Сергій Цибенко: історія мужності та відданості Україні

Сергій Цибенко

«А ми ще, а ми ще повоюємо…»

Існує твердження, що друзів у людини багато не буває. І що у зрілому віці не заводять нових друзів – товаришуєш із тими, яких знаєш ще з юності, котрим довіряєш уже давно. Але кожне правило цікаве тим, що має прекрасні винятки: раптом життя дарує тобі неочікуваний подарунок, посилає у твою долю людину, з якою хочеться спілкуватися. Бо вона – Особистість. І ти з нею – неначе однієї крові, одного духу. І ця людина стає для тебе справжнім другом.

Зі шпальт «Чернігівщини» читач може завжди дізнатися про цікаві долі особливих людей (це – родзинка газети). Ми, журналісти, постійно розшукуємо повсюди особливих людей з особливими долями. І інколи не бачимо цих особливих, що живуть поруч.

Із Сергієм Цибенком я познайомилася під час його зустрічей з учнями однієї з прилуцьких шкіл – він прийшов, щоб розповісти підліткам про АТО, про війну на Сході України, з якої нещодавно повернувся.

Мене по-доброму вразили його відкритість, щира, приваблива усмішка. І те, що і як він розповідав про фронт. У ньому не відчувалося посттравматичного синдрому – ніякого надлому, надриву, депресії… Чого це коштувало йому та його родині, я дізналася пізніше... А потім я познайомилася з його чарівною дружиною Ренатою, донькою Златою, братом Олегом…

Думаю, настав час написати про прилучанина Сергія Цибенка – учасника бойових дій, ветерана російсько-української війни, людини, яка вже багато років служить Україні – на фронті, у громаді, у волонтерському русі.

І ось вам – «Слово про Друга». Про одного з тих людей, якими Україна і ми, люди, маємо пишатися.

З автобіографії Сергія Цибенка

Восени 2014 року був добровольцем – мобілізований до лав Збройних Сил України у 41-й батальйон територіальної оборони «Чернігів-2». Пізніше – відряджений та прикомандирований до 55-ї бригади, яка знаходилася на бойових позиціях, та виконував разом із підрозділами розвідки (група «Щит») бойові задачі з відбиття ДРГ, російських терористичних військ, у районі Донецького аеропорту, промзони Авдіївки, села Піски.

З позивним «Професор» призначений командиром групи «Щит». Після проходження лікування в Київському військовому шпиталі, повернувся до військової частини № 3137, яка виконувала бойові завдання в Маріупольському напрямку, та був призначений на посаду солдат-сапер інженерно-саперного взводу. Після лікування продовжив службу як сапер.

22 вересня 2015 року, після проведеної ротації на бойових позиціях, звільнений у запас та зарахований до оперативного резерву першої черги.

Врятований любов’ю…

Якою не була б нескінченною та трагічною війна, ми не маємо права забувати про її перші місяці та роки, бо почалася вона не у 2022 році. Маємо пам’ятати про тих перших, найсміливіших, найшляхетніших, які пішли добровольцями на фронт, чесно і мужньо воювали, повернулися з неї живими. Повернулися з новою філософією життя. Сергій – із них. Він пішов на фронт добровольцем всупереч заборонам лікарів через операцію на спині.

Згадує, що коли вони, новобранці, під’їжджали до станції «Комиш-Зоря» (це – зовсім поряд з АТО), він раптом почув, як… заграли сурми. Подивився у вікно потяга – ніде нікого, ніяких оркестрів. А сурми грають. Він зрозумів, що це – війна, яка навпіл поділила його долю, вже вітала їх…

Він повернувся з неї із контузіями, але живим. Його врятували молитви неньки Ганни Сергіївни, дружини Ренати, доньки Злати, підтримка сина Давида. Їхня любов.

Складним і болісним був період його реабілітації. Сергій три місяці не виходив із дому, прокидався вночі – йому здавалося, що він – все ще на фронті і зараз їх «накриють» «Гради». Завдяки дружині, родині, батькам йому вдалося реабілітуватися за досить короткий час, – завдяки їх любові. З фронту прийшов і його рідний брат Олег. Мама, дочекавшись синів із війни, на жаль, померла, і це було для нього великим ударом.

Він говорить, що все життя у нього розділилося на «до війни» і «після війни». Він повернувся з фронту із загостреним почуттям справедливості, чітко розрізняючи добро та зло. Він і досі чує звуки своєї сурми…

Після мобілізації він почав працювати заступником голови громадської організації «Право на захист», журналістом та відповідальним за випуски однойменної газети.

З 2018 року він – голова громадської спілки «Рада ветеранів учасників бойових дій та родин загиблих (померлих) учасників бойових дій». Громадська організація та спілка надавали юридичну допомогу жителям міста та району, психологічну підтримку тим, хто воював в АТО, турбувалися про них, допомагали волонтерам, які навідували наших бійців на фронті…

«На рівні інтуїції я відчував, що повномасштабне вторгнення – неминуче…»

Війна змінює свої слова і маски, використовує все новіші види озброєння, але, за своєю суттю, вона залишається такою ж самою: знищує цілі країни та народи, міста, родини, їхні домівки, забирає в людини душу, здоров’я і навіть життя. Так, нинішнє повномасштабне вторгнення – не схоже на те, що було в 2014-2016 роках, але суті своєї не змінило.

