Земля, родина і крафтова моцарела: як живе фермерське господарство «Велесова ферма» на Прилуччині

Михайло Травецький

Напередодні Дня фермера журналісти зустрілася з унікальною людиною – Михайлом Травецьким, чиє господарство розгорнулося на мальовничих теренах Прилуччини. Михайло – не просто аграрій, який вирощує худобу задля прибутку. Він – відомий ветеринар із міжнародним досвідом, викладач, науковець та чи не єдиний в Україні ентузіаст, який рятує від повного зникнення генетичний код нашої землі – легендарну сіру українську породу корів. Він пройшов великий шлях від звичайного ветеринара до топменеджера найбільших агрохолдингів країни, а сьогодні «лікує» український тваринницький бізнес і захищає інтереси приватного фермера. Про каструльний бізнес, моцарелу для Клопотенка, катастрофічний дефіцит кадрів у селі та щоденну боротьбу за виживання в прикордонному регіоні – у нашому інтерв’ю з легендарним фермером Михайлом Травецьким.

Хто годує країну: парадокси сучасного молочного ринку

Сьогодні мало хто замислюється над тим, звідки береться молоко на полицях наших магазинів та ринків. Пересічному громадянину здається, що галузь тримається на величезних автоматизованих агрокомплек сах. Проте Михайло Травець кий одразу розбиває цей міф ущент: «Приватний сектор – це ключовий гравець сьогодні на молочному ринку України. Більше половини всього поголів’я великої рогатої худоби, яка сьогодні є в нашій державі, локалізована саме в приватному секторі, у дрібних господарів та одноосібників».

Але тут постає інша, значно глибша проблема: сучасний господар часто не зовсім розуміє, як потрібно працювати із сучасною коровою. Тваринництво кардинально змінилося за останні пів століття. «Це не та корова, яка була у 60-х чи 70-х роках минулого століття, – пояснює фермер. – Тоді якась місцева червона корова була готова їсти солом’яну стріху з хати й при цьому давати молоко. Сьогодні ж на зміну прийшла світова еліта – голштинська порода. А з голштинами – це зовсім інша історія. Це справжня фабрика молока, надскладний живий організм, який потребує філігранного підходу, специфічних знань, особливого раціону та ветеринарного нагляду».

Саме тому пан Михайло, маючи за плечима колосальний досвід роботи у Великій Британії та Україні як провідний фахівець із тваринництва, свого часу запустив власний YouTube-канал «Михайло Травецький». Там він почав безкоштовно навчати людей: як правильно лікувати худобу, як будувати сучасні корівники, як доглядати за телятами – словом, поширювати корисні знання, щоб підтримати українське село.

Паралельно з просвітницькою діяльністю пан Михайло роз виває й власну ферму на Прилуччині. «Я робив бізнеси для компаній. Робив молочний, м’ясний, взагалі тваринницький бізнес для агрохолдингів. Але завжди мріяв про власну ферму», – згадує пан Михайло. У 2020 році прийшло чітке усвідомлення: будувати системи для когось більше не цікаво. І відомий топменеджер і науковець вирішив створити власну ферму. А коли постало питання, якою саме породою зайнятися, серце підказало неочікуваний, на перший погляд, вибір – сіра українська.

Чумацькі воли та заповідна генетика: порятунок сірої української

«Я вирішив зайнятися сірою українською породою, – з гордістю каже пан Михайло. – Це наша корінна українська порода, яка живе пліч-о-пліч з українським народом уже тисячі років. Це саме ті легендарні сірі воли, які тягали чумацькі вози за сіллю, яких запрягали в плуги й обробляли наші чорноземи. На превеликий жаль, ця порода майже повністю зникла з фермерських мап України».

Генетикою породи ніхто серйозно не займався, корів до ладу не роздоювали. Через суто економічні передумови промислові гіганти по чали «голштинізацію» – масове ввезення закордонних молочних порід. У цих перегонах за літрами сіра українська майже згасла.

«Сьогодні сіра українська – найстаріша порода у світі. Генетики довели: всі культурні породи великої рогатої худоби, які сьогодні існують на планеті (а їх понад 1200), несуть у своєму ДНК гени нашої сірої корови. Вона – праматір усього світового скотарства. І ми її майже знищили. В Україні залишилося заледве 500 голів! Вони збереглися в заповіднику «Асканія-Нова» та ще в кількох фермерських господарствах. Зокрема, у мене», – розповідає Михайло Травецький.

Пан Михайло влаштував справжню експедицію задля порятунку вітчизняного генофонду. Він буквально з усієї України звозить на власну ферму зникаючі автохтонні породи: лебединську із Сумської області; українську білоголову з Хмельниччини; червону степову з Дніпропетровщини; українську червоно-рябу з Чернігівщини.

