Характер, загартований війною: Богдан Дегтяр, переживши окупацію у рідному місті, обрав професію військового, щоб боронити країну

Щоб не ходили чужі танки по рідній землі

Богдану 20 років. Коли рідною Городнею сунула на Чернігів безкінечна верениця російської смертоносної техніки, він навчався у 11 класі міського ліцею №2. Юнак каже, що у той період його переповнювало почуття злості від власної безпорадності, від того, що ти не можеш щось зробити прямо тут і прямо зараз, щоб ворог забрався геть від рідної домівки.

– Мабуть саме тоді в мені сформувалось і зміцніло бажання вміти захищати свій край, свою країну, своїх людей, – каже Богдан. – Я тоді дуже заздрив своєму рідному старшому брату Ігорю, який на момент повномасштабного працював за кордоном, але негайно повернувся в Україну і став до лав ЗСУ. Нині він капітан, служить у зоні бойових дій і керує артилерійськими підрозділами. Ігорю 30 років, у нього сім’я. Він перебував у безпеці, міг би й родину вивезти за кордон. Але він вчинив так, як повинен був вчинити справжній чоловік, для якого захист країни – не просто слова. Хоча коли я заявив про своє бажання обрати військовий шлях, він тільки зітхнув і сказав: «Ех, братику, чесно, я б не хотів, щоб ти через все це пройшов…» Але я вже свій вибір зробив і змінювати його не збирався.

Мама Ніна і тато Сергій теж дуже хвилювались через рішення молодшого сина. У одній родині два сини на полі бою – то подвоєні тривоги, безсонні ночі і безкінечні молитви до вищих сил, щоб вберегли, захистили, врятували. Однак молодший – не значить слабший духом, – вважає Богдан.

І навіть НАТО позаздрить

Після закінчення школи юнак подав документи на вступ до Національної Академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові.
– Тож я прийшов у наш Територіальний Центр комплектування та соціальної підтримки у Городні, – розповідає Богдан. – Там пройшов тести і мені дали на вибір заклади, куди я можу вступати, щоб стати військовим. Але я від початку хотів службу, пов’язану з артилерійськими підрозділами і озвучив своє бажання. Мені запропонували цю Академію, де я зараз навчаюсь, і я ані миті не вагався. Адже в Україні на сьогодні це єдиний вищий навчальний заклад, який готує кадрових офіцерів-артилеристів, артрозвідників та ракетників.

Майбутній фах Богдана Дегтяра – наземна артилерія. Чому саме вона? Курсант каже, що його приваблюють великі гармати, управління їхньою дією, артилерійськими підрозділами, можливості самостійно обирати цілі і завдавати нищівні удари по ворожих позиціях і техніці.

– Додає позитиву й те, що за три роки навчання я бачу, як змінюються умови фахової підготовки в нашому закладі на краще, – із захопленням розповідає Богдан. – Відійшовши від такої собі радянської системи навчання, Академія нині стала кузнею, де готують військові кадри за такими сучасними стандартами, яким навіть НАТО позаздрить. Це дуже потужно, цікаво і захоплююче!

Вибір повинен бути свідомим

Керівництво Академії обрало Богдана та інших курсантів, які мають відповідні здібності та потенціал, для того, щоб вони займались під час коротких відряджень просвітницькою роботою з молоддю. Це необхідність сьогодення для завтрашніх випускників: бачити перед собою цілеспрямовану і успішну людину, не набагато старшу тебе, яка зробила свідомий особистий вибір. Не піддалась ворожій пропаганді і міфам про реальність військової служби. Ні, каже Богдан, ніхто не переконує, що військо – це легко і безпечно. Війна є війна, і її ризики не варто приховувати чи применшувати. І не кожен може прямо з окопу безстрашно дивитися смерті в очі – для цього потрібна залізна особиста мотивація і розуміння чим ти жертвуєш і заради чого. Але навіть ті, хто категорично не може воювати на «нулі», можуть бути корисними армії і нести свій вкладу у справу визвольної боротьби проти ворога.