24 лютого 2022 року Сергій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку – у роті охорони Прилуцького РТЦК та СП. З 9 квітня 2022-го продовжив службу у в/ч А4013 на Сумському напрямку, потім служив у новоствореній бригаді на базі діючих батальйонів у в/ч А4712 – на посаді командира бойової машини піхоти на Запорізькому напрямку.

Після перенесених травм, операцій та тривалого лікування визнаний обмежено придатним. А 13 червня 2024-го, за рішенням військово-лікарської комісії, відправлений у відставку за станом здоров’я, знятий з військового обліку та визнаний непридатним до військової служби.

– Я завжди на рівні інтуїції відчував, що повномасштабне вторгнення неминуче… – говорить Сергій. – Нинішня битва – набагато жорстокіша, рашисти кинули надзвичайно багато зброї, дуже багато людських та інших ресурсів… Вони лізуть з усіх боків, їхня головна мета – знищити Україну як державу, знищити українську націю… Війна – м’ясорубка, безжальна і жорстока. Наш підрозділ готували як бойову одиницю для оборони і наступу…

У моєму відділенні воювали хлопці з Чернігівського району, Ічнянщини, Прилуччини, з Черкаської області… І з дев’яти бійців живими залишилися лише четверо.

Найскладніші рішення у житті мені доводилася приймати саме на фронті, на бойових позиціях. Від цих рішень залежало, чи залишаться живими мої підлеглі і я сам...

Найбільша печаль у житті – загибель побратимів, ровесників і зовсім юних хлопців, які ще нічого не бачили в житті… Скільки в наших простих, звичайних хлопцях хоробрості, мужності! Вони героїчно захищають кожен метр нашої землі! Мій побратим Андрій з Ладана вижив навіть після того, як один три дні тримав оборону…

Колись, зізнається Сергій, він (як і всі ми) навіть і слова такого не знав – побратими. Тепер воно для нього – одне з головних, і все, що пов’язане з побратимами, для нього – святе!

«Байдужість і відсутність емпатії до ветеранів війни – неприпустимі…»

Повернувшись додому, пройшовши реабілітацію, Сергій почав активно брати участь у громадській роботі, допомагаючи у вирішенні проблем ветеранів російсько-української війни, проводити волонтерську роботу, зустрічатися з молоддю, з представниками влади.

Колись, за його, підтримки, як заступника голови громадської організації «Право на захист», було вирішено питання щодо виділення коштів із міського бюджету на придбання житла двом родинам учасників АТО та виділення землі учасникам АТО. Він і тепер діє наполегливо, принципово.

Як голова громадської Спілки Ради ветеранів, учасників бойових дій та родин загиблих (померлих), він активно допомагає ветеранам і їхнім родинам, ініціює міські програми підтримки захисників, відстоює права побратимів, сприяє встановленню пам’ятних знаків загиблим. Сергій – ініціатор створення міської та районної програм підтримки ветеранів і всіх постраждалих від війни. Він із командою ефективно займається наданням соціальної, психологічної, правової підтримки, вирішенням соціально-побутових, матеріальних проблем, проведенням заходів військово-патріотичного напрямку для молоді.

З лютого 2025 року він приєднався до програми ветеранського спорту і постійно займається в спортзалі разом із побратимами, щоб позбутися болю у спині, щоб бути більш динамічним та енергійним…

Дивлячись на Сергія, спілкуючись із ним, я завжди згадую пісню нашого чудового гурту KOZAK SYSTEM «Люди-титани»: «А ми ще, а ми ще повоюємо, а ми ще, а ми ще потанцюємо. Ти металом зціли наші рани, бо ми – люди, ми – люди-титани…»

За роки служби в ЗСУ та громадської діяльності він нагороджений численними державними й ветеранськими відзнаками, зокрема знаком «Гідність та Честь», відзнакою Президента «За участь в Антитерористичній операції», медаллю «За вірність народу України», орденом «Лицарський Хрест Добровольця».

Багаторічний досвід служби, волонтерства та роботи з ветеранами, дав йому розуміння: сильна громада починається з об’єднання людей, які хочуть змін. Саме тому він обрав співпрацю з ГО «Захист Держави», щоб і надалі допомагати побратимам, посилювати захист їхніх прав та підтримувати розвиток ветеранських ініціатив у Прилуках і області:

– Так, потрібні ефективні державні, обласні, міські програми, необхідні нові соціальні ініціативи від громадських організацій для підтримки та допомоги ветеранам війни, їхнім родинам, родинам загиблих. Але треба і звичайна, щира людська увага, повага, шанобливе ставлення… З боку влади, чиновників, земляків і сусідів, звичайних людей. Люди повинні пам’ятати, хто ніс цю війну на своїх плечах, хто жертвував усім, не шкодував ні здоров’я, ні життя, і продовжує це робити. Байдужість, відсутність емпатїї до ветеранів – неприпустима, її неможливо ні зрозуміти, ні пробачити, – впевнений Сергій.

«Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті…»

У громадській роботі його підтримує дружина Рената, яка має юридичну освіту і допомагає тим, хто повернувся з війни, у відстоюванні їхніх прав.

Більше за все на світі він цінує свою родину – дружину Ренату, сина Давида і доньку Злату. На жаль, за ці роки війни він втратив маму Галину Сергіївну, тата Миколу Андрійовича, брата Олега, який загинув на фронті…

Родина живе у маленькій, але дуже затишній квартирі. Все у ній влаштовано з любов’ю та зі смаком: красивий посуд, витончені скатертини, рушники, фіранки… Багато квітів на підвіконнях (Рената навіть на клумбі попід вікнами висадила лаванду, самшит і жасмин) – вони обоє люблять квіти й ніжно доглядають їх… На стінах – сонячні акварелі доньки Злати, велика світлина подружжя, зроблена під час їх вінчання, хатній іконостас, фотографія Давида (він працює лікарем-психіатром). Чистенько, скромно. Меблі і килими, правда, ще з радянських часів, але їх це особливо не засмучує. Зате одразу відчуваєш теплу, приємну ауру їх доброго, гостинного дому, в якому панують любов та турбота.

Ідеальний день для них – той (частіше за все, це – вихідний), коли вони збираються всі разом і починають його зі сніданку. Рената тішить їх смачними стравами, вони п’ють чай із жасмином, розмовляють або співають улюблені пісні – разом із телевізором. Серед них – композиції гуртів «Без обмежень», «Океану Ельзи», Квітки Цісик. І ще одна пісня для них особлива – про гуцулку Ксеню. Мені пощастило її слухати в їхньому затишному домі… «Гуцулко Ксеню… лиш одній в цілім світі розкажу про любов…» Зізнаюся, я навіть поплакала. Але – світлими слізьми.

П’ятиповерховий будинок, в якому вони мешкають, не оминають солов’ї: у травні співають, тьохкають усю ніч до ранку під розчиненими вікнами, ховаючись у гілках високих дерев. А в червні замовкають – настає час турбуватися їм про пташенят. У птахів усе, як у людей.

До війни родина любила подорожувати всією сім’єю, відпочивати під Ужгородом на Закарпатті. Сергій упевнений, що найприємніший відпочинок – у рідній країні:

– У нас в Україні є безліч дивовижних місць: Карпати, Голубі озера, каньйони, мармурові печери та озеро Світязь, – до них потрібно їхати… Такої краси немає більше ніде. Але ж поки нам не до подорожей…

Їм і в нашому місті гарно та спокійно – вони люблять його каштани і храми, тихі вулиці та пам’ятники історичної зони.

Рената розповіла, що колись, ще до війни, вони любили разом із донькою їздити на рибну ловлю. Сергій навіть костюм собі для рибалки купив через Інтернет – військовий однострій. І поїхав у ньому не на рибалку, а на… війну. Йому пощастило з дружиною – її не злякали ні його поранення і контузії, ні депресії, ні операції, ні статус людини з інвалідністю. Вони разом пройшли всі фронтові дороги та зріднилися назавжди…

«Нам потрібна єдність…»

Він любить порядок в усьому – у державі і в справах, на його робочому столі і в думках. Сергій – людина справи, а не слова: якщо пообіцяв, то повинен обов’язково зробити. Відповідальність та цілеспрямованість – одні з головних його чеснот. Лідер за вдачею, він уміє працювати в команді і завжди знаходить нестандартний підхід для вирішення будь-якої складної ситуації. Дуже цінує довіру людей і робить усе, щоб світ навколо нього змінився на краще. Він вірить у нашу перемогу:

– За неї вже заплачена величезна ціна, і вона буде ще більш гіркою і болючішою. Ситуація на фронті – складна, на всіх напрямках. Війна не припиняється ні на хвилинку, її маховик – безжальний, невтомний… Але воїни тримають оборону, хоч і виснажені… Наші ЗСУ довели всьому світу, що вони – одні з кращих армій планети. Мужність, витривалість, вміння приймати оперативні рішення і змінювати ситуацію, блискуче проведені операції, які увійдуть до підручників історії та військової справи… Незламний дух і воля приведуть нас до перемоги. Нам потрібні зараз віра та єдність – єдність армії і тилу, єдність усієї нації…

Він повернувся з війни з чистою душею, яка не знає бруду, боягузтва, зради. Війна не змогла її забрати – чисту і благородну. Живу.

Він ніколи не збреше, не образить. Не зрадить. Завжди підставить плече та зробить неможливе. Якщо ти потрапиш у вогонь – він винесе тебе з нього… На таких справжніх чоловіках тримається Україна!

Сайт газети "Чернігівщина", Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.