«Тобто це суто українські породи корів, які виведені на конкретній території та ідеально пристосовані до місцевого клімату, кормів і стійкі до тутешніх хвороб», – пояснює Михайло Олександрович.

Сіру українську пан Михайло привіз з «Асканії-Нова», приручив її та роздоїв. Сьогодні він займається не просто фермерством, а глибокою селекційною роботою. На основі українських порід та світових лідерів (голштин, джерсей, айшир, швіц) він створює унікальних гібридів.

Я прагну сформувати гурт ідеальних корів саме для приватного сектору

«Я прагну сформувати гурт ідеальних корів саме для приватного сектору, – ділиться планами селекціонер. – Це має бути корова, яка адаптована до нашого клімату, не впадатиме в кетоз, не матиме післяпологових парезів, володітиме міцним імунітетом, але водночас даватиме багато смачного молока. Я хочу довести, що наша сіра корова може успішно конкурувати з німецькими чи американськими голштинами й заробляти для фермера гроші».

Окрім іншого, молоко сірої української – унікальне. «На відміну від промислового молока другого типу, яке дають голштини (його часом називають «пустим»), сіра корова дає гіпоалергенне молоко першого типу. Його можна без остраху давати навіть немовлятам на штучному вигодовуванні – у дитини не буде алергії чи здуття живота», – пояснює науковець.

Один у полі воїн: коли наука безсила, а державі байдуже

Створення нової породи чи навіть сталого типу худоби – це титанічна праця. На це зазвичай ідуть зусилля цілих науково-дослідних інститутів і щонайменше 20 років кропіткої роботи.

На фермі у пана Михайла зараз утримується понад 80 голів худоби (з них 32 голови – саме чистокровні сірі українські та їхні помісі). Процес селекції виглядає як наукова лабораторія просто неба: весь приплід залишається на фермі, виростає, теличок запліднюють виключно бугаями сірої української породи.

Коли народжуються телята, пан Михайло починає роздоювати корівок і ретельно фіксувати динаміку: скільки молока дає кожна особа, яка крива лактації, яка якість жиру та білка. Якщо показники слабкі – тварина йде в м’ясне скотарство. Якщо корова демонструє гарні мо лочні об’єми – вона залишається в ядрі стада для подальшого закріплення ліній.

Здавалося б, Національна академія аграрних наук України чи профільні університети мали б носити такого фермера на руках, допомагати грантами та надсилати аспірантів для написання дисертацій. Проте реальність б’є навідмаш.

«Чи допомагає Академія наук? Не допомагає. Їм це взагалі нецікаво, – зітхає Михайло Травецький. – Нікому не цікаво: ні навчальним закладам, ні науковим установам. Я працюю сам. Я сам науковець (Михайло Олександрович – кандидат ветеринарних наук), маю достатньо досвіду та знань, щоб вести цю роботу. Матеріально не допомагає ніхто взагалі. Науковці більше сміються з мене, ніж намагаються підтримати. Кажуть, навіщо тобі ця стара сіра худоба, якщо є готові голштини? Але я знаю, що працюю на майбутнє країни, на її науку і на наш український народ. Це виключно моя власна ініціатива й мої власні кошти».

Дві біди українського села, або чому зникає корова з підвір’я

Запитуємо у пана Михайла: «З якими найбільшими проблемами сьогодні стикається фермер у повсякденному житті?» Відповідь виявляється жорсткою та безкомпромісною.

«Перша проблема – це наука, про яку ми вже сказали. Друга проблема – це державна політика, яка сьогодні фактично спрямована на те, щоб дрібний фермер, такий як я, якнайшвидше зник із горизонту. Весь механізм, вся законодавча база, всі фінансові потоки та пільгові ресурси розподіляються переважно між великими гравцями – агрохолдингами. Розвивати маленький, дрібний бізнес державі нецікаво. Дрібний виробник сьогодні стоїть за бортом – голодний і нещасний. Те, що ми працюємо біля цієї худоби, збиваючи руки в кров і розбиваючи кулаки, – це чистий ентузіазм. Нам просто шкода цих тварин, ми хочемо, щоб корова в Україні жила. Спасибі державі, що минулого року я бодай отримав дотацію – 7 тисяч гривень на голову худоби. Але це крапля в морі».

Ситуацію суттєво ускладнює і те, що ферма Михайла Травецького розташована на Прилуччині – у прикордонній області, яка перебуває під постійним тиском війни. Проте, за словами фермера, жодних преференцій чи програм підтримки для Чернігівського аграрного бізнесу немає.

Окрім фермерства, пан Михайло продовжує викладати. Раніше він працював у Сумському національному аграрному університеті, але після загострення безпекової ситуації в Сумах кількість студентів значно зменшилась, тож змушений був змінить місце роботи. Зараз він навчає студентів онлайн у Новомосковському фаховому коледжі Дніпровського державного аграрно-економічного університету. Навчання триває у надскладних умовах, але сесії та іспити проходять чітко за розкладом.

