У лютому 2022-го Україна змінилась назавжди, змінились і жителі наших громад, побачивши війну на власні очі. У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська поступово зайняли значну частину Чернігівщини, щоб спробувати взяти столицю. Так тривало до 3 квітня, коли ворог залишив нашу область, припинивши окупацію. Жителі Рожнівського старостинського округу одними з перших в Ічнянській громаді зіткнулися з ворогом віч-на-віч. Якими були їхні перші дні війни, про пережиту окупацію, гуртування проти ворога і як наближають нашу перемогу нині - про все це у нашій розповіді.
«Наших танкістів годувала. Вони хвалили мій борщ. Може, й мою дитину хто нагодує»
«Почалася війна», «росія напала на Україну, - такі повідомлення 24 лютого 2022-го ми дізнавалися з новин по телевізору та інтернету або цю страшну звістку чули від родичів, що телефонували, намагаючись попередити про найгірше. У жительки Рожнівки Надії Сурай ранок першого дня повномасштабної війни розпочався з телефонного дзвінка її подруги.
- Я кажу їй: «Що ти мелеш?», бо одразу не повірила, - розповідає Надія Іванівна. - Мої діти, донька із зятем, саме приїхали до мене зі столиці, але у цей час були в Ічні. Я їм телефоную і прошу, щоб швиденько назад поверталися, бо війна.
Надія Сурай живе одна на околиці села. Неподалік її обійстя - залізничний переїзд і дорога до Максимівки, якою й почали курсувати рашисти з початку вторгнення. Потім прямували через Більмачівку та Мартинівку.
Коли у березні в село заїхали на танку українські військові, для маскування вони знайшли собі підходяще місце: розмістилися на городі Надії Іванівни, під кущами.
- Зять Руслан носив їм каву. А я годувала хлопців. Може, й мою дитину хто нагодує... Син зник безвісти 30 січня, - плаче 68-річна Надія Сурай. Трохи оговтавшись, додає: - борщ готувала, пельмені... Та в мене багато є чим пригостити. Майже тиждень вони в мене були. Їх було четверо, всі молоді: Льоша, Рома, Іван та Саша.
Щоб бійці не ночували у танку, жінка забрала їх у хату. У неї вони змогли навіть помитися та трохи перепочити. Після одного із виїздів на завдання, танкісти лише через добу повернулися: втомлені, голодні. У себе вдома із гарячим обідом їх вже чекала Надія Іванівна.
- Сказали, що вдруге народилися, бо, коли від’їхали із того місця, де щось розвідували, туди буквально через п’ять хвилин прилетіла ракета, - згадує Надія Сурай.
Пригадує, як один із військових почав задихатися. Тоді Наталія, донька пані Надії, зателефонувала до старости Олени Бортник і йому швиденько привезли необхідні ліки.
- У захисника була астма, його ліки закінчилася, тому й стало зле, - пояснила жінка.
Також Надія Іванівна зазначає, що вже стала відомою. Бо до неї тричі приїжджали журналісти та телебачення, по телевізору показували.І тепер у Прилуках на ринку її упізнають. Навідувалися до тітки Наді й танкісти та згадували її борщ. Хвалили, що смачний був.
- Води налий - не таке буде. Потрібно готувати цю страву на сироватці, - ділиться секретом свого борщу співрозмовниця. - Й ніякої кислоти не додавати. А їсти варити колись свекруха навчила. Щось добре приготую - і сусідів пригощаю. Така я є.
Три роки тому Надія Іванівна поховала середнього сина Юрка - захворів. У засвітах і чоловік. Найстарший Сергій, йому 50 років, рік тому пішов добровольцем, був на Бахмутському напрямку. Коли телефонував, завжди говорив, що все добре.
- Але я знаю: яке там «добре» на війні! Був поранений, отримав контузію. Коли був в оточенні, пив воду з калюжі. Востаннє його голос чула понад місяць тому. Де тепер він - невідомо, - бідкається мати.
