Броня, міцніша за залізо, та любов, що повертає з того світу: історія родини з Городні, в якій усі чоловіки воюють

62-річний Олександр Пирак і 31-річний Дмитро Ставший — тесть і зять. До повномасштабного вторгнення вони разом працювали на автозаправній станції «ТТ-Нафта» у Городні. Олександр — оператором, Дмитро — його помічником. 24 лютого 2022 року вони разом відправились на робочу зміну. Вони на власні очі одними з перших побачили як на Городню сунулась нескінченна орда російської військової техніки.

Одразу після деокупації вдома зібрали «родинний консиліум», на якому чоловіки чітко заявили жіночій половині родини: «Ми йдемо воювати. Щоб захищати своїх дітей і онуків». На той час син Олександра та його дружини Любові, 31-річний Ярослав вже стояв на захисті України зі зброєю з першого дня, бо несе службу у прикордонних військах.

ДМИТРО: «Я ХОТІВ, ЩОБ МОЇ ДІТИ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛИ ОКУПАЦІЇ»



Дмитро Ставший з донечками Валерією і Домінікою

— Ми з тестем одразу після звільнення, 10 квітня 2022 року пішли у військкомат, — каже воїн. — У нас з Юлею тоді вже було троє дітей, чекали на четвертого. Під час окупації всі жили разом у будинку Юлиних батьків, так було зручніше. Наші дружини з розумінням поставились до нашого вибору. Всі розуміли: прийшла велика біда і кожен свідомий чоловік має йти захищати від окупантів своїх дітей, свою родину.

З Олександром їх призвали з різницею у кілька днів. Олександр пішов першим, Дмитра призвали за кілька днів. Дмитро свого часу працював водієм. Строкової служби за плечима не мав.

В учбовій частині, яка базувалась на Львівщині, спитали чи згоден служити у танкових військах.

— Звичайно, я погодився. Хоча танка до того й у очі не бачив, — згадує Дмитро. — Але якщо людина має бажання, то навчитися — не проблема. Вчили нас фахово. За місяць навчання оволодів професією водія-механіка танку. Потім нас направили у танковий батальйон. І десь за три тижні, у червні, ми вже брали участь у боях на Донецькому напрямку.

Там Дмитро вперше пізнав що таке коли адреналін переповнює кров під час ведення бою.

— Робота була ювелірна і водночас страшна: під’їжджати впритул до ворожих окопів, розчищати шлях через мінні поля, витримувати обстріли артилерії, що «знімала» броню з машини наче обгортковий папір, — каже Дмитро. — Було, аж коліна трусилися, бо знали, що треба якомога швидше відстрілятися по визначених цілях і під щільним вогнем повернутися назад. Але найсильнішим було бажання якомога міцніше дати ворогу «по зубах», щоб не сунувся далі, зупинити його. І шалена радість кожного разу, коли вдавалось вийти з «м’ясорубки» живими.

Після трьох місяців на Донеччині підрозділ Дмитра перекинули на Харківський напрямок, де теж точилися важкі бої. Екіпаж танку постійно зазнавав змін, людей катастрофічно не вистачало. Але пізніше, у 2023-ому, три танкісти у численних боях спрацювалися в єдиний незмінний організм. Разом з Дмитром на єдиному диханні йшли у бої 59-річний навідник і 34-річний командир танку.

У березні 2024-го на Харківщині Дмитро отримав перше важке поранення. У той день вони відпочивали після чергового бойового завдання, як у їхнє тимчасове житло прилетів ворожий артилерійський снаряд. Поранення отримав у живіт, спину, а найважче — у кисть правої руки.

Кілька місяців пішло на лікування по шпиталях, а функція правої кисті та пальців і досі не повністю відновилась. Однак Дмитро у жовтні 2024-го знову повернувся у стрій і навчився навіть скаліченою рукою відчувати важелі танка так, ніби вони були з його організмом єдиним цілим.

Але через рік, у 2025-ому, танкіст знову був поранений. Влучання ворожого заліза трапилось зі спини, але уламки зайшли глибоко всередину тіла. Вже 10 місяців тривають лікування й реабілітація. Позаду — сімнадцять операцій.

Поки що Дмитро має час, щоб приділяти час вихованню трьох своїх донечок — 12-річної Ангеліни, 9-річної Валерії та 7-річної Домініки і найменшого сина, якому ще нема й чотирьох років. Святослав народився у кінці 2022-ого, вже коли Дмитро був на фронті. Тоді командування йому дало 10-денну відпустку, щоб потримати довгоочікуваного сина на руках.

