Трійнята Панченки стали першокласниками

7-річні Макар, Давид і Кирило Панченки цього 1 вересня мали йти до школи в рідній Семенівці. За цікавим збігом їх приймала б та ж сама педагог, яка колись була першою вчи­телькою і їхньої мами Катери­ни, і їхнього старшого братика Богдана. Але через кляту вій­ну трійнята мусили поїхати з дому і розділитися - навчання вони почали в різких освітніх закладах Чернігова...



ДЦП

Семенівські трійнята народилися 28 жовтня 2017 року. У Катерини і Михайла Папченків часто питають, чи це було штучне запліднення. Та ні: їхня монохоріальна тріамніотична трійня (коли плоди мають одну спіль­ну плаценту, але кожен - свою окре­му амніотичну порожнину) - при­родна. Це велика рідкість і водночас - неабиякі ризики ускладнень через спільний кровообіг та індивідуальний розвиток кожного плода.
Про Катину важку вагітність і пар­ші місяці потрійних радості та клопотів «Гарт» писав у № 8 від 22 лютого 2018-го. Як і в ту першу зустріч зараз 33-річна Катя виглядає чудово, проте в її гарних очах читається втома - від стількох років щоденної бороть­би з недугами синів.

— Коли їм було по 7 місяців, ми стали помічати, що Кирюха може сісти, а Макар і Давид самостійно — ні. Звернулися до невропатолога, нас направили у Чернігівську обласну дитячу лікарню, де нам сказали що в них двох - підозра на дитячий церебальний параліч.

ДЦП є збірним терміном для групи захво­рювань, які проявляються в першу чергу порушеннями рухів, рівноваги та положення ті­ла. Церебральний параліч спричиняється порушенням розвитку мозку або ушкодженням однієї чи кількох його частин, які контролюють м'язовий тонус і моторну актив­ність (рухи).

— Ми пройшли курс лікування і масажів, продовжили їх робити вдома. У рік Кирюша пішов, а Макар і Давид не могли ні сидіти, ні повзати, тільки трішки тримали голови. І нам таки поставили діагноз ДЦП. Це було страш­но, скільки тоді переплакалося!..

Із того часу в нас почалися постійні реабілітації у «Відродженні» в Чернігові, у Міжнародній реабілітаційній клініці у Козявкіна в Трускавці. Між курсами ми із синочками постійно займалися вдома, тричі на тиждень приходила жінка робити їм масажі.

У садочок Кирюша пішов у два роки, а Макар із Давидом - у чотири, їх оформили в інклюзивну групу у вересні 2021-го. Оскільки вони самостійно не ходили, я щодня в садку була з ними. Бачила наскільки відда­валися заняттям із моїми дітьми і логопед, і дефектолог, і психолог! І прогрес у розвитку хлопчиків був. Вони розказували віршики на новорічному святі. А потім - повномаштабне вторгнення, яке ми зустріли а Чернігові.

«Почалась війна...»

14 лютого 2022-го чоловік відвіз нас на реабілітацію в Чернігів. Богдан і Кирюша залишилися на Михайла в Семенівці, а зі мною, Макаром і Давидом у «Відродження» поїхала моя мама. Людмила Олексан­дрівна. 24 лютого чоловік дзвонить і каже: «Кать, щось у нас на кордоні таке творить­ся... Мабуть, почалась війна...»

— Я пам'ятаю, мене тато розбудив у мо­мент, коли пролунав вибух і в нас шафа отак затряслась, хоча вона прикручена до стінки, - пригадує Богдан, якому зараз 10 років. Не за віком серйозний, він усю нашу розмову то сидів поряд і доповнював мамину розповідь, то відлучався до братиків, якщо їм щось було потрібно.

— Коли в Чернігові залунала сирена, нас у «Відродженні» спустили в укриття. Ми з Михайлом були на зв'язку, вирішили, що він забере нас - а куди ж іще, як но додому? Виїжджати за межі області й гадки не було. Дорогою я думала «А як же наша реабіліта­ція?..» Телефоном попросила куму відклас­ти в аптеці нам ліків - хоча б на перші дні. Тим часом Семенівкою вжо йшли танки. І минувши Корюківку, ми зустріли першу ро­сійську колону - десь 15 одиниць різної тех­ніки. Чоловік спитав: Разрешите проехать?» Вони: «Проезжайте». Далі ми виїхали на рів­ну дорогу, і по ній, скільки око сягало, роз­тяглася ще одна колона. Чоловік злякався, звернув на поле і став. Стала і вся ця колона. Я побачила, як на нас наводять дуло тан­ка... Подзвонила кумі; «Раптом що - Бодя і Кирюша залишаються з тобою». Я тоді мало не прощалась із життям...
На цих Катиних словах Богдан, побачив­ши в маминих очах сльози, встав і подав їй серветку.