У своєму віці жінка ще всюди їздить велосипедом: у Більмачівку, чи якщо потрібно - то навіть в Ічню. Погодьтеся, не кожному під силу подолати дистанцію в 25 кілометрів, щоб приїхати із села у місто. І це лише в одному напрямку треба стільки крутити педалі. Адже двоколісний транспорт - це частина життя для людей у селі і чи не основний засіб пересування: сів і поїхав куди потрібно, каже Надія Іванівна. Й разом з тим ділиться з нами своїми мріями: як і кожна жінка та мати, вона бажає, щоб закінчилася війна та повернулися з фронту діти. Та не втрачає віру в те, що її Сергій живий.
Про рашистів постійно нагадують подроблені клени та дірки у заборі
У Максимівці живе близько сотні людей. Вони й досі згадують події того дня, наче це було вчора. Сусідки Алла Лось та Валентина Панченко кажуть, що 24-те число і те, як селом їхали ворожі колони, закарбувалося в їх пам’яті. Ніхто не вірив, що росія нападе на Україну. А коли непрохані «гості» їздили через Максимівку - місцеві намагалися не панікувати та дбали про власну безпеку.
- Подзвонила мені вранці подруга і повідомила, що нашим селом їдуть танки. Тож, мабуть, почалася війна, - з цієї страшної новини про російське вторгнення у Валентини Олександрівни розпочалося 24 лютого. - Я одразу не повірила. Вийшла у двір. Чую: гуде колона. Стою серед подвір’я і дух в мене забило. Вже бачу: лізуть бетеери, КАМАЗи, КрАЗи: 57 одиниць бронетехніки нарахувала. На них була мітка, схожа на перекреслену літеру О. Хвилин через двадцять - ще сім. Потім години через три - ще три одиниці. Мій чоловік стояв у саду також рахував.
Жінка зізнається, що ніякого страху тоді не відчувала. Просто дивилися в очі цим озброєним виродкам.
- Вони сиділи у військових машинах вузькоокі, із закритими мордами, у шоломах - усі з автоматами, - каже пані Валентина.
- Я по сіно йшла, танки зустріла дорогою, - ніколи не забуде таку «зустріч» і Алла Миколаївна. - Вони їхали у бік Крупичполя. Стала з мішком, відчуваю, що сльози котяться. А рашисти тягнуть за собою повно оснащення, зокрема, бочку, щоб їсти варити, ще щось з написом «баня», везли й крематорій.
- А ще їхала техніка, та що з рогами, метеляла ними. Зв’язок глушила, - доповнює сусідку Валентина Панченко. Потім згадує, що до 16 березня більше не бачила ні орків, ні їхньої техніки. Бо вони їздили трасою з Крупичполя до Івангорода та до Більмачівки.
У середині березня недалеко від хати Валентина Олександрівна з чоловіком Володимиром Федоровичем на всяк випадок викопали лопатами землянку. За словами жінки, з часів Другої світової війни у селі залишилися чотири вирви,
які утворилися від попадання бомб. Тож одну із них вони й використали для землянки. Щоб та не завалилася, підперли кілками.
- Вирішили, що нехай собі буде таке укриття. Завглибшки метрів два. Удвох з чоловіком ми помістилися б. А 24 березня вранці орки з’явилися. Бачила, як вони вечорами заїжджали на Максимівське кладовище. Їх «Тигр» зустрічав. Вони там кочували, їли свої пайки, - розповідає Валентина Олександрівна.
- Щоб вони подавилися тими пайками, - не стримує емоцій Алла Лось.
- А ще «Тигр» зустрічав інші ворожі колони, - продовжує розповідати Валентина Панченко.
- На ньому ще стояв кулемет, з якого ті стріляли по тюках. Вся солома потім горіла. Добре, що ми з іншими місцевими вогонь погасили, бо й на хату Аллину перейшов би. А ще рашисти по деревах гатили: верби палали у людей.
- Як згадаю, що тоді було - мене й досі всю трясе, - зізнається Алла Миколаївна. - До кінця березня у страху жили. І зараз лячно.