— Я не розумію тих чоловіків, які обурено питають: «Чому це я повинен іти воювати?» — каже Дмитро, міцніше обіймаючи Валерію й Домініку, які туляться до тата. — Та як прийде сюди ворог, то не питатиме твоїх бажань. Наставить автомат на тебе і побіжиш аж з прискоренням воювати за окупантів, проти свого брата та батька, кума, свата… Треба захищати своє тут і зараз, а особливо — своїх дітей.

ОЛЕКСАНДР: ВІСІМ ДНІВ У РЕАНІМАЦІЇ, ВТРАЧЕНА НОГА І … БАЖАННЯ ПОВЕРНУТИСЯ У СТРІЙ



Олександр Пирак з вірним Джавеліном

Тесть Дмитра Олександр свого часу, у 1982-84 роках під час несення строкової служби у Приморському краї служив в артилерійських військах, працював із мінометами «Васильок». Через сорок років цей досвід згадався миттєво.

Після навчання він став номером обслуги у протитанковому артилерійському дивізіоні, хлопців вчили працювати з відомими протитанковими комплексами «Джавелін».

— Окупацію ми всією родиною, крім сина Ярослава, який вже був на службі у прикордонних військах, перебували у нашому з дружиною будинку, — каже воїн. — Коли у Городню повернувся інтернет, ми дізналися про жахіття Бучі. Як побачив я, що ті гади робили з дітьми… А у мене в хаті доньки бігають, жінка, онуки маленькі. Я подумав: якщо кацапня знову сюди прийде і кривдитиме моїх дітей — як мені тоді жити? Ми сіли, зібрали сімейний консиліум і вирішили з Дмитром іти гнати ворога.

На той час Олександру Павловичу було 58 років. І вже наприкінці травня 2022-го його підрозділ вирушив на фронт. Спочатку був вихід під Гуляйполе, а далі — пекло під Лисичанським нафтопереробним заводом на Луганщині.

— Там росіяни перли зі сторони Сєвєродонецька, а ми стояли першими на їхньому шляху. Бій був страшний. Наші давали їм жару, гелікоптери працювали, але ворогів йшло стільки, як мурашок, — згадує Олександр.

Трагічний день для воїна настав 12 липня 2022 року під час виконання бойового завдання між Сєвєродонецьком та Лисичанськом. Підрозділ потрапив під щільний ворожий обстріл.

Спочатку чоловік почув клацання і відчув, як по голові потекла кров — осколок влучив за вухо. Наступні снаряди посікли ноги та живіт. Потім за два метри від нього вибухнула власна пошкоджена техніка.

Снарядом Олександру фактично відірвало ногу — вона трималася лише на шкірі. Але, каже, у запалі бою та від шоку у перші хвилини болю не відчував.

Він вижив завдяки миттєвій реакції побратимів, які за лічені хвилини наклали турнікет, зупинивши критичну кровотечу, і завантажили Олександра в пікап.

Але випробування на цьому не завершилися. Під час евакуації по машині прицільно вдарили ворожі «Гради». Від вибухової хвилі пораненого Олександра викинуло з кузова автомобіля на дорогу. Внаслідок цього падіння він отримав важку травму — був повністю розтрощений череп.

Його, непритомного, в стані глибокого шоку, дивом довезли до стабпункту. Побратими його, зраненого й непритомного, прикрили тілами загиблих воїнів, щоб убезпечити від шаленого граду заліза, яким ворог крив евакуаційний автомобіль.

Медики надали першу допомогу та ввели йому плазму прямо в дорозі, на перехресті. Далі були госпіталі в Дружківці та Бахмуті (який на той час ще був під контролем України і відносно цілим). Згодом Олександра доправили до знаменитої лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Там лікарі провели ампутацію, зашили численні рани та буквально по частинах зібрали голову.

Чоловік провів вісім днів у реанімації між життям і смертю. Сьогодні він жартує про перенесене з притаманним фронтовикам чорним гумором, називаючи ампутацію «манікюром і педикюром».

Він повернувся до рідного дому в Городні. Поруч із ним — його велика родина, доньки та онуки. Але чоловік, відчуваючи відповідальність за долю своїх близьких, знову штурмує військкомат — щоб у свої 62 роки продовжити службу у війську визволителів.

ЛЮБОВ: «МИ ЙОГО ПОБАЧИЛИ В МАЙЖЕ НЕПРИТОМНОМУ СТАНІ. МЕНЕ НЕ ВПІЗНАВ. А ДІТЕЙ ПОБАЧИВ — І ПОГЛЯД ПРОСВІТЛІВ»

Дружина Олександра Любов Федорівна працює у дитячому садку, а раніше — 15 років у сфері медицини. Не здогадувалась вона, що прийде час, коли її медичний досвід знову стане у нагоді, але вже зовсім у інших, страшних реаліях.

