У свої 105 років жителька Бобровиці Тетяна Зазимко має чудову пам’ять і декламує вірші

Тетяна Зазимко 

Тетяна Зазимко з Бобровиці — одна з найстаріших (а може, і найстаріша) мешканка не лише Бобровицької громади, а й усієї Чернігівської області. У свої 105 років і 4 місяці вона має ясний розум та чудову пам'ять, а ще користується мобільним телефоном.

БУХГАЛТЕР БЕЗ ДИПЛОМА

Тетяна Іллівна народилась 21 січня 1921 року в Бобровиці й увесь вік прожила тут. Розказує:

— У сім'ї я була одна дитина. Закінчила сім класів. Далі не вчилася. Тоді було дуже мало грамотних людей. Мене взяли (спочатку як учня) на бухгалтерську роботу в контору. Навчали мене рахувати на рахівниці (додавати, віднімати), виписувати чек. Слава Богу, в мене получалося, тож я на господарських роботах, у колгоспі, не робила. У конторі я працювала 15 років. А потім — то там, то там. Уже на пенсії чергувала на автотранспортному підприємстві в Києві доба через три. Їздила на роботу залізницею.

Тетяні Іллівні судилося рано стати вдовою і самій ростити дочку Ніну.

— Чоловік, Василь, загинув у 1944-му на війні. А в 1943-му німці, відступаючи, вистрелили в нашу хату і в дядькову (батькового брата, він жив поряд). Корівку застрелили. Такого наробили!... На ранок наші прийшли, а я з трирічною дитинкою на руках під відкритим небом... Коли моя хата згоріла, на ніч мене з дочкою прийняла сусідка. Потім нас забрала до себе материна знайома. Коли ж прийшли наші, вони поселили нас в одну з хат, які стояли порожніми.
Потім уже поступово відбудовувалась. Трудно було! Але в ту війну німці в Україні через два роки вже й пішли. А як цю війну припинити, вигнати ворогів? Так знущаються з людей!.. — заходиться тужити Тетяна Іллівна.

ДОГЛЯДАЮТЬ ОНУЧКА З ЧОЛОВІКОМ І СОЦРОБІТНИЦЯ

Окрім спільного горя, довгожителька переживає власну, найтяжчу материнську біду.

— Дочка померла, Царство Небесне. Вона вже два роки на тому світі, а я оце існую, — знову плаче. — Добре, що зі мною внучка, дай Боже здоров'ячка їй і її чоловікові!

47-річна Людмила і 52-річний Олександр Вишневські теж живуть у Бобровиці й щодня навідуються до бабусі.

Вона каже:
— Чекаю їх. І Ларисочку.

61-річна Лариса Минко, як соціальна робітниця, ходить до Тетяни Іллівни вже четвертий рік.

— За нею доглядати легко, вона така розумничка в мене! — хвалить Лариса Миколаївна підопічну. — Ми з нею і побалакаємо на різні теми, і посміємося. Я вже знаю, що з Тетяною Іллівною треба говорити голосно і чітко, бо вона погано чує. Розказує мені: «Я граю в слова». Я — їй: «Ану давайте пограємо удвох». Вона пропонує, наприклад, на букву «Я» і починає сама називати: «Яценюк, Янукович...». Мені так цікаво! Читає молитви, вірші. Пам'ять у неї прекрасна.

— Пам'ятає, коли в мене день народження, хоч я сам інколи про нього забуваю, — сміється Олександр. — А ще бабуся в нас дуже сучасна — користується мобільним телефоном. Знає, на яку кнопку натиснути, щоб відповісти на дзвінок або набрати нам.

— Тетяно Іллівно, чим Ви займаєтеся цілий день? — цікавлюся.

— Граю в слова або сама собі розказую: «Як умру, то поховайте...» — довгожителька декламує дві строфи «Заповіту» Тараса Шевченка.

— Ого, ми й не здогадувалися, що вона його знає! — дивується внучка.

— Рахую, молюся, читаю «Богородице», «Вірую», «Отче наш», — Тетяна Іллівна декламує нам і головну молитву. — Стараюся, щоб не спати, а все одно отак похилюся і подрімаю. Проснуся — тоді знов щось думаю... Ходити вже не ходжу.

— Це лише останніх два роки боїться після того, як упала на городі. А ще до 103-х вона тупала і навіть сама собі їсти варила, — додає Олександр.

— Їй погіршало, коли моєї мами, її дочки, не стало. Це бабусю підкосило. До того вона ще могла вийти на вулицю, якусь нехитру страву приготувати, бо казала: «Мені треба щось робити». Їй хотілося чимось себе займати. Поки не впала, ще ходила з ходунками по хаті, я її стимулювала.
Ми з мамою жили в Києві (тата не знаю — батьки розійшлися, коли я була ще маленькою). Мама, як і бабуся, працювала бухгалтером (мала відповідний диплом). Коли в неї стався інсульт, я забрала її сюди і три роки за нею доглядала. А тепер я — «нянька» для бабусі.

СЕКРЕТ ДОВГОЖИТЕЛЬСТВА

Чи хтось у її роду прожив понад 100 років, Тетяна Іллівна не знає.

— Батько, як і мій Василь, загинув на війні в 1944-му. Мама дожила до 86 літ. Чому ж я живу стільки — не відаю, ніякого секрету не знаю. Їла звичайне — супи, борщі (супчик і зараз люблю). Без хімії. Не пила, не курила — це найголовніше. Розкішно не жила, як дав Бог, так і все. Іще малою голодовку пережила. Знаєте, як було страшно!.. Як уже стала працювати, то заробляла сама для себе.

— Бабуся в нас дуже трудолюбива. На всі канікули я була тут, у неї, і бачила: вона ніколи не сиділа на лавці з іншими жінками, а весь час була в роботі.

— Я любила вишивати, он висить, — Тетяна Іллівна показує на велику картину із жар-птицею на стіні. — Довго її вишивала. Сама навчилася. Іще плела. Любила шити.

— І мене цього навчила, — додає Людмила.

На 105-річчя Тетяну Іллівну вітали представники Бобровицької громади.

— Бабуся раділа, хоч і не звикла до уваги — вона в нас дуже скромна.

— Їй подарували квіти. Іллівна майже не бачить, то питала, як вони називаються, — згадує Лариса Миколаївна.

На прощання довгожителька побажала нам і нашим читачам:

— Дай вам Боже здоров'я, благополуччя і добра, щоб ви завжди були дужі й радісні!

— А Вам чого зараз бажається? — запитую в неї наостанок.

— Ви знаєте, я не браковита, нічого такого мені й не хочеться. Їсти в мене всього вистачає. І Ларисочка приносить, і онука з чоловіком.

— Ми плануємо побити рекорд довгожительства! — власне бажання напівжартома висловлює Олександр. — Скільки в Україні прожили найдовше — 117 років? Перевершимо! Чекаємо на Вас спочатку на 110-річчі!

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.