочатку було важко з маленькою дитиною. Важко відходила від операції.

Малу няньчили всі: моя бабуся, чоловік брав відпустку на два місяці. Приїздила і мати, живе зі своїм чоловіком у селі. Вчили і допомагали. Годувала груддю. Потроху прилаштувалася, як заколихати малу, як підмити. Навчилася і гуляти вдвох. Я на візочку, а Емма на майданчику. Звісно, не завжди слухається, доводиться наздоганяти.

Біля ліжечка Емми висять картини з алмазної мозаїки.

— Коли сумно, то роблю, — каже молода мати.

— З малою дитиною буває сумно? — перепитую.

— Коли спить, то займаюся. Чоловік звільнився з війська за сімейними обставинами. Зараз працює на «Новій Пошті» в Чернігові.

Зі спортом мені довелося зав’язати. Лижну базу під час облоги Чернігова розбили. Наша команда майже вся роз’їхалася. Хтось пішов служити.

— Чим зараз займаєтеся?

— Купила собі професійний фотоапарат. Пройшла онлайн навчання. Тепер фотографую свята. Подобається ця справа. Уже наступного тижня замовили вінчання в церкві та хрещення малюка.

— Як добираєтеся на зйомку?

— На візочку. Їду на тролейбусі.

Подружжя Деркачів і Надія Лалетіна і досі живуть у гуртожитку сімейного типу на Шерстянці. Туляться вчотирьох.

— Понад десять років стою у квартирній черзі. Періодично телефоную, запитую, чи є зрушення. Немає. Хочеться мати свій куточок, — печалиться Настя. — Страшно, коли бахкає навкруги. Укриття в гуртожитку, як такого, немає.

— Коли ви були маленькою, то мріяли про велику особисту ванну з гарячою водою. Щоб митися і розробляти ніжки?

— Ванни нема. Зараз я мрію, щоб скоріше закінчилася війна. Хочу власне житло. І з родиною відпочити на морі. Була там семирічною.

Джерело: сайт газети "Вість", Ольга Самсоненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.