– Ми розповідаємо старшокласникам про умови навчання у нашому закладі, – каже курсант. – На першому курсі ми, як і студенти інших закладів, вивчаємо цивільні предмети та теорію військової підготовки. А вже другий, третій курс – це більш практична робота, виїзди на полігони, навчання на гарматах тощо. А вже на четвертому курсі презентують випускникам список з можливими місцями майбутньої служби. Викладачі надають всю інформацію про умови служби у вибраній тобою бригаді: чим вона займається, яке має озброєння. І тоді ти вже обираєш вузьку спеціалізацію і навчання спрямовується індивідуально, для підготовки майбутнього офіцера для служби саме у цій бригаді.

Богдан також зазначає, що лише найбільш мотивовані та цілеспрямовані курсанти відбираються для служби в активних бойових підрозділах. Ті, хто не впевнений у собі, будуть призначені для служби у більш тилових частинах, для роботи з паперами, документацією.



Під час навчань

«Навіщо ти це робиш?»

Курсант спілкується щирою українською мовою, без найменшого натяку на наш місцевий, городнянський акцент. Каже, працювати над цим почав ще навчаючись у школі. Мотивував до цього теж старший брат. Мовляв, це все своє, українське. Нам його брегти і примножувати.
– Я дуже вдячний Ігорю за це, – каже Богдан. – Мені тепер легко спілкуватись і в Академії, і під час наших лекцій-зустрічей з молоддю. Цьогоріч я вже побував на таких зустрічах у Мені, Ріпках, Корюківці, Холмах, у Городні ось. Допомагають організовувати їх працівники місцевих ТЦК. Мені дуже радісно від того, що випускники шкіл та ліцеїв охоче приходять на такі зустрічі, цікавляться розповіддю, задають багато питань. Ми розповідаємо про вступну кампанію, особливості навчання, грошове та майнове забезпечення. Ми бачимо в очах зацікавленість і це вселяє надію на те, що в України є майбутнє.

Богдан розповідає, що цивільне населення по різному реагує на людину у військовій формі, це інколи радує, а інколи засмучує:

– От їду в маршрутці, підходить бабуся старенька, ледь не зі сльозами дякує, гладить по руці, каже: «Гарний шлях ти, синку, обрав». Це ті люди, як іще пам’ятають наслідки минулої війни, окупації, в кого хтось служить, хто на собі відчуває війну нинішню. А було – підійшов ще не старий чоловік і почав агресувати: мовляв, навіщо ти це робиш, це неправильно, кого ти зібрався захищати – владу чи що? Переконувати у чомусь таких даремно. У них нема логічного мислення, бажання відстояти свою країну й свій народ – є тільки страх перед тим, що примусять узяти зброю до рук. І це сумно, бо така людина не тільки не буде воювати, а ще й буде шкодити тут, у тилу.



З вчителькою Тетяною Григорівною у рідній школі

«Росія – монстр, який сам себе знищить. А ми допоможемо!»

У очах Богдана горять впевненість і завзяття. Він зробив свій вибір, і зробив його свідомо і виважено. І мабуть, тут справа не тільки у прикладі старшого брата, який завзято боронить країну, хоча, звичайно, й це зіграло вагому роль. Це вибір молоді, якій не байдуже майбутнє.
У Богдана є дівчина у Львові з гарним українським ім’ям Марійка. Вона сприймає вибір коханого і підтримує його всіляко, але, звісно, дуже хвилюється за нього.

– Від цього нікуди не дітись, – посміхається майбутній офіцер. – Завжди є хтось, хто дуже переживає, коли ти військовий: батьки, дружини, діти, рідня, друзі. Можливо, саме їхня віра й їхні молитви дають нашим воїнам сили робити майже неможливе. І це бачить цілий світ. Щодо нинішньої ситуації – думаю, війна не триватиме надто довго. Це сучасна війна, вона потребує великих коштів, яких у агресора не безмежне джерело. Росія занурюється у хаос. Хіба хто міг коли припустити, що у такій державі людям відріжуть доступ до інтернету? Закрити такий величезний простір можливостей для народу. Це не може не викликати обурення, паніки. Маски потроху зриваються і навіть вірні піддані починають бачити справжнє обличчя їхнього кривавого короля. Росія – монстр, який рано чи пізно сама себе знищить. А ми їй у цьому по сусідськи допоможемо. Бо за нами – правда і воля. Недаремно ж молодь, попри все, обирає військові професії.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.