— Напередодні перед виходом чоловік сказав мені по телефону: «Я йду в бій», — каже Любов. — І я чекала. День чекаю — немає дзвінка. Другий день, третій… Серце розривається, дзвоню — зв'язку немає. Куди бігти, кого питати? Нічого невідомо.

І раптом згадала: Олександр казав, що з ними служить Володя з Бутівки. Ні прізвища, ні контактів. Я — до старости села. Знайшли маму Володі Сенчури, дізнались його номер телефону. Додзвонилась я, а хлопчина каже: «Дядя Саша поранений. Більше нічого не знаю. Так хлопці мені сказали: «Пиріг» трьохсотий».

Почалися хвилини й години «на телефоні». Любов Федорівна обдзвонювала всі можливі й неможливі номери шпиталів та лікарень. Врешті військовий психолог повідомив, що Олександр у Дніпрі, в лікарні Мечникова.

Коли дзвонили в реанімацію, виникла плутанина: дані збігалися, рік народження теж, але в базі він значився як «Олег». Але серце дружини не обманеш — це був він.

Олександр лежав під апаратами у важкому стані. Любов Федорівна разом із сином-прикордонником Ярославом та донькою, яка на той час була вагітна, негайно вирушили в Дніпро.

Коли рідні приїхали, поранених якраз евакуаційним потягом вже перевозили до Києва. Наталія бігала по перону, шукала швидку, де лежав її чоловік. Він був при свідомості, але в глибокому шоці: дітей упізнав, а дружину — ні.

У київському госпіталі пані Любов провела вісім днів, сидячи поруч із чоловіком на звичайному стільці — спати чи прилягти не було де. Пальці на руках від постійного догляду та розтирань зраненого тіла чоловіка буквально відмовляли.

У Києві Олександру лікували голову, де був розтрощений череп. Чоловік був повністю забинтований, нерухомий, як гіпсова лялька.

За кілька днів Любов, яка має медичний досвід, відчула від забинтованої ноги важкий гнильний запах. Лікарі відмахувалися: «Ми лікуємо голову, ми не лікуємо ногу!». Але Олександру ставало все гірше, організм згасав від сепсису.

Після серйозної розмови з лікарем Любов Федорівна добилася, щоб чоловіка терміново перевезли реанімобілем до Білої Церкви. Вона буквально бігла за медбратом, благаючи взяти її з собою в машину.

У Білій Церкві місцеві лікарі жахнулися: пацієнт був білий як стіна, ніхто не хотів брати на себе відповідальність за його лікування. Ризикнув один молодий хірург. Операція тривала довгих 9 годин, шанси на життя оцінювали як 50 на 50.

— Нога загнилася, її довелося обрізати вище. А коли лікар вийшов, то сказав, що з рани витягнули кусок брудної військової штанини, яка потрапила туди під час вибуху. Вона просто застрягла під бинтами і гнила всередині. Оце те, що воняло, — згадує жінка.

Олександр Павлович провів у госпіталі Білої Церкви 8 місяців, переніс повторні операції, адже нога довго не заживала через залишені уламки. Родина витримала все: орендували житло поруч, купували дорогі ліки проти фантомного болю, коли чоловік кричав ночами.

Зрештою, через управління соцзахисту вдалося оформити державну програму, і протезист із Харкова безкоштовно виготовив та підігнав Олександру якісний протез прямо вдома, у Городні.

І тут сталося те, що вражає найбільше. Попри важку інвалідність та ампутацію, Олександр Павлович у 2024 році повернувся на службу! Він не міг сидіти в тилу. На своєму протезі чоловік служив на Гуляйпільському напрямку, жив у бліндажах та виконував обов'язки на своїй посаді у Дніпрі.

Лише у травні 2024 року, коли йому виповнилося 60 років, він офіційно написав рапорт і звільнився з лав ЗСУ за віком.

БРОНЯ ТАНКІВ І ГАРМАТ МОЖЕ ТРІСНУТИ. БРОНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ — НІ

Сьогодні ця дивовижна родина знову разом у Городні. Обидва чоловіки — Олександр Павлович та його зять Дмитро — пройшли лікування та реабілітацію. Вони в один голос спростовують чутки, ніби держава кидає поранених: кажуть, що і лікування, і виплати за поранення та інвалідність вони отримали повністю, головне — вчасно та уважно оформлювати всі документи.

Олександр Павлович, попри поважний вік та відсутність ноги, і сьогодні не знаходить собі місця в тилу. Буквально днями він знову подав документи до Міністерства оборони, щоб повернутися до військової справи.

Дружина Любов Федорівна відверто каже:

— Я проти! Я кричу йому: сідай уже на диван, посидь дома! А він мені відповідає: «Усіх наших племінників беруть, дітей убивають, як я можу просто сидіти?».

Джерело: «Новини Городнянщини», Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.