Тетяна Лимаренко за 4 роки зв’язала для захисників більше 600 килимків

Тетяна Лимаренко

Майбутня перемога України у війні здобувається руками, які тримають автомат. Руками, які стискають пульт управління дроном. Руками, які підносять набої до гармати. Руками, які крутять кермо бронетранспортера. А ще руками, які плетуть для військових маскувальні сітки. І не лише сітки. Прилучанка Тетяна Лимаренко вже чотири роки плете на фронт килимки, які хлопці беруть із собою у ті ж таки бронетранспортери й танки. Плете без спочинку. Попри біль у руках, каже, що таким чином відчуває себе краще.

ПАПЕРОВІ ЛЯЛЬКИ І УРОКИ НА ДЕРЕВАХ

Тетяна Лимаренко – прилучанка корінна. З діда-прадіда. Її бабуся закінчила ту саму школу № 2, що і вона. Закінчила так давно, що онучка вже і не згадає коли. А от рік закінчення цієї школи мамою Тетяна Анатоліївна пам’ятає. 1941-ий. Рік, коли на Радянський Союз напали ідейні попередники нинішніх російських фашистів.

Народилась прилучанка наприкінці 1952 року, 26 листопада, тож вчилась в одному класі з народженими у 1953-ому. Любов до рукоділля успадкувала від бабусі і мами. Дітей у бабусі було п’ятеро. Жила вона у тому ж будинку, що і Тетяна Анатоліївна з чоловіком зараз. Недалечко від школи № 2. Тримала корову. Та, незважаючи на господарство і купу діточок, вишивала. І дуже це любила.

«У мене й досі є сорочка і рушник, котрі вишила бабуся», — каже пенсіонерка.

Бабусю звали Матрона Кузьмівна. А мама Надія Володимирівна добре вміла в’язати гачком. Все трудове життя, починаючи з 18 років, вона віддала пошті. Батько, Анатолій Федорович, був виконробом на будівництві.
До трьох років бабуся водила її у дитсадок на Козачій. Згодом розповідала, що якось взимку везла онучку на санчатах, і раптом їй стало легше їх тягнути. Повернулась, а Тетяни нема, загубилась!

«І таке було, — сміється пенсіонерка. — Але я це не пам’ятаю. Дуже мала була».

Потім її стали водити у дитсадок на панчішній фабриці. Імена та прізвища дітей звідти, каже, пам’ятає донині всі до єдиного. Дитинство її, як і у всіх ровесників, було бідним.

«Ляльками не запасешся, — згадує волонтерка. — Я їх малювала. Моделювала для ляльок всілякі сукні та блузки. Вирізала ножицями й одягала. Дуже любила вигадувати для них наряди».

А у Парку Слави біля школи № 2 вони з подружками не лише грали на деревах, а і вчили на них уроки. А вже потім йшла додому. Будинок, у якому донині живе Тетяна Анатоліївна, побудував її дідусь у 1915 році.

«Уявляєте, будинку – вже 111 років?! — каже. — Нас і знести вже хотіли, але не знесли. Хата так і стоїть ціла. Лише газу у ній нема. Оце якраз дрова привезли, так дід рубає». «Дід» — це вже тепер не про дідуся, а про чоловіка.

Першою її вчителькою була Світлана Пилипівна Дрюченко.

«Молода і красива тоді, — згадує. — І хороша. Ми її дуже любили. Світлана Пилипівна викладала потім у педагогічному училищі».

У школі, каже, їй особливо подобалась праця.

«У кожного класу була своя ділянка, яку він обробляв, — згадує. — Ділянки були невеликі. Вирощували на них квіти, моркву, буряк та інше».



ПІВ СТОЛІТТЯ СТАЖУ І ОНУК МАКСИМ

У школі Тетяна Анатоліївна вчилась на «добре» і «відмінно». А майбутню професію вибрала, каже, завдяки тому, що по дорозі до школи – медучилище. Щоправда, потрапити навчатись туди було не так легко.

«Тоді, у 1968 році, був великий конкурс – 9 людей на місце, — згадує. — Та я поступила на фельдшерське відділення і закінчила його».

«Викладач хірургії Петро Остапович часто нам повторював: "Фельдшер – це лікар на селі"», — продовжує.

Але у село їй поїхати так і не довелось.

«Після закінчення училища мене направляли у Миколаївку, — розповідає. — А це майже 40 кілометрів від Прилук. І дороги тоді не було. А уявіть, якщо людина важкохвора. Чим її доставити у Прилуки? Швидка не доїде. Як бути? А я ж лише після навчання і без досвіду».

В училищі, каже, навчалась добре. Коли почались медичні предмети, вчитись стало ще легше. Перший укол, як і перший похід у морг, пам’ятає досі. Колола худого старого. Такий худий був, що практикантка ледве знайшла місце, куди вколоти.
А на другому курсі майбутніх медиків повели у морг.

«Він тоді малий був і в іншому місці, — згадує. — Там лежав мертвий дідусь і маленька дитинка, яка народилась мертвою. Запам’ятала на все життя. Але страшно не було».

Після училища Тетяна Анатоліївна працювала у фізіотерапевтичному відділенні районної лікарні медсестрою на процедурах.

«Майже 50 років, — розповідає. — З 2020 року на пенсії. Дали посвідчення "Ветеран праці"».

Але ніяких пільг, каже, через це немає. У громадському транспорті можна скористатись пенсійним, але не ветеранським посвідченням. Пів століття медсестра робила хворим інгаляції, електрофорез, дарсонвалізацію та інші процедури. Жодного разу не пожалкувала, що обрала медичну професію. Медики її часу, каже, відрізнялись від нинішніх.