- Часто згадую ту орду. Клени, які ростуть за моїм сараєм у посадці, - всі посічені кулями, - каже Валентина Олександрівна. - Коли рашисти по деревах стріляли, ми з чоловіком чули навіть як кулі відскакували. У двір доповзли по-пластунськи, потім - поза кухнею - і в погріб заховалися. Довго там сиділи. Вилізли, коли було тихо. А 31 березня ворожа техніка виходила з Чернігівщини, йшла через Максимівку. Їхали попід лісосмугою, це у кінці мого городу, на Крупичполе. Я знову рахувала. Аж 800 одиниць техніки було. Потім почали все обстрілювали на своєму шляху, й по хатах теж. У нашому заборі нарахувала аж чотирнадцять дірок. Ми у землянці сиділи й чули як над нами кулі свистять. Богу молилася. Так було гучно та страшно, що й наші три собаки під собою ями повиривали і полягали туди.
У розмові з жінками дізналися, що їхні сини воюють. Зокрема, в пані Алли - всі три. Стоїть на захисті нашої країни і найменший із трьох синів Валентини Панченко. Ще напередодні загарбницького вторгнення Валентині Олександрівні повідомили, щоб їхній Сергій, якому тоді було 23 роки, з’явився у ТЦК та СП. Він тоді був на Рівненщині, на роботі.
Як розповідає пані Валентина, першим ранковим рейсом 24 числа Сергій зібрався їхати в Ічню у військкомат, бо вважав своїм обов’язком захищати Батьківщину та мав щире бажання жити у вільній країні. Але всі автобусні рейси були відмінені. Тоді Сергій зателефонував до командира тієї військової частини, де проходив строкову службу, - ніхто не знав що робити. Так як хлопець вивчився на кухаря, йому запропонували пекти хліб для військових.
- Мамо, я піду воювати. Вже проходитиму комісію, - через місяць повідомив Сергій пані Валентині. - І четвертого березня він пішов воювати. Ось скоро буде два роки, як мій син стоїть на обороні наших кордонів. Зараз він на Херсонському напрямку. Дай, Боже, дочекатися Перемоги.
Рожнівський старостинський округ - це злагоджений механізм та дружна родина: два в одному
Жителі старостинського округу були в окупації не менш єдиними, опісля згуртувалися ще більше. Кожного дня у старостаті кипить робота. Там наче гуманітарний штаб, куди зносять все необхідне для наших захисників. Повно різних ящиків, зокрема, із нарізаною білою та камуфляжною тканиною - це для маскувальних сіток.
До речі, того дня, коли ми неочікувано завітали у село, місцеві жителі в одній із кімнат плели сітки для військових.
- Одну за одною готові сітки передаємо на фронт. Білі закінчили, ось тепер взялися за оливково-коричневі, - зазначає діловод Петро РЕПІЙ. А на запитання чи багато вже їх наплели, гуртом відповідають:
- Ой, та вже стільки кілометрів - навіть не рахували! У нас заявок на такі засоби захисту для військових багато. Замовлення надходять через ічнянських волонтерів і самі хлопці напряму просять.
Кажуть, що до спільної праці долучилися 20 людей. Серед жінок-волонтерок - мама двох захисників Валентина Яцеленко. Її сини наразі воюють з ворогом на нульових позиціях.
(Зліва направо): Ганна Цокур, Валентина Яцеленко, Любов Радченко та Людмила Куплевич
Фото Світлани Череп
- Ми робимо все можливе, щоб підтримати наших воїнів. Це наш внесок у Перемогу, - впевнено додають жінки. Вони завзято вплітають тканину в основу. А плести навчилися самотужки, й пішло-поїхало.
Матеріали для роботи купують за кошти, які збирають усім старостинським округом: на благодійних заходах — школярі, із зарплати чи пенсії - дорослі. Привозять тканину й ічнянські волонтери.
Завзяті жінки зізнаються, що працюють почергово: зараз - ця зміна, потім прийде інша група дівчат. Зокрема, представляють Людмилу Куплевич, яка плете не тільки сітки, а знаходить час, щоб нав’язати шкарпеток військовим. Нитки зі старих светрів їй зносять люди, буває, що й сама купує.
