Станіслав Перфілов пішов у небо, а любов залишив на землі

Станіслав Перфілов

У кожної родини, яку зачепила війна, є своя історія. Одні вимірюють днями очікування, інші - телефонними дзвінками з фронту, треті - фотографіями, що залишилися на стіні після втрати найдорожчої людини. Для Ольги Перфілової зі Стольного війна назавжди розділила життя на «до» і «після». Її чоловік Станіслав Перфілов добровільно став на захист України, хоча за станом здоров'я, здавалось би, міг цього не робити. Він став майстром своєї справи, вправним оператором ударного дрона, люблячим чоловіком і батьком. А ще - людиною, яку неможливо забути. Сьогодні Ольга зберігає пам'ять про нього у спогадах, повідомленнях і розмовах, які так і не завершилися.

ВІД ДРУЖБИ БІЛЯ БАГАТТЯ ДО ВЕЛИКОГО КОХАННЯ

Ольга усміхається, коли згадує першу зустріч зі Станіславом. У 2010 році її родина переїхала до Стольного з Чернігова. Тоді їй було лише чотирнадцять.

— Мама вперше відпустила мене гуляти ввечері з подружками. Вони сказали, що йдемо до Стаса. Ми сиділи біля вогнища, був уже пізній вечір. Саме тоді я його вперше побачила, — згадує жінка.

Перше враження було не надто позитивним.

— Він тоді мені зовсім не сподобався, — каже Ольга. — Зухвалий, впертий, неслухняний. Але коли ми почали більше спілкуватися, я побачила зовсім іншу людину. Дуже веселу, товариську, з прекрасним почуттям гумору. Тепер можна сказати, що я знаю його половину свого життя.

Довгі роки вони були друзями. Разом дорослішали, переживали перші життєві труднощі, будували плани. Згодом саме дружба стала фундаментом майбутнього кохання.

Офіційно вони одружилися у 2023 році, хоча до того вже три роки жили однією родиною. Разом придбали старенький будинок у Стольному, який поступово перетворювали на сімейне гніздечко. Майже все у ньому робили власноруч, укладаючи не тільки гроші, а й душу.

ЛЮДИНА, ЯКА ЗАВЖДИ ЗНАХОДИЛА ЧАС ДЛЯ ІНШИХ

Ольга не приховує: говорити про чоловіка їй водночас легко і боляче:

— Можуть сказати, що я просто нахвалюю свого чоловіка. Але він справді був таким. Чуйним, працьовитим, уважним. Мені ніколи не доводилося просити його щось зробити по господарству. Він сам бачив, що потрібно.

Станіслав був наймолодшим у великій родині. Народився 17 січня 1998 року в Стольному, закінчив місцеву школу, здобув професію столяра у Чернігові, працював на будівництві.

Утім, робота ніколи не була єдиною складовою його життя. Він захоплювався риболовлею, музикою, книгами, подорожами. Любив майструвати, ремонтувати, допомагати людям.

— Стас ніколи не сидів без діла. Якщо хтось просив допомоги — завжди відгукувався, — говорить його дружина.

Особливе місце у його житті займала донька Ольги — Ярослава.

— Існує стереотип, що діти — це відповідальність мами. У нас було навпаки, — говорить жінка. — Він сам проявляв ініціативу. Грався з донькою, займався, розмовляв. Йому було цікаво бути татом.

Попри те, що Станіслав не був біологічним батьком дівчинки, між ними виник справжній зв'язок. Вона називала його татом. Завжди казала, що в неї є два тата. Це було її власне рішення.



Станіслав Перфілов з дружиною Ольгою Перфіловою

РІШЕННЯ, ЯКЕ ЗМІНИЛО ВСЕ

Ще до початку повномасштабного вторгнення Станіслав мав готові документи для роботи за кордоном. Утім в останній момент відмовився від поїздки. Казав, що не може залишити родину саму. Сьогодні Ольга зізнається: інколи їй здається, що тоді він ніби передчував біду.

