Переселенці з Сумщини знайшли прихисток у чужій для них Сосниці

Для Тамари і Миколи Шашкових Сосниця справді чуже містечко. Ні братів, ні сестер, ні кумів, ні сватів. Сюди вони, рятуючись від обстрілів, прибули на запрошення синового одногрупника. Здавалось би, багато років минуло з часів їхнього навчання! Обоє давно одружені. Обоє нині воюють, захищаючи свою країну, хоч в різних сторонах, та зв'язок підтримують. Отож і потурбувались про те, щоб їхні родини були у безпеці.

Тамара Яківна пригадує день, коли вони мусили покинути рідне з діда-прадіда містечко Свеса Шосткинського району. Тут вони народилися, ходили в одну школу з різницею в один клас. Потім, коли красень Микола повернувся із строкової служби, одружилися, вже разом 47 років. Власними силами з фундаменту звели собі новий добротний будинок, в якому кожний сантиметр обдуманий і підлаштований під себе, щоб старість зустріти у гарних умовах. Виростили двох синів, вже мають трьох онуків.

Непосидючі Тамара і Микола завжди утримували величезне господарство: дві теплиці, 2 корови, стільки ж телят, 34 поросят, 500 штук перепелів, гуси, кури, індики… Городництво – їхня стихія, брали ще й в колгоспі наділ буряків. Вона до виходу на заслужений відпочинок працювала медсестрою, він слюсарем на місцевій ТЕЦ, чорнобилець.

Та ця клята війна перекреслила все життя.

«Війна!» – зайшовши в кімнату ранком 24 лютого 2022 року, сказав чоловік дружині, коли та ще солодко спала. Діти вже на той час перебували у підвалах у Глухові. Син тоді працював за фахом, психологом, але відразу добровольцем став на захист країни.

До серпня 2024 року подружжя Шашкових не покидало своє містечко, крайній місяць вже жили в підвалі, не встигали навіть забігти у будинок та приготувати їсти, прилітало по 25 КАБів за ніч. Увесь центр містечка забудований п’ятиповерхівками і були прильоти, після яких утворювалося провалля від 5 до 1 поверху, люди залишались ні з чим. І тоді наважились виїжджати.

У Сосницю їх покликав одногрупник сина Ігор Кустенко, сказавши, що на їхньому подвір’ї залишилась старенька бабусина хатинка. Зустрічала переселенців дружина Наталія.

– Ми приїхали у сльозах, засмучені, перелякані, стомлені. А нас зустріли обіймами, поцілунками. Підлога свіжовимита, на столі гаряча тушкована картопля. Ми ніколи не бачились, а нас так тепло зустріли. Скільки проживали у них, ніколи з нас не взяли ні копійки ні за що. Батьки і Ігоря, і Наташі нас теж пригощали то молочним, то карасями. Сусідки, старенькі бабульки, несли нам пакети із городиною. Ми всім дуже-дуже вдячні і помирати будемо і їх не забудемо, будемо згадувати тільки добрим словом, – розповідає Тамара Яківна і час від часу зупиняється, бо в горлі пересихає, а на очах з’являються сльози.

Проживаючи в центрі Сосниці, вона часто ходила у навколишні магазини і мимоволі познайомилась із продавцями, яких називає по імені, нікого не забуває і пам’ятає про їхнє добро.

– Перший раз ми пішли до ЦНАПу. Доки чоловік влаштовував справи з документами, я вирішила заглянути до секонду, що навпроти. Хотіла купити йому шорти, на дворі ще було спекотно, а ми взяли більше зимового одягу, бо ж попереду зима. Не встигла нічого розгледіти, як почула сигнал повітряної тривоги. Для нас цей сигнал, як загибель. Я до дверей, забрати чоловіка та бігти в укриття. хоч не уявляла де воно. Мене зупинила Інна, притисла до себе і пояснила, що не треба нікуди бігти. І сказала, щоб залишались тут, в Сосниці, і далі нікуди не їхали. Я досі пам’ятаю ті слова і дійсно, у Сосниці нам добре.

Потім Тамара Яківна і Микола Юрійович перейшли у інший будинок, не могли ж вони увесь час користуватися порядністю Кустенків. Але тут довго не затримались, обставини склались так, що вимушені були шукати інше житло. Продавчиня на Горі підказала з ким можна домовитись. І так вони знайшли цей будинок, де проживають нині. Разом з господарями провели чималий ремонт. Тут світло і затишно, є всі умови для комфортного проживання. Навіть інтернет фахівці хоумнет провели за акційною ціною, з вересня, коли поселились у цей будинок, платили всього по 50 грн. за місяць.

