Люди – понад усе: як на Городнянщині підтримують тих, хто втратив житло

Світлана Більська

Абревіатура «впо» впевнено оселилася у сучасному лексиконі українців. Її значення – «внутрішньо переміщена особа». За цими офіційними сухими словами – трагедії людських доль. Бо ті люди, яких війна змусила «переміщуватися», не переселяються просто так, за власним бажанням. Вони рятуються від біди.
На сьогодні в Чернігівській області зареєстровано понад 69 тисяч внутрішньо переміщених осіб. У громадах, де люди знаходять нове місце для проживання, забезпечують їх реєстрацію, надають тимчасове житло, соціальний захист та адаптацію. «Наша основна мета – забезпечити стабільність, доступ до послуг і можливість відновити своє життя людям, які втратили домівку через війну», – каже директорка профільного департаменту Чернігівської ОДА Валентина Лугова. Про те, що робиться в Городнянській громаді в цьому напрямку – у нашому матеріалі.

ВІЙНА ВИГАНЯЄ ЛЮДЕЙ ЗІ СВОЇХ ДОМІВОК

Безпекова ситуація у прикордонні відома всім з новинних повідомлень про те, як ворог тероризує ближні до кордону населені пункти. А їхні жителі відчувають на собі подих смертельної небезпеки. Люди втрачають домівки, майно, все, нажите протягом всього життя. Чи варто дивуватись, що вони до останнього тримаються за можливість перебувати у рідних стінах? Приклад тому – Берилівка, де оголошена обов’язкова евакуація. Однак коли терпіти вже несила, по можливості забравши найнеобхідніше, а то й без такої можливості, люди відправляються у шлях, який чиновники називають сухим поняттям «впо».

– Спочатку, ще від початку 2014-го року, наша громада приймала у себе переселенців зі сходу країни, де велись бойові дії, – каже міський голова Андрій Богдан. – Але їх не було багато, адже сюди їхали здебільшого ті, в кого тут були родичі. Ситуація змінилась після деокупації Городнянщини. Бо палала вже велика частина території країни. Люди їхали також до знайомих, родичів, бо ситуація у нашій прикордонній громаді була хоч і не безпечна, але без жорстких обстрілів. А з 2024 року вона почала стрімко погіршуватись і вже наші люди почали виїжджати з прикордоння у більш безпечні місця. І нашим завданням стало докласти максимум зусиль для того, щоб вони тут же, в Городнянській громаді, знаходили таке місце. Щоб зберегти людський ресурс. Щоб люди не їхали на чужину. Адже головний ресурс кожної громади – то її люди.

У ГРОМАДІ СКУПОВУЮТЬ ПУСТУЮЧІ ХАТИ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ

На сьогоднішній день міська рада викупила у громадян у сільській місцевості вже 13 будинків. У кожному з них нині живуть сім’ї, які виїхали з ближнього прикордоння.
– Це соціальне житло для тимчасового проживання, – пояснює керуюча справами (секретар виконкому) Городнянської міської ради Ірина Підлісна. – Міська рада купує будинки у їхніх власників, якщо вони придатні для житла, мають всі відповідно оформлені документи і знаходяться на відносно безпечній території громади, подалі від кордону з ворогом.

Найперший такий будинок було куплено у Хрипівці 12 травня 2023 року. У ньому проживає родина Калівошко з Сеньківки. Придбане також житло і передане у користування людям у Півнівщині, Дібрівному, Смичині, Пекурівці, Конотопі, Політрудні. Живуть у них вимушені переселенці з Сеньківки, Мощенки та інших сіл, які знаходяться під обстрілами. Будинки надаються безкоштовно. Люди, живучи в них, сплачують тільки за комунальні послуги.
Це житло не підлягає приватизації чи викупу. Щороку укладається новий договір на користування будинком. Якщо людина вирішує купити собі інше, власне житло (наприклад, отримавши компенсацію від держави за зруйнований чи знищений власний будинок), вона звільняє соціальне житло і воно надається іншим людям, які того потребують. Вже є такі приклади.

ВСЕБІЧНА ПІДТРИМКА І ДОПОМОГА

Купівля будинків у населення не покриває всіх потреб вимушених переселенців. Тому у 2024 році у Городні міська рада облаштувала соціальний гуртожиток, переоблаштувавши для цього пустуюче приміщення колишньої допоміжної школи-інтернату. Для цього були задіяні кошти Словацького благодійного фонду за фінансування Тайваню. Там зроблено сучасний ремонт. Нині у колишньому гуртожитку функціонують дві окремі двокімнатні квартири і вісім кімнат на чотири ліжка кожна, зі спільними місцями загального користування – кухнею, душовою і санвузлом.

– У нашій громаді людям, які мають статус внутрішньо переміщених осіб, і залишилися без власного житла, приділяється особлива увага. А таких на сьогодні у нас понад 400, – каже секретар міської ради Світлана Більська. – Звісно, ми всі страждаємо від війни, але ці люди пережили особисту трагедію, залишившись без можливості жити у власному домі. Тому як тільки людина приходить до нас у міську раду реєструватись як впо, ми одразу починаємо працювати з фондами, шукати благодійників, які оформлюють і виплачують для них багатоцільову перехідну допомогу. Це розрахована на три місяці підтримка по 3 600 гривень на місяць одним платежем 10 тисяч 800 гривень. Це окрім державної щомісячної допомоги на проживання через місцеві органи Пенсійного фонду, яка призначається на шість місяців у розмірі три тисячі гривень для осіб з інвалідністю та дітей і дві тисячі гривень – для інших громадян. Ми активно співпрацюємо з благодійним фондом – американською організацією «Global Empowerment Missson» (GEM), яка систематично надає продуктові набори різним категоріям жителів Городнянщини, і слідкуємо, щоб внутрішні переселенці отримували її періодично.