— Чоловік вийшов з автівки з піднятими руками, сказав, що ми цивільні, що в машині діти, і ми з хлопчиками вийшли. За нами під'їхали інші люди, теж семенівські. Один дідусь пішов до росіян, але не встиг і сло­ва їм сказати, як на нього навели автомат і пересмикнули затвор. Він повернувся. Потім росіяни почали рухатися і показали нам: проїжджайте. Це був такий страх - щоб не вистрілили в спину...
Скільки ми їхали від села Жадове де Семенівки, на стільки й розтяглась російська колона. Нам довелось зупинитися ще раз, бо дорога була перегороджена дулом танка...

Переїзд до Чернігова

— Ми не прогадали, що повернулися до­дому. Адже в Семенівці у нас були і світло, і тепло, і їжа. І ворог, дякувати Богу, нас не чі­пав. Ми тільки чули, як на Чернігів летіли їх­ні бомбардувальники - це такий жахливий гул!..
Коли окупанти вимелися з області і в міс­то зайшли наші хлопці із ЗСУ, все поступо­во налагодилося. Десь неподалік постріляє - перетрусимося, збираємо себе докупи і живемо далі. Школа в Богдана була онлайн, до Макара і Давида всі фахівці приходили займатися у нас вдома. Періодично ми виїж­джали на реабілітацію, перепочивали від цих обстрілів - і знову додому. Так жипи більш-менш нормально до листопада 2023-го.

8-го числа тільки-но полягали спати як почався артилерійський обстріл. Падало вже десь за 500 метрів від нас. Тоді ми ду­же перелякалися. Особливо Давид. У нього з'явився страх смерті, він увесь час питав: «Я умру? Я умру?». Це вже була остання крапля. Я знайшла в Чернігові цей будинок, і ми з дітьми та мамою виїхали сюди. Богдан пішов у 5 клас чернігівської 20-ї гімназії. Перший час йому було тяжко - нові предмети, нові вчителі, чужа школа, незнайоме місто. Але він прижився.

У кінці 2024-го Семенівку стали нещад­но обстрілювати. Наш зі свекрами будники - через город, якось прилетіло ближче до нас, а осколки полетіли до них.
— У сараї і гаражі повилітало скло у ві­кнах, — додає Богдан і показує фото в телефоні.

Слава Богу, свекор і свекруха не по­страждали, але тоді теж зважилися переїхати в Чернігів. Винайняли їм тут недалеко квартиру. Зараз вони повернулися додому, та чи надовго...
Чоловік залишається в Семенівці, бо в нього там робота (він приватний підприє­мець, займаєшся лісозаготівлею). На нашу сім'ю з такими потребами треба стільки!.. Пенсія Макара і Давида - по 8 тисяч гри­вень на кожного, вона не покриває всіх ви­трат на їхнє лікування. Реабілітації в них - 6 разів на рік. «Відродження» надає її безкоштовно, клініку Козявкіна держава нам фінансує лише раз на рік, на інші ж рази треба або збирати гроші, або шукати фонди (і то вони оплачують лише саму реабілітацію, а проживання і дорога - власним коштом).
Іще один удар для родини - виявили, що в трійнят поганий зір.

— У середньому на трьох - близько 40 відсотків. Далекозорість, астигматизм, ко­соокість. І знову відчай. Одна операція на очах у київській клініці - 46 тисяч гривень. А операція треба три! Їх нам профінансували благодійники. 7 січня цього року синочків прооперували (зразу у них є покращення: в усіх трьох кут косоокості зменшився, нала­штовується бінокулярний зір). У день операції вони ридали, бо очі пекли. А ми з ма­мою плакали і за них, і за рідну Семенівку, за земляків. Тоді так сильно обстріяли місто, у двох молодих сімей згоріли домівки!..



Дитсадок і школа

— Ми страшенно скучаємо за нашим татом, він приїжджає до нас практично щовихіднихю Попервах і ми періодично їздили в Семенівку. Там до Макара і Давида приходили фахівці. Коли ми були в Чернігові, заняття з ними проходили онлайн. Хлопці з логопедом вивчили абетку, навчилися читати по складах.

