Іван Власенко з Менщини відзначив 100-літній ювілей

Іван Власенко

Роки не щадять нікого.
— Стомлююсь швидко. Та й здоров’я вже не те. Торік іще «Гарт» читав і перечитував, а зараз зір упав, усе наче в тумані. Телевізор із невеликим екраном уже не підходить, — зітхає Іван Власенко з Локнистого на Менщині. 13 січня він відзначив своє століття.

— Тато не може без новин. Немає світла — вмикає радіо. Подарували йому на сторіччя велику «плазму». Хай дивиться, — усміхається дочка Івана Григоровича Надія.

Вона найчастіше буває в батька — живе зі своєю сім’єю навпроти. А він — сам. У домі, який почав зводити у 60 із лишком років. Не тому, що не було де жити, — хотів більше простору, світла, іншого планування. Та й просто старався чимось себе зайняти, щоб не так сильно відчувати після смерті дружини — Олександри Андріївни — пустку в душі.

— Мами не стало в 1981-му. Пішла в 53 роки: онкологія. Батько дуже тужив за нею, побивався. Закінчилося інсультом, — згадує Надія Іванівна. — Не міг говорити. Щоб показати, що чує нас, заплющував і розплющував очі. На щастя, це вже в минулому.

А через кілька років почав будівництво. Багато хто відмовляв. Казали: зніми рожеві окуляри — скільки того життя залишилося. Та він не слухав.

— Дім — на заздрість багатьом. Просторий, із високими стелями. Двері заввишки понад два метри. На ювілей зібралися гості, прийшли вітати учасники художньої самодіяльності з нашого Будинку культури — людей було немало. І ще стільки б само вмістилося, — каже староста села Сергій Пустовойт.

Він, як і багато хто, називає ювіляра неймовірним. Бо нечасто зустрінеш довгожителя, який би в 100 років розказував про давні події не тільки з деталями, а й у чіткому хронологічному порядку:

— Нас у батьків було п’ятеро. Троє братів померли раніше — хто малим, хто старшим. Залишилися ми із сестрою. Вона була із 33-го. Прожила 80 років, а батьки — по 90. Батько був конюхом у поміщиці. А при новій владі заготовляв сіно для кінної армії. Його тюкували і відправляли вагонами.

Хоч був при роботі, та жили ми голодно. Пам’ятаю, приїде управляючий, прийде до нас обідати, дістане білий хліб, їсть. А ми чекаємо — не дочекаємось, коли він закінчить і піде, щоб до крихти визбирати те, що залишилося. Це була розкіш, бо в голод мама пекла лише оладки з полину та лободи. Раді були мерзлій картоплі.

У 1943-му (після визволення Чернігівщини) 17-річного Івана Власенка забрали в армію. Спочатку був у сухопутних військах, потім служив на Чорноморському флоті. Аж до 1951-го: тоді довго не демобілізовували, бо ніким було замінити.

Разом з тим ті роки згадуються як одні з найкращих. На флоті, усміхається, нарешті дізнався, якою буває справжня їжа.

На стіні у вітальні — збільшений (зроблений із чорно-білої фотографії) портрет, на якому Іван у морській формі. А сніданки, обіди та вечері в нього й досі — за флотським розпорядком.

— Може, й меню схоже? — запитую в Надії Іванівни — саме вона готує для батька.

— На сніданок вимагає те ж саме, що, за його словами, було на кораблі: булку з маслом і чай. Так — незмінно — впродовж років. А найбільше тато любив мамині пироги з капустою. Вони й справді були надзвичайні.

У маминому роду всі були кухарями. Їх — і дорослих, і малих — у селі називали Кухареві: завдяки діду, який готував для місцевих панів. Що прізвище насправді Третяк, небагато хто й знав.

Мама з татом одружилися в 1953-му, коли він ще навчався в Сосницькому технікумі бухгалтерського обліку. Вступив туди зразу після демобілізації.

Народилися три дочки. Я — у 54-му, Галя — в 57-му, Валя — у 63-му.

Після технікуму Іван Григорович працював у місцевому колгоспі головним бухгалтером. Каже: пощастило з головою колгоспу.

— Він (Олексій Шутий. — Авт.) — моряк, я — моряк. Розуміли один одного з півслова. Тоді село було як велике будівництво — з’явилися школа, Будинок культури, у 1963 році провели газ.

Головним бухгалтером Іван Григорович був до 1982-го. Після інсульту теж працював — бухгалтером, головою профкому.

— Хороші гени, робота (ого скільки всього треба було тримати в голові!), а що ще сприяло тому, що батько не тільки дожив до ста літ, а й зберіг таку добру пам’ять? — запитую в дочки ювіляра.

— Він не курив, спиртне — в міру. Багато часу проводив на природі — був затятим мисливцем. Зима, сніг, холод — а йому дома не сидиться, бо сезон полювання на зайця. По теплу — на качок.

Не визнавав цукру — замість нього вживав мед: усе життя тримав пасіку. І ще — я не можу згадати, щоб він коли-небудь кричав чи злився.

Тато все життя цікавився новинами, він завжди в курсі, що відбувається не тільки в районі, а й у світі.

Вітали ювіляра і родичі (крім дочок і зятів, у нього 3 онуки і 5 правнуків), і односельці. З офіційних осіб були голови ветеранських організацій: обласної — Анатолій Скуратович і первинної — Андрій Саєнко, заступник голови Чернігівської райради Василь Леоненко, заступник начальника Управління соцзахисту населення Чернігівської РДА Алла Шеїн, голова Березнянської селищної ради Володимир Павленко.

— Важко навіть сказати, у кого залишилося більше вражень від цієї зустрічі — в Івана Григоровича чи в гостей, — говорить староста села, згадуючи, як усіх зворушила промова ветерана — про пережите і сьогодення, про його мрію — дожити до того дня, коли в Україні нарешті закінчиться війна.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.