Тим часом у повітрі вже дедалі виразніше відчувалася тривога. Новини ставали все більш загрозливими, а розмови про можливу війну — дедалі частішими. Ольга й досі пам'ятає останні дні мирного життя.

— Вони були дуже тривожними. Десь із 16 лютого, коли, здається, Путін оголосив про визнання так званих «ДНР» і «ЛНР». Пам'ятаю, тоді сказала Стасу: «Схоже, вони підуть далі й намагатимуться захопити всі області». Наступні дні були ще більш напруженими.

Згодом у родині дедалі частіше поверталися до розмов про можливу мобілізацію Станіслава. Подружжя мало друзів, які вже воювали, тому добре розуміло, що відбувається на фронті.

— Ми спілкувалися з військовими, які приїздили у відпустки й розповідали про війну не з телевізора, а з власного досвіду, — згадує Ольга. — Стас знав, що там відбувається насправді.

Найважчим для нього було усвідомлення, що доведеться залишити сім'ю й бути далеко від нас. Його хвилювало, що він не зможе захистити нас особисто, якщо виникне потреба. Але водночас він розумів: захищати родину потрібно там, де тривають бої. Часто повторював: «Якщо ми не будемо стояти тут, то вони прийдуть до нас додому».

Ольга каже, що ніколи не намагалася відмовити чоловіка від служби.

— Він був дорослою людиною і приймав свідомі рішення. Так, мені було дуже важко, але я підтримала його. Це був його вибір, продиктований переконаннями й відповідальністю.

Повістку Станіславу принесли додому. У визначений день він вирушив до територіального центру комплектування. Через давні травми хребта та голови проходження військово-лікарської комісії затягнулося. Однак обстеження показали, що організм відновився, а сам Станіслав придатний до військової служби.

Ранок, коли чоловік вирушав до війська, Ольга пам'ятає до найменших подробиць.

— Ми прокинулися дуже рано. Насправді майже не спали тієї ночі. Більше мовчали, ніж говорили. Дивилися одне на одного і розуміли, що наше життя змінюється назавжди. Стас намагався мене підбадьорити, як робив це завжди, але цього разу чомусь не виходило. А потім приїхала машина ТЦК, і нам довелося прощатися нашвидкуруч.

ЛЮБОВ НА ВІДСТАНІ

Після мобілізації життя змінилося кардинально.

— Ми звикли бути разом: працювати, проводити вихідні, виховувати дитину. І раптом між нами сотні кілометрів, — каже Ольга.

Їхнім порятунком стали телефонні дзвінки.

— Ми телефонували настільки часто, наскільки це було можливо. Він дзвонив мені, я дзвонила йому. Якщо не могла відповісти одразу, передзвонювала при першій можливості.

Навіть перебуваючи на передовій, Станіслав знаходив час для родини.

— Він завжди цікавився, як ми. Радив, підказував, допомагав навіть на відстані.

Вони не обмежувалися лише телефонними розмовами. За першої ж нагоди Станіслав приїжджав до Олі. Після чергової ротації, майже не відпочиваючи, брав наплічник і вирушав у дорогу. Навіть якщо попереду було лише два дні разом.

Оля також знаходила можливість їхати до нього — у Харків, Краматорськ, Дніпро.

Звичка радитися з чоловіком залишилася й досі.

— Іноді ловлю себе на думці, що хочу йому подзвонити. Запитати поради. І лише потім згадую, що дзвонити вже нікому.

ПІЛОТ, ЯКИЙ ІНОДІ НЕ ВІРИВ У СЕБЕ

Станіслав служив оператором ударного безпілотника у підрозділі безпілотних систем Umbrella («Амбрелла»). Це батальйон безпілотних систем у складі 32-ї окремої механізованої бригади, що спеціалізувався на аеророзвідці, ударних місіях та технічному забезпеченні.

Цікаво, що спочатку сам сумнівався у своїх можливостях.

— Він казав: «У мене не виходить. Я не впевнений, що впораюся».

Ольга тоді відповіла просто:

— Я сказала: «Я в тебе вірю».

