Від онлайн-пісень до «Ромале шоу»: історія ведучої свят Олени Москаленко з Бобровиці

Олена Москаленко

— Думай про хороше — і хороше до тебе притягнеться. Це мій життєвий девіз, — усміхається 47-річна Олена Москаленко з Бобровиці. Її улюблена справа — дарувати людям свято. Причому це вона робила навіть у надзвичайно важкий час часткової окупації Чернігівщини і в непростий післяокупаційний період.

ОНЛАЙН-ПІСНЯ

Навчалась Олена в Гадяцькому училищі культури на Полтавщині, має понад 20 років стажу ведучої свят, більш ніж 11 років є солісткою бобровицького народного хору «Сяйво» та ще двох ансамблів.

— Люблю сцену і людей. Власне, це й стало моїм основним заробітком: довгі роки я займалася організацією свят. Але… почалася війна. 24 лютого 2022-го близько п’ятої ранку я прокинулась від звуків вибухів, — розповідає Олена. — Я розбудила чоловіка Євгена і дочку Евеліну, разом ми почали думати, що робити далі. Друзі запропонували нам виїхати із ними на Закарпаття. Особливого бажання покидати домівку в нас не було, та й у чоловіка старенький тато (зараз 82-річний), тож везти його в таку далечінь було б складно. Покинути ж батька самого Женя не міг, а я не могла покинути Женю. Хотіли відправити на Захід хоча б Евеліну, але вона не погодилась. Так ми всі й залишилися в Бобровиці…
Живемо ми біля залізничного вокзалу, поряд поля, тож прямо зі свого двору могли спостерігати, як російські колони йдуть углиб нашої області. Постійно хтось із нас залазив на виноградник, рахував кількість ворожої техніки, передавав ці дані місцевій владі.

Здавалося б, у такий страшний час мова про свята не може йти взагалі.

— Фактично вийшло так, що в той період ми з чоловіком залишилися без заробітку. З моєю сферою діяльності все зрозуміло, Женя ж працював будівельником, тож і його послуги в період окупації стали непотрібними. І я… запустила в інтернеті невеличкий творчий проєкт «Онлайн-пісня». Люди замовляли в мене пісню, я її виконувала наживо з присвятою, записувала відео і викладала в мережу. Сама не чекала, що ця послуга стане в той період такою затребуваною. Замовлення мені надходили регулярно. Чимало їх було з-за кордону. В основному українці-емігранти замовляли пісні в подарунок своїм рідним, які залишилися в зоні ведення бойових дій. Хтось просив передати привіт стареньким батькам, хтось вітав донечку, яка вирішила не їхати з України, а хтось сина на фронті. Це було настільки хвилююче, щемливе і дуже приємне! Я неначе стала сполучною ланкою між Європою, Америкою та Україною. Довелось навіть оформити ФОП, щоб у податкової не виникло питань, чому на мій рахунок надходять кошти з інших країн. А тільки-но область звільнили, почалося.

СВЯТО В ХАТУ

Перші дні деокупації Олена Москаленко та її родина і досі згадують з трепетом.

— Як виходили рашисти, ми не бачили, бо повз нас їхня техніка вже не проїжджала. Але про відвід військ ми знали. Влада попередила, що невеликі групи російських військових можуть ходити посадками, тож просила без крайньої потреби нікуди не виходити. Женя зробив про всяк випадок саморобний штик і випустив у двір вівчарку. Росіян біля свого дому ми, на щастя, так і не побачили, зате…
У перші ж дні квітня на полях неподалік почали сідати вертольоти. Гул стояв страшенний! Я вибігла на вулицю, в голові крутилося: «Невже знову?» Та назустріч біг усміхнений Женя: «Лено, не переживай, це свої». Із вертольотів, і правда, вистрибували наші хлопці у формі, сідали в автобуси і кудись їхали. Ми із Женею кинулися варити каву, робити бутерброди, шукати цигарки. Бігли з усім цим на поле, роздавали хлопцям і дякували. Яке це було щастя!

Очевидно, цей піднесений настрій відчула не лише родина Москаленків.

— Уже з квітня люди почали замовляти в мене живі привітання. Я їздила селами, щоб прочитати кілька приємних рядків, заспівати веселих пісень. Це була справжня насолода! Я знову працювала, знову дарувала людям свято. Єдине — все затьмарювалося картинкою, яка відкривалася в тих селах. Новий Биків, Нова і Стара Басань… Туди було страшно заїжджати, а ще страшніше — слухати історії людей, які пережили справжню окупацію.
Так, у тому ж квітні мені подзвонила дівчина з Калити (Київська область. — авт.) і сказала, що хоче відсвяткувати своє 30-річчя як востаннє. Не буду говорити, що вона пережила, але, повірте, це було справді дуже страшно. До відходу рашистів ні вона, ні її рідні не вірили, що виживуть.

