
Микола Биркун
Лінія фронту на карті бойових дій - це те, за чим ми щодня стежимо із завмиранням серця. Але є ще одна, невидима лінія фронту - у кожного своя. Вона не менш важка, та саме вона дозволяє кожному знайти своє місце у боротьбі, бути потрібним і наближати перемогу.
Саме про таку лінію розповів переселенець із Сумщини, який нині знайшов тимчасовий прихисток у нашому селищі. Микола Олександрович Биркун ось уже шостий місяць допомагає плести маскувальні сітки для наших військових. Тут їх виготовили вже не одну, і кожна рятує техніку, бліндажі, а значить - життя наших захисників на передовій.
Шлях Миколи Олександровича був нелегким. Народився він у багатодітній родині, де було четверо дітей. Матір не мала змоги утримувати всіх, тож хлопець із братом виховувалися в інтернаті. Але образи на маму не тримає:
– Так у неї склалося життя, - каже він.
– Хоч і ріс в інтернаті, але маю теплі спогади з дитинства. Перші гроші заробив десь у вісім чи дев’ять років: пас гусей, корів, а взимку з друзями розчищали колії від снігу. Платили нам п’ять рублів. Після школи поїхав працювати до Харкова, був у складі пересувної механізованої колони. Ми їздили всією Україною, і доля привела мене до Криму, - пригадує чоловік.
У Криму він зустрів свою дружину Людмилу, з якою прожив 40 щасливих років. Дітей пара не мала, проте племінників та їхніх дітей Микола Олександрович любить, як рідних. У 2014-му, коли росія окупувала Крим, він твердо вирішив повертатися на Сумщину.
– Я прожив у Криму 40 років. Якби не вторгнення росії, то, може, жив би й досі. Але я патріот, і коли ворог забрав Крим, я одразу вирішив повернутися додому, - розповідає він.
Спочатку жив у родичів, потім отримав від сільради будинок, який сам підмайстрував. Десять років прожив там, аж поки племінник Сергій, який працював за кордоном, не купив йому власну хату в селищі Шалигіно. Але і там жити стало небезпечно: до кордону лише 15 км, постійні обстріли.
– Я довго вагався, але зрозумів: не можна грати в «гру на виживання». Одного разу ми з сусідами різали свиню під звуки вибухів, а коли вже закінчували, просто на подвір’я впав «шахед» - на щастя, не вибухнув. Тоді я вирішив: треба їхати. Залишив птицю, трохи картоплі в землі й перебрався до Срібного. Тут спокійніше, і не жалкую, хоча додому дуже тягне. Сусіди кажуть, що будинок ще цілий - і на тому дякую, - зітхає Микола Олександрович.
У Срібному чоловік почув, що в місцевому будинку культури потрібні помічники для плетіння маскувальних сіток. Недовго думаючи, записався у волонтери. Вже півроку він відкладає буденні справи, щоб працювати на своєму тиловому фронті.
– Суть сітки в тому, що її не бачать ворожі дрони. Вони розпізнають геометрію, а ми створюємо хаос, маскуємо. Техніку, накриту такими сітками, не обстрілюють. Тому військові дуже цінують цю роботу, - пояснює волонтер. - Ми ріжемо тканину на стрічки, і кожна з них - з любов’ю і вдячністю. А вправні дівчата вже вплітають ці клаптики в сітку вручну.
Плетіння сіток - справа копітка. Це сидяча, але вкрай важлива робота, до якої охоче долучаються пенсіонери. Адже кожен може внести свою частку у спільну справу.
– Я не розумію, як можна не допомагати Україні? - каже на завершення розмови Микола Олександрович. - Не лише військові, а й ми повинні робити внесок. Сидіти на пенсії зовсім без діла - то остання справа. Треба діяти всім, щоб перемога прийшла швидше.
Джерело: "Срібнянщина", Е.Куделя
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: маскувальні сітки, патріотизм, допомога