Господарі теж не беруть плати за проживання, тільки за комунальні послуги, ще й жартують, що вони мусять доплачувати нам за зроблений ремонт.

– У вітальні ми зробили гіпсові стіни, шпалери для кухні нам дала Галина Миколаївна із «Лілеї», ще давала шпалери Галина Михайлівна Давиденко, вони з чоловіком нам частенько завозили то овочі, то папір для розпалу грубки. А Любов Федорівна Капліна, почувши, що я люблю квіти, подарувала нам хатню пальму, давала і насіння, і горщики для розсади. А скільки нам допомагала Ніна Анатоліївна Смаглюк з чоловіком. Бувало на початку, прийдемо на ринок, а нам продавці роблять знижки чи безкоштовно продають свій товар. І раділи, що люди з дорогою душею нас підтримують, і незручно себе почували, – розповідає Тамара Яківна при зустрічі.

– А ось ці крісла і приліжкову тумбочку нам подарував фотограф Микола Шуляр. І ліжко оце – подарунок від менянина, з яким чоловік познайомився на будівництві, що триває у ліцеї ім. Довженка.

– Ще б нам газову плиту аби хто продав, – долучається до розмови Микола Юрійович. – Та, що ми користуємося, вже не підлягає ремонту.

Відразу зазначу, що поки матеріал готувався до друку, ми в редакції напитували про плиту у людей, які заходили до нас. І знайшли плиту, навіть у їхнього сусіда, директора краєзнавчого музею ім. Виноградського Михайла Малиша. Каже, купили нову, а ця ще нормальна і буде їм служити.

На першу зиму переселенці одержали допомогу на дрова від благодійного фонду. А на цю зиму вони заготовили самі. Коли після ремонту вивозили своє сміття, були здивовані: на смітнику за Сосницею лежить стільки дров, що можна не одну зиму опалюватись. Люди вивозять старі сараї, дерев’яні дощечки з-під парканів.

Отож назад Шашкови не поверталися з пустим причепом, а дома господар їх упорядкував. Подобається їм Сосниця. Особливо вражає чистота вулиць, доглянуті зелені насадження і в центрі міста, і біля садиб місцевих жителів.
Побували вони і на рибалці, і в ліс по гриби їздили, сусід показав грибні місця, навіть на зиму замаринували і насмажили. Як справжні українці і дбайливі господарі, вони підготували до весни город, який не оброблявся і потребував видалення бур’янів. Вже Тамара Яківна планує висівати на розсаду перці, помідори і свої улюблені петунії. Квіти – це її стихія, у квітах завжди буяло рідне подвір’я.

Щоб не сидіти без діла, моторна жінка вже заготовила нитки для плетіння. Купила у секонді светри і розпустила їх. Будуть шкарпетки для військових, а ще вона обіцяла сусідці зв’язати і обов’язково, каже, це зробить, аби тільки світло було, бо щось зір став підводити. Все добре… І люди добрі, тільки всі чужі. Не дають спокою думки про рідний дім. Лягають спати і прокидаються з планами про те, як будуть збирати речі, що куди покладуть, як будуть їхати додому. Таке враження, ніби ось ще трішки і повернуться. За ці більше року в Сосниці вони по одному разу побували дома. Тамара Яківна ще на початку їздила на випускний внука Андрія, якого колись забирала ще з пологового.

Каже, важко далася дорога до Глухова, та все ж таки дуже хотілося привітати онука із закінчення 11 класів. Вона тоді попала ніби в інший світ: кульки, музика. А потім і додому заїхала. Тепер він навчається у столичному виші, буде агрономом. У академії у Києві навчається і старша внучка, яка часто приїздить до бабусі і дідуся. Микола Юрійович теж їздив додому, щоб позабивати вікна, які повипадали від прильоту зовсім поруч. Якби не старенька хатина, яка прийняла на себе увесь удар, вже не було б їхнього будинку.

Їздили разом з кумом, з яким проживали навпроти, а нині вони у Високому, бо їхній син одружився і проживає у Борзні. Колись у великому селищі Свеса населення було до 10 тисяч. Нині там залишилось зовсім мало людей. Та головне, що там є життя і є куди повернутись. Тож бажаємо кожному переселенцю сказати: «Я вдома»!

Джерело: газета "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.