І таких замовників у мене було чимало. Люди збиралися вдома родинами, щоб відсвяткувати звичайний день народження чи якусь річницю, і запрошували мене. Як правило, для винуватця події це був сюрприз і завжди, як то кажуть, вау-ефект. Уявіть, коли ти не очікуєш нічого незвичайного, а раптом у домі вмикається музика, звучить вітальна пісня, артисти заносять букет і подарунки. Таким чином люди хотіли бодай на пів години відволіктися від війни. Я ж їм у цьому допомагала, несла свято в хату.
Та ще більше мене здивувало, коли на червень 2022-го мене запросили аж на три весілля! У це просто не вірилося. Виявилося, що війна війною, а люди хочуть жити звичним життям і отримувати позитивні емоції. Звісно, не обійшлося тут і без хейту. Багато хто не розумів, як можна гуляти під час війни. Є такі люди і зараз. Я їх теж розумію. І на це можу сказати лише одне: життя триває, і наші люди навчилися цінувати кожну його хвилину.



«РОМАЛЕ ШОУ»

Так уже склалося, що деякі люди поступово стали постійними замовниками моїх свят. Звісно ж, їм хотілося вже чогось нового — не просто привітань та українських пісень. Саме вони підказали мені циганську тематику:

— Це ж так гарно, колоритно, весело. Може, і ви в циганку хоч разочок перевтілитесь?

—  Спочатку я лише сміялася: — Та яка ж із мене циганка, як я — білявка?

А потім ця ідея мене захопила. Виявилося, що на Чернігівщині немає людей, які організовували б свята в циганському стилі. Та це, якщо чесно, не так уже й просто, якщо хочеш створити справжній ромський колорит.
Допомогти Олені реалізувати цей задум зголосилися дві землячки — 17-річна Вікторія Дем'яненко і 35-річна Сільва Свирид. Разом із ними Олена пішла опановувати циганські танці до викладачки хореографії місцевого Будинку культури Оксани Терещенко, а ще почала вчити циганські пісні.

— Хоч ми й зовсім різного віку, якось одразу зійшлися у справжню команду. Працювати разом нам комфортно, бо дівчата люблять те ж саме, що і я, — дарувати іншим позитив, — говорить Олена.

«Ромале шоу» зацікавило людей не менше, ніж інші її проєкти. І хоч вітати людей із цією програмою «бобровицькі циганочки» почали всього кілька місяців тому, в кожної вже є що згадати.

— Найбільш хвилюючим було перше свято, — каже Вікторія Дем'яненко. — Коли ми стояли перед зачиненими дверима зали, в якій мали виступити, серце вискакувало з грудей. Коли ж почали танцювати, відлягло, з'явилися легкість і запал. Дуже запам'яталося і друге свято: так збіглося, що частина гостей на ньому вирішила зробити своє креативне привітання — у циганських нарядах, а тут ще й ми. У результаті вийшло дуже запальне циганське свято!

— А мені найбільше запам'ятався сімейний вечір, де було небагато гостей і тиха, домашня атмосфера. Я й сама почувалася там як удома, — додає Сільва Свирид.

А ось у спогадах Олени зразу ж виринає зовсім інша історія:

— Нас запросили привітати військового із 45-річчям. Зазначили, куди приїхати, і провели в підрозділ до іменинника. Сказати, що він був здивований, — не сказати нічого. Коли ж ми повідомили, що це свято йому подарував побратим, військовий заплакав. У цей момент мало не розплакались і ми. Але потім разом із військовими і співали, і танцювали, і проводили циганський флешмоб. У колі військових це було якось дуже по-особливому.
Зараз дівчата продовжують працювати над своєю програмою, постійно її вдосконалюючи.

— Для мене найважчими виявилися танці, — зізнається Сільва. — Музика в моєму житті була завжди, бо я співаю, а ось танцювала до цього я лише в шкільному віці. Вікторія танцює вже 14 років, то, звісно, встигати за нею було важкувато.

— Я ж більше переживала, що не зможу через танець донести цю специфічну енергетику людям, — додає Вікторія, — бо ніколи на таких заходах не виступала, але, думаю, ми всі добре справляємося, бо на кожному святі бачимо усмішки людей і відчуваємо їхню енергію, яка передається нам.

До речі, поки Олена з подругами вітають цивільних і військових на Чернігівщині, її чоловік Євген теж перебуває у строю. На передовій він уже понад два роки.

— За цей час кілька разів був удома. А ще… Женю ми бачили по телевізору. Коли наші зайшли в Суджу (адміністративний центр Суджанського району Курської області РФ. — авт.), виїзд туди погодили журналістам телеканалу «1+1». Ось Женя їх і супроводжував, а дорогою вони брали в нього інтерв'ю. Цей сюжет я зберегла і час від часу його переглядаю, — усміхається Олена. — Зараз чоловік на Дніпропетровському напрямку. Раніше він трохи допомагав мені з організацією свят, брав на себе роль диджея. Тепер його місце зайняла Евеліна. Жартує, що батькові цієї посади вже не віддасть. Ми чекаємо його й усіх наших захисників із Перемогою — ото буде найкраще свято для кожного!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.