Проте найбільше викладача непокоїть якісний склад майбутніх колег. Діти йдуть на аграрні спеціальності, але конкурс та мотивація дуже слабкі – переважно це сільська юнь після 9 класу. А статистика щодо вибору спеціалізації взагалі виглядає катастрофічно для тваринництва.

«Ось вам реальний приклад з мого досвіду в Сумах, – розповідає пан Михайло. – Зі всього величезного курсу ветеринарів – а це 120 людей – лише одна людина захотіла серйозно займатися великою рогатою худобою! Розумієте? Один студент на сто двадцять! Ще кілька людей обрали свинарство чи птахівництво, а усі інші мріють лікувати котиків та собачок у містах. Працювати на землі біля корів не хоче ніхто!».

Пан Михайло каже, що зараз ситуація з великою рогатою худобою дуже загрозлива. «Ціни на молоко від дрібних виробників штучно занижені, здавати його заготівельникам – це працювати собі у збиток. Водночас тримається висока ціна на яловичину. Селян просто підштовхують до того, щоб вони здали корову на м’ясо, отримали швидкі гроші й назавжди закрили для себе тему тваринництва», – підкреслює фермер.

«Каструльний бізнес» із великим серцем: бренд «Велесова»

Як же виживати в таких умовах? Михайло Травецький знайшов свій вихід. Він відмовився бути сировинним придатком і здавати молоко на великі молокозаводи за копійки. Натомість він створив власну крафтову торгову марку – «Велесова».

«Я переробляю все молоко повністю на власному виробництві. Продаю готову молочну продукцію: з етикетками, номерами, сертифікатами. Щодва тижні я офіційно співпрацюю з державним молочним модулем, здаю продукцію на лабораторні дослідження. Це не для перевірок – це для себе, для ветеринарного контро лю, щоб мої клієнти були на сто відсотків упевнені в безпеці», – розповідає пан Михайло.

Своє виробництво Михайло з усмішкою називає «каструльним бізнесом». Для побудови промислового молокопереробного підприємства потрібні мільйонні інвестиції, а банки відмовляють мікропідприємствам у кредитах. Тому все робиться в локальних, крафтових масштабах, але з величезною любов’ю та дотриманням технологій.

Асортимент бренду «Велесова» здатний задовольнити найвибагливішого гурмана: свіже молоко, вершки, пряжене молоко, густа сметана, ніжний кисломолочний сир, запашна традиційна ряжанка, справжнє вершкове масло, натуральне морозиво і навіть власне згущене молоко.

Але головна гордість ферми – це сир моцарела, виготовлений за унікальною технологією саме з молока сірої української корови. Цей ексклюзивний продукт уже встиг підкорити українську столицю. Михайло Травецький напряму співпрацює з відомим шеф-кухарем Євгеном Клопотенком, постачаючи краф тову моцарелу до відомих київських ресторанів.

Проте фермер не забуває й про рідну Прилуччину. Його торгові точки успішно працюють у Прилуках та Ладані, продукцію розвозять по навколишніх селах. Сьогодні марка «Велесова» годує понад 3 000 людей, які купують продукцію напряму у фермера – за принципом «із рук у руки, очі в очі».

Цей бізнес – виключно сімейний. Землі у пана Михайла небагато, великих угідь під зернові він не має – лише природні сіножаті та пасовища. Сіно на зиму фермер заготовляє сам, благо, має мінімальний набір техніки: трактор, косарку, гребку та прес. Зернові концентрати доводиться докуповувати.

На фермі працюють усі разом. Дружина Михайла Тетяна також є ветеринаром за фахом і в усьому підтримує чоловіка. Старша донька Єлизавета зараз навчається на ветеринарному факультеті в Німеччині й планує повернутися, щоб продовжити батьківську справу. Молодші двоє дітей теж підростають на фермі й мріють про ветеринарію.

«Ніхто нікого не змушує, – підсумовує Михайло Травецький. – Діти самі бачать цю працю, бачать цих дивовижних тварин і самі захоплюються процесом. Побачимо, як складеться їхнє життя далі».

Саме в такій родинній спадкоємності й відданості своїй землі криється справжня сила українського села. Напередодні Дня фермера хочеться побажати Михайлу Травецькому та його родині здоров’я, витримки та мирного неба над головою. Сьогодні відродження прадавніх українських традицій скотарства тримається на плечах справжніх патріотів своєї справи. Михайло та його сім’я щоденною невтомною працею повертають до життя тисячолітню спадщину. І дивлячись на сірих корів, що пасуться на пасовищах Прилуччини, віриш: наше село вистоїть попри всі виклики часу, бо його доля – в руках людей із великим серцем і незламною волею.

Джерело: газета «Трудова слава», Олена Березкіна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.