Згодом він став одним із найрезультативніших пілотів свого підрозділу. Навіть під час відпусток не припиняв удосконалювати навички — брав із собою дрон і тренувався вдома.

Після загибелі родині передали відзнаку від командування бригади. При врученні нагороди сказали, що її мали вручити ще за життя — за віддану службу та ефективну роботу. Не судилося.

ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

Той день, 24 березня 2025 року, для Ольги розпочався як звичайно. У неї в школі, де вона працює, попереду були весняні канікули, а Стас очікував на відпустку. Родина вже навіть спланувала спільну поїздку до Карпат.

— Здавалося, що має бути радісне передчуття. Але чомусь його не було, — розповідає пані Оля. — Зранку ми встигли поговорити телефоном. Потім він зателефонував уже по обіді. Я була на роботі і не могла говорити. Сказала йому: «Пробач, у мене багато справ. Передзвоню за пів години». Поглянула на годинник. Він показував 12.56.

Через пів години Станіслав уже не відповів на дзвінок. Це стурбувало Олю, бо він ніколи так не робив. Ніколи.

Згодом Ольга дізналася страшну новину: чоловік отримав важкі поранення під час виконання бойового завдання. Сталося це в Покровському районі на Донеччині.

ДНІ МІЖ НАДІЄЮ І ВІДЧАЄМ

Наступного ранку вона вирушила до Дніпра, у лікарню імені Мечникова.

— Я діяла ніби автоматично. Треба було вирішити, з ким залишити дитину, як повідомити рідним. Але емоції наче вимкнулися.

Лише побачивши чоловіка, вона усвідомила масштаб трагедії.

— Я зрозуміла, наскільки важкими були його поранення.

Лікарі не давали прогнозів. Попри всі зусилля медиків, 8 квітня серце захисника зупинилося. Йому було лише 27 років.

«Я ВСЕ СКАЗАЛА ЙОМУ»

Чимало людей після втрати близьких мучаться питанням: що залишилося несказаним? У Ольги інша відповідь.

— Ми дуже поважали одне одного. Ми любили одне одного по-справжньому. Кожна наша розмова завершувалася словами: «Я тебе люблю. Сумую».

Тому сьогодні вона не шкодує про невимовлені слова.

— Я все сказала йому. І він мені теж.

ЖИТИ ДАЛІ ЗАРАДИ НЬОГО

Найважче після втрати — звикнути до тиші.

— Мені дуже бракує його голосу. Так, є відео, є голосові повідомлення. Але це не те. Найбільше бракує просто поговорити з ним.

Боляче й восьмирічній Ярославі. Іноді дівчинка підходить до фотографій і плаче.

— Вона якось сказала: «Мені бракує мого тата Стаса».

Сама ж Ольга знаходить сили жити у словах, які чоловік залишив їй у повідомленнях.

— Він часто писав, що я сильна, розумна, що впораюся.

Вона продовжує працювати, виховувати доньку, допомагати військовим та підтримувати побратимів чоловіка.

— Я розумію, що він свідомо зробив свій вибір. Він захищав свою родину і свою країну. І я не маю права змарнувати той час, який він для нас виборов.

Вона не хоче залишати Стольне, хоч дехто з друзів і радить виїхати, змінити обстановку. Але вона відкидає ці поради. Бо тут їхній дім, який вони зі Стасом облаштовували разом. Тут річка, біля якої вони вечорами гулялися разом. Тут дороги, якими ходили разом. Тут живуть спогади.

— Я не розумію, чому повинна кудись їхати. Це наш край. Місце, яке Стас любив. Коли проходжу знайомими місцями, згадую нас обох. І це допомагає триматися.

Сьогодні на стіні її будинку залишилися фотографії. У телефоні — повідомлення. У пам'яті — голос, який уже не почути наживо. Але поруч залишається те, що не можуть забрати ні війна, ні смерть. Любов. Саме вона живе у кожному спогаді про Станіслава Перфілова — чоловіка, батька, друга і воїна, який до останнього подиху захищав тих, кого любив найбільше.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.