Якщо люди, що мають статус впо, купують житло у громаді за власний рахунок, міська рада залучає благодійні організації для того, щоб вони допомогли це житло облаштувати. При цьому переселенці можуть отримати не тільки грошову допомогу на ремонт чи придбання необхідних для побуту речей, а й навіть виконання робіт підрядником. Обсяги цієї допомоги визначаються можливостями кожної окремої благодійної організації, згодою якої вдається заручитися. За всім цим стоїть колосальна, виснажлива робота фахівців міської ради, адже тільки станом на зараз у озвученому напрямку щодо допомоги внутрішньо переміщеним особам доводиться працювати з десятьма фондами, щоб закрити потреби переселенців максимально швидко й по максимуму.

Особлива увага приділяється дітям з категорії внутрішньо переміщених осіб. У ліцеях Городнянщини навчається понад сто таких учнів. З ними працюють як педагоги, так і фахівці різних фондів щодо психологічної допомоги в адаптації.
У громаді шукають можливості допомогти людям, які втратили свої домівки, й у інших напрямках. Окрім фондів, з ними працюють фахівці служби у справах дітей, Центру надання соціальних послуг. Вони отримують допомогу не тільки продуктовими наборами, а й гігієнічними наборами, посудом, ковдрами та постільною білизною, одягом та взуття. Адже все це – люди, які потребують особливої уваги і допомоги через скрутну життєву ситуацію, в якій вони опинилися через війну.

ЩО РОЗПОВІЛИ САМІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ, ЯКІ ЖИВУТЬ У ГРОМАДІ



Юлія Харитонова

Юлія Харитонова з 78-річною мамою Любов’ю Лепень приїхали на Городнянщину у серпні 2022 року з Нової Каховки, що в Херсонській області. Їхній населений пункт досі перебуває в окупації.
– Ми з собою змогли взяти тільки дві невеличкі сумки з найнеобхіднішим, – розповідає Юлія. – Тут, у Городні, живе моя сестра з родиною. Ми спочатку жили у них, сподіваючись, що скоро війна завершиться і ми повернемось додому. Але очікування затягнулось і поки що ніяких перспектив не проглядається. Коли було облаштоване оце соціальне житло, міська рада надала нам тут кімнату. Умови тут комфортні – тепло, гарний ремонт. До того ж нам місцева влада та благодійні фонди допомогли нам усім, чим могли – і посудом, і постільною білизною, і необхідною побутовою технікою, і навіть мені з працевлаштуванням.

Тут насправді не на словах турбуються про людей. Звісно, додають незручностей відключення електроенергії, як і усім. А тут, у гуртожитку, сучасні, але електричні плити. Хотілося б і якогось альтернативного джерела живлення, і інтернету, бо мобільний погано спрацьовує. Але то все незручності, які можна і перетерпіти, і витримати. Звісно, нам, як і кожні й людині, дуже хочеться жити у власному домі. З окремим и кухнею, ванною та туалетом, щоб була можливість усамітнитися хоч на кілька годин. Але на його придбання власних коштів ми не маємо. Мабуть, на рівні держави треба якось вирішувати це питання щодо таких переселенців як ми. Що стосується ж Городні і місцевим керівникам громади – тільки щира вдячність за те, що маємо де жити, і далеко не найгірший варіант. Страшно навіть уявити що б ми робили, якби не було цього соціального житла. І турботи, яку ми відчуваємо постійно.



Валентина Приходько

У соціальному гуртожитку нині проживають 12 дорослих людей і одна дитина. Серед них – і 66-річна Валентина Приходько, яка приїхала сюди з Запоріжжя.
– Я трималася у рідному місті, скільки могла, – каже жінка. – Але лінія фронту ставала все ближчою. Гуляйполе від нас за 12 кілометрів, цим усе сказано. І мені син, який служив у ЗСУ, сказав: «Мамо, виїжджай! Або за кордон, або на Городнянщину». Так я в червні 2025-го року опинилась тут. Я сама родом з Івашківки, одна сестра живе у Чернігові, друга – тут, у Городні. І зрозуміла, що кращого місця, ніж тут, у рідних краях, не знайду. У Чернігові хотіла потрапити на прийом у міську раду, так там тільки по запису і на місяць уперед. А в Городні тільки зайшла – мене одразу секретар міської ради Світлана Більська не тільки уважно вислухала, а й відклала усі справи і привела мене сюди, в соціальний гуртожиток, показала вільну кімнату і сказала: «Ось. Можемо запропонувати таке тимчасове житло.

Вирішуйте». Без усякої бюрократії і нервів. Я так зраділа – кімната простора. Умови і ремонт чудові. А Світлана Анатоліївна посприяла ще й тому, щоб благодійники надали мені і теплий одяг, і інші необхідні речі. І роботу я знайшла – працюю кухарем у кафе «Лаванда». Дякую Богу, що привів мене саме в Городню. Я не знаю, де б я далі шукала прихистку – може б, довелось і назад, у пекло повертатись. А тут я відчула таке ставлення, як до рідної людини, хоча вже 44 роки як виїхала з Городнянщини. Звісно, ностальгую за окремим, власним житлом. Це ще й психологія – хоч у які умови не помісти людину, а рідні стіни болітимуть у душі завжди. А взагалі мені Городня дуже подобається і як місто, і які тут люди живуть. Може, й залишусь тут назавжди. Життя покаже…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.