«В одну хату зайшов, сказали: «Діти», в іншій просто не відкрили». Юрій Гусак про Лукашівку, бої, полон

Юрій Гусак

42-річний Юрій Гусак, чернігівець, 9 березня уперше повернувся в Лукашівку під Черніговом, на місце бою — на місце, звідки почався його полон. До повномасштабки був будівельником. Звільнений з полону 25 травня 2025 року, коли обміняли 1000 на 1000.

— Я був 38 місяців і 10 днів там, де кацапи, — каже Юрій. — Там — кацапи, а тут є й хохли. Які за шматок хліба і пайку каші з черв’яками продавали мене. Бог їм суддя. У 22-му в Лукашівці деякі в хату навіть на поріг не пускали. Я був з трьома пораненими хлопцями, просив медикаменти. В одну хату зайшов, сказали: «Діти», в іншій просто не відкрили. Потрапили в дім, де висіла форма підводника. Хочу знайти його.

Ми від’їжджаємо від центру Лукашівки. Дорогою минаємо зруйновану Вознесенську церкву. Вона так і стоїть розстріляна. Майже вистояла. Величезна дірка між куполами пропускає світло всередину.

Поруч збудували невелику дерев’яну церкву заввишки 12 метрів, площею близько 40 квадратних метрів. Відкрили у 2024 році коштом Григорія Ткаченка, місцевого підприємця. Храм назвали на честь святого архистратига Михаїла.

— Куди ми їдемо? — запитую.

— Там має бути курник, — відповідає Юрій.

Ліворуч іржавий білий мікроавтобус. За ним — напівзруйнована будівля.

— Це наш курник, — впізнає Юрій. — Тут був штаб і їдальня. Тут ми грілися, їли. Хоча… їсти особливо не було чого. У курнику стояла коробка з жуйками, ними й перебивалися. Григорій Ткаченко чим міг допомагав. А навпроти — приміщення, де розмістилися 21-й батальйон і підрозділи 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Під ногами чавкає багнюка зі снігом. Ідемо до місця, де були окопи. Юрій показує напрямок. Тепер там суцільні хащі. Перед ними табличка: «Небезпечно. Заміновано».

Юрій хоче показати окоп, але все давно заросло кущами.

Неподалік чути звук бензопилки. Чоловік у піджаку і гумових чоботях пиляє дрова.

— А це ви годували хлопців, які копали окопи? Пам’ятаєте, як було?

— Помню, а чого ж не помнити! — відповідає Сергій Потапенко з Лукашівки. — Я їм монокуляр давав. Там кацапи стояли, а в наших нічого не було. Вооружонним глазом краще видно.

Юрій показує на будинок неподалік.

— Ось тут нам дали прихисток. Ми вчотирьох жили. По двоє — через три години. Тут тепло було. Пам’ятаю домашнє сало з банки, яке нам носили в окоп. У хаті висіла форма мічмана.

Він замовкає на мить.

— Тут нас, до речі, кацапи і знайшли.

У нас було троє поранених, один важкий. Ми почули, як ламають замок і двері. Потім нас полонили шестеро бурятів.

Трохи далі Юрій раптом зупиняється.

— Стій! Мені тут причеп дали!

Біля будинку порається чоловік. Це Віталій Пац.

— А хата, що майже на повороті, не підкажете, чия? — питає Юрій.

— Марусина. Діма, син її, воює.

— Може, номер телефону його дасте?

Вони обмінюються номерами.

Дмитра мобілізували, а Марія Напалько вже померла. Будинок зачинений.

— Вас третій чи четвертий отряд кацапів забрав. Руки вгору — і повели. Я пам’ятаю, — каже Віталій.

— Це я був, — підтверджує Юрій.

— Батько чи кум вам причеп давав. Не пам’ятаю вже.

— Ми змогли ним поранених довезти, — каже Юрій.

Біля лукашівської школи Юрій показує місце свого бойового хрещення.

— «Град» прилетів. За 20 метрів від мене. У землю. І не здетонував.

16 березня їх вели до Вознесенської церкви з піднятими руками. У церкві росіяни облаштували склад боєприпасів.

— Нас там роздягли догола. Шестеро українських добровольців, — Юрій говорить спокійно, але повільно. — Коли ми опинилися біля церкви, вибіг офіцер. Ударив мене в ніс і почав шуруповертом з победитовою насадкою свердлити ногу. Я будівельник, знаю, що це таке. Потім нас сильно побили, закинули в «КамАЗ» і повезли.

На обміні полонених його зустрів найкращий друг.

— Діма. А потім під’їхали мати і сестра.

Юрій усміхається.

— Я домовився з завідувачем відділення, щоб мене тихенько вивели до них. Хотілося просто побачити рідних. Три роки їх не бачив.

Коли їхав в автобусі, усім махав рукою, бо всі махали. А потім побачив Діму. Я думав, що він загинув. І як закричав: «Калина!» — так ми його в дитинстві називали.

Зараз Юрій проходить реабілітацію.

— «Рековері», центр реабілітації в обласній лікарні, дуже допомагає. Ходжу до психоневрологічного диспансеру. Судоми, голова болить, поганий сон, ноги дуже болять.

Джерело: сайт газети "Вість", Наталія Медведева, фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.