«Люди дуже помінялись, — висловлює свою думку. — Раніше були людянішими і відповідальнішими».

Та, звісно, не всі нині однакові.

«Зараз у фізкабінеті старша сестра Свєта Глазкова, Світлана Миколаївна, — розповідає пенсіонерка. — Дуже хороша людина, завжди підтримає у важку хвилину. Коли хворіла моя дочка, вона дуже допомогла».

У шлюбі Тетяна Лимаренко живе 51 рік. Раніше її чоловік працював у нафтогазовидобувному управлінні. Двоє їхніх дітей, Станіслав й Інна, навчались у тій самій школі № 2. Сину зараз – 50 років. Він закінчив гідротехнікум, до війська працював наладчиком кабельних мереж. Інні – 47 років. У дитинстві вона займалась спортом, грала на фортепіано, співала, виступала у театрі. Закінчила з відзнакою школу мистецтв, потім з червоним дипломом – Ніжинський педагогічний інститут. Поступила спочатку на хореографію, а потім через хвору спину перейшла на образотворче мистецтво. Вже 25 років живе у Києві. Донедавна працювала у банку. Єдиному онуку Тетяни Анатоліївни Максиму зараз 20 років.

«Оце вже рік, як його не бачила, — зітхає бабуся. — Ніколи йому приїхати, все працює. Але коли приїжджав, завжди допомагав з роботою».

ПОДЯКИ ВІД ВІЙСЬКОВИХ І БРАК ТРИКОТАЖУ

Дізнавшись про повномасштабне вторгнення, пенсіонерка зразу не могла у це повірити.

«На душі дуже стало важко, — згадує. — Думала, чим я можу допомогти нашим хлопцям. Тоді побачила по телевізору сюжет про волонтерський хаб. Відразу пішла проситись допомагати. Спочатку в’язала кавери на каски. Потім шкарпетки. А згодом перейшла на килимки. За чотири роки зв’язала їх більше шестисот».

Вихідних Тетяна Лимаренко, каже, не має. І опівночі, і пізніше, буває, ще в’яже. На те, що майже не відпочиває, не скаржиться. Нарікає лише, що матеріал для килимків закінчується.

«Вдома порізала все, що можна і що не можна, — розповідає. — Інна з Києва привезла трикотаж — і він весь пішов».

Тому від імені волонтерів просимо наших читачів: якщо маєте вдома непотрібні майки, футболки, сукні, спідниці, штани, шорти або будь-який інший трикотажний одяг, повідомте у редакцію, а ми вас скеруємо, куди треба.

«Колір не важливий, — додає Тетяна Анатоліївна. — Чим яскравіше, тим красивіше. Приносьте, бо вже нема, де брати, а війна ж іще не закінчилась».

З тих пір, коли пенсіонерка почала волонтерити, каже, їй полегшало.

«Настільки стало легше на серці через те, що я щось роблю, допомагаю, приношу користь, — зізнається. — Дуже радію, коли бачу фотографії військових з моїми килимками, коли вони передають подяки. Хлопці дуже задоволені ними. Кажуть, що і тепленькі, і м’якенькі. Їм добре і приємно на них сідати у танки, бронетранспортери та автомобілі. Нам всім треба думати про перемогу і старатись робити для неї все, хто що може».

УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ І РІДНА ГАЗЕТА

Переживання за долю рідної України Тетяна Лимаренко раніше висловлювала у віршах. Зараз їх не пише, бо, каже, немає настрою. Написані раніше зберігає у блокноті. Ось один з віршів пенсіонерки, який вона назвала «На порозі війна»:

Чорна ворожа сила
Рве на шмаття Україну.
Гинуть хлопці на Майдані,
А військові – на заставі.
Журналістів викрадають,
Активістів убивають.
Доки буде це твориться?
Люди добрі, схаменіться!

Серед патріотичних віршів і посвят рідним є у її блокноті і поезія про Крим. До анексії вона часто там бувала. У Місхорі у неї жила подруга. Їздила до неї щоліта купатись у Чорному морі, їсти інжир, збирати та сушити лаврове листя.
Свого часу медсестра багато подорожувала Радянським Союзом з колегами по роботі. І дуже любила подорожі. Була на Кавказі. Зокрема, на горі Машук у П’ятигорську. Була у Грузії, бачила Батумі і Сухумі. Побувала у Москві, Ленінграді, Хатині, Кишиневі.

Була в Одесі й у Вінниці – у музеї лікаря Пирогова. А ще Тетяна Лимаренко дуже любить читати. Коли вчилась у медучилищі, згадує, брала у бібліотеці стільки книжок, що бібліотекарка, мамина знайома, дивувалась, чи вона встигає їх всі читати.

«Найбільше любила книги про війну і любов, — розповідає пенсіонерка. — А ще дуже люблю нашу районну газету. "Правду Прилуччини" передплачували ще мої батьки. Вона постійно у нашій хаті була і є. Люблю "Прилуччину", бо там є, що почитати. Коли не передплачували, то завжди купували її у кіоску».

Наостанок прошу волонтерку показати ті самі руки, що, як і мільйони інших, наближають нашу перемогу.

«Ось ножицями натерла пальці, — показує Тетяна Анатоліївна. — А ось кісточки від роботи повилазили. Але нічого. Нормально. Житимемо, працюватимемо і чекатимемо перемоги! Так і напишіть».

Так і пишемо.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.