Ми думали віддати всіх трьох у школу ще у 2024-му, але нам порадили не поспішати. Минулий рік Макар і Давид відвідували чернігівський садочок, але ставлення в ньому до наших дітей мені не сподобалося. Хоча вони комунікабельні, спілкуються, говорять, єдине - не ходять. Втім хай то залишається на совісті керівництва і працівників цьо­го садка...
Тепер же трійнята - нарешті першокласники, тільки різних закладів.

— Кирюша, як і Бодя, пішов у Чернігівську гімназію №20, а Макар і Давид - на домашньому навчанні, до них приходять дві вчительки з Чернігівського навчально-ре­абілітаційного центру. Водити в школу всіх трьох синів не змогла б, навіть із маминою допомогою. Макар узагалі не ходить, йому найтяжче, бо в нього найбільший тонус м'язів. Давид ходить, лише якщо його тримати за руку, і тут на вулиці лише тренується робити кроки самостійно. Отож їх треба було б везти у двох візках і мені постійно перебувати з ними в школі. Плюс тривоги, швидке спускання в укриття... Я цього не подужаю. Від постійних навантажень і так нажила остеопороз колінних суглобів, лікуюся.
Та й Макар з Давидом не потягнуть шильної програми. Вони швидко відволікаються, не можуть писати нарівні зі здорови­ми дітьми - їхні руки не слухаються. Ми ще тільки вчимося виводити палички, кружечки, хрестики, крапочки. Списали вже по п'ять зошитів на 12 аркушів.

ЗО серпня Папченки повернулися з чергової реабілітації в Трускавці. День на збори - і Перший дзвоник.
— Кирюха вранці прокинувся з таким запалом: «Ну нарешті школа!». У гімназії в них була лінійка для 1 і 9 класів. Панував святковий настрій. Кирюші все дуже сподобалося, подарував квіти вчителям. Але все хвилювався, де мама і тато (Михайло забрав нас із Трускавця і зостався на 1 вересня), шукав мене поглядом. Ми залишили Кирюшу на уроки і пішли додому, бо до Макара і Давида прийшли вчительки. Принесли їм маленькі подаруночки, перші книжечки. Ми їм теж подарували квіти, познайомилися, поспілкува­лися. Днями буде розклад, звикатимемо.

Одне слово, 1 вересня ми всі хвилювалися, але всі лишилися задоволеними. Надіюся, що з таким самим натхненням прой­демо весь наш перший шкільний рік. Знаю: прийдеться нелегкою Можливо, треба бу­де бігти забирати Кирюху, коли тривога, по­ки вчителі займатимуться з Макаром і Да­видом. Треба з кожним окремо вчити уроки, пропрацьовувати письмо. Але впораємося, аби тільки не було тих тривог! Уже в пер­ші дні школи Кирюха з іншими дітьми замість уроків мусив сидіти в укритті...

Мріють повернутися додому

Катя розказує про своїх трійнят:

— Вони всі - такі різні! Навіть за вподобаннями в їжі. У кожного свій характер. Да­вид любить усіх дівчат, малий донжуан, — сміється, -— Кірюха в нас - однолюб, у ньго лише одна подружка з Семенівки. Макар - розсудливий. А ігри в них спільні. У теле­фонах розбираються краще за мене (ми до­зволяємо їм грати за розкладом). Нам суттє­ві зрушення дали заняття ще в семенівському садочку. Якби весь минулий рік ми відвідували його, то прогрес був би ще більшим.

У сім'ї постійно розмови про рідну Семенівку. На стіні висить календар із її краєвида­ми.

— У листопаді буде два роки, як ми в Чернігові, а я й досі тут не звикну, все одно хочу додому! А сказати, що хлопці скучають за домом, - це нічого не сказати! Коли їдемо звідти, плачуть: «А коли ми ще сюди приїдемо?». Там тато. І там усе облаштовано для них: є своя кімната, великий двір, власна пісочниця. Усе є, тільки спокою нема... Вихо­диш на ґанок - а над толовою гуде. Ти дрона навіть не бачиш, а він розвідує, потім десь прилітає...
Боїмося, що нам не стане куди поверта­тися. Ми той будинок будували, всю душу в нього вкладали, все робили для себе. Там народжувались наші діти. Я сподіваюсь, що наша Семенівка, наш дім залишиться - і ми повернемось!

Джерело: газета «Гарт». Аліна Ковальова. м.Семенівка - м. Чернігів. Фото з альбому сім'ї Папченків

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.