Більше 22 літрів крові здала сосничанка Олена Березка

Олена Березка

І це тільки ті випадки, які офіційно занесені до книжки донора.

Перший раз Олена Іванівна здала кров ще навчаючись, у День донора. Боязні не було, тим більше, що за це студенти одержували додатковий вихідний і можна було приїхати додому вже в суботу, яка на той час не була вихідним днем. З тих пір, вже працюючи у Сосниці, Олена Іванівна здавала кров чи не кожні три тижні, тобто на місяць по два рази. Після здачі крові вона почувалась бадьоро і донорство стало її частиною життя, аж допоки в Сосницькій лікарні тривав забір крові.

Олена Березка заслужила почесне звання — Почесний донор України. А ще вона 42 роки пропрацювала на швейній фабриці, а нині займається ремонтом одягу.

Почасти на вулицях Сосниці я зустрічаю Олену Іванівну, проте не знала яке її прізвище. А коли сказали, що Березка цікава людина, займається ремонтом одягу і про неї варто розповісти на сторінках газети, ще раз перепитала прізвище, адже такого в Сосниці ніколи не чула. При зустрічі Олена Іванівна розповіла, що вона не тутешня, а із Стольного колишнього Менського району, але звідтоді, як розпочала свою трудову діяльність, проживає у Сосниці.

У 1975 році вона за направленням приїхала працювати на швейно-галантерейній фабриці.

Після 8 класу дівчина поїхала вступати до Київського технікуму легкої промисловості. Вибором професії довго не переймалася. Там навчалася дівчина 3 села і розповідала, як цікаво навчатися. А ще у хаті не приймалась зі столу швейна машинка, якою добре володіла мама і повністю обшивала своїх доньок. Щоправда, Олена не сідала за ту машинку, але обновки мала часто на відміну від подружок батьків колгоспників. Мама хоч і була дояркою, зате встигала шити, бо любила цю справу. Ото, мабуть, і Олені генетично закладено пов'язати професію із шиттям.

Вступити у столичний вуз для дівчини було нескладно, мала відмінні знання і разом з однокласницею вони залюбки навчались та здобули фах технолога швейного виробництва. Технікум дав майбутнім професіоналам і теоретичні знання, і практичні навички. Дівчата щили верхній одяг, вміли конструювати і володіли кожною операцією з розробки виробу.

На фабриці для початку Олена Іванівна мала опанувати всі процеси, тому хоч і мала диплом технолога, та відразу її посадили за машинку. Не злякалась, хоч ніколи в очі не бачила, як шиється білизна і як з'єднуються всі дрібні деталі. Через місяць-другий її призначили майстром, а через два роки вона стала технологом. Завдання технолога — розробити увесь процес виготовлення виробу. Планування здійснювалося на рік. І технолог мав обрахувати скільки потрібно тканини, ниток, фурнітури для всіх моделей і передати далі в обробку для замовлення. Все трудове життя Олена Іванівна присвятила фабриці — 42 роки в одній організації! Будучи на заслуженому відпочинку, а пішла ще тоді у 55 років, продовжувала працювати ще 7 років і увесь час технологом експериментальної дільниці.

У той період не вистачало часу, щоб ще й дома займатися шиттям. А після 60-ти, щоб не було сумно зимовими днями і довгими вечорами, сідала за швейну машинку, має і оверлок: комусь у куртку вставить замочок, комусь підшие штани чи із пальта зробить жилет. Внук інколи підкидає бабусі роботу. Нових речей майстриня не створює, крій — це не її заняття. Біля робочого місця цілий ящичок ниток.

— Не тільки чорними та білими шити, бо ж одяг різного кольору, треба і нитки підбирати, — відповідає Олена Іванівна на моє запитання. Каже, що у Сосниці на базарі можна придбати нитки. Буває замовляє все, що потрібно, разом з подружками колишніми колегами по роботі. Сама ж Олена Іванівна не дуже мобільна. Має кнопочний телефон, а новини дізнається з телевізора та газети. До речі, і шие, і читає Олена Іванівна без окулярів. Будучи на роботі, вона працювала в окулярах. А після 60-ти зір змінився в зворотньому напрямку — замість «мінуса» став «плюс», тобто здалеку людину може і не пізнати, а те, що близько, бачить добре.

Шиття — шиттям, а городні роботи жінка не забуває. Незручно лише те, що земельна ділянка далеко від домівки. Олена Іванівна проживає у багатоповерхівці, в якому колись від фабрики одержала квартиру. Тут лише шмат землі для квітів, частини помідорів та перців. Тому від початку весняних робіт Олена Березка за потреби йде на город. Влітку, коли багато роботи, чи не щодня о 6-ій вже на городі. Попрацює дві-три години і повертається додому, того дня вже другий раз на город не йде, важко. Всьо розсаду жінка вирощує із зернятка. Цього року вперше садила свої баклажани, вродили. Увесь урожай Олена Іванівна вже другий рік перевозить велосипедом: і картопельку, і буряки кормові, кукурудзу і гарбузи, бо син на війні, допомогти нікому, а таксі щоразу не будеш наймати. Накопає 2-3 мішки картоплі і везе. В усьому знаходить позитив і каже, що це їй зарядка.

Найбільше жінка любить консервувати салати з перців, помідорів і огірків, аджику, томат.

Олена Іванівна вже на порозі 70-річчя. Мало радості, мало позитиву, важкі емоції. І довгі зимові вечори вже не зайняті шиттям, бо в більшості нема світла. Та все це можна пережити, аби швидше з перемогою додому повернулись сини України.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.