- У 14-му році я приїхала сюди з Горлівки. Тут моє коріння, батьки жили, - коротко розповідає про себе пані Людмила, зазначаючи, що їй подобається у Рожнівці.
У команді небайдужих людей є й чоловіки. Тож з деякими з них принагідно познайомилися.
- Ось Петро Леонідович із нами сітки плете, - кажуть про діловода. А потім посміхаючись, жінки представляють свого земляка Станіслава Буренка.
- А це наш патріот. Називаємо його генералом.
На підхваті, поряд із Станіславом Михайловичем - робітник з благоустрою Сергій Войтенко. До слова, його син Вадим із грудня 2022 року теж боронить Батьківщину від ворога. Чоловік показує його фото в телефоні, де хлопець у військовій формі.
- Вадиму 22 роки. Пішов добровольцем. Ми і йому надіслали 15 метрів маскувальної сітки, - каже пан Сергій.
Роблять жителі села й окопні свічки. Як пояснив Петро Леонідович, нині цю важливу місію взяв на себе місцевий школяр Денис Гаврись. А землячка Світлана Буренко заливає їх воском та парафіном.
А ще у Рожнівці печуть-смажать-консервують - все це разом з іншою гуманітарною допомогою теж передають воїнам на фронт. Не стоїть осторонь проблем старостинського округу і місцеве підприємство «Рожнівка-Агро». І постійно допомагає їх вирішувати. Тож якщо коротко, то всі гуртом у громаді наближають омріяну Перемогу.
«Якщо знову сюди прийдуть гади - будемо захищатися»
- Я сімдесят років тут живу, місцевий. Проте не знав, що у лісах між Більмачівкою та Рожні вкою є перехід через залізничну дорогу. А орки, виявляється, знали. Мабуть, хтось їх тим шляхом провів, - припускає Петро Репій. - Це було наприкінці березня, коли вороги полишали нашу область і прямували нашими посадками до своєї росії.
На щастя, бойові дії оминули чимало населених пунктів Чернігівщини, зокрема й Рожнівку та Максимівку. Але місцевим жителям все одно доводилося важко. Бо ворожі колони постійно тут ходили.
Ніхто не думав, що війна буде, зізнаються у селі. Люди не розуміли що робити далі, хвилювалися, боялися.
- Ще й досі не вкладається в голові, що росія на нас напала, - каже Петро Репій.
Тож з початку повномасштабного вторгнення біля приміщення старостату хоробрі місцеві чоловіки, близько 30 чоловік, облаштували блокпост, оперативно організували місцеву оборону. Діяли швидко та злагоджено.
Чергували по 12 годин і вдень, і вночі. Стояли на варті громадського порядку, адже старостинський округ потребував охорони. Ще один такий пункт розмістили на ділянці дороги як їхати з Рожнівки на Максимівку.
- Ми через своїх знайомих одразу почали підіймати на сполох усю Ічнянщину, щоб створювати територіальну оборону, - згадує про ті жахливі дні Станіслав БУРЕНКО. Він також був одним із організаторів місцевої оборони.
- На блокпосту спостерігали за тими, хто їде, у чужих перевіряли ще й документи. От йшли колони російських найманців - скільки, куди - все це нам також телефоном передавали наші «агенти» із Сумщини. Звідти у нашому напрямку їхали великі колони ворожої бронетехніки, по 250 одиниць, а сюди вже доходило із них 23, 25 та 50. Проте тут заблудилися. Ми попереджували односельців, щоб були обачними, не виходили без необхідності з домівок,
- розповідає Станіслав Михайлович. Про все доповідали у старостат. Куди хто їхав з місцевих - теж знали і тримали це на контролі.
- Поки незнайома людина не покаже документи - не пускали. Ми були дуже прискіпливими, - зізнається Петро Репій.
- Я задерся був на дуба і рахував колону техніки. А кацапи їдуть і з бронеавтомобіля на мене ствол наводять. Сплигнув з дерева і почав на карачках повзти до хлопців, які були неподалік. Попередив їх, щоб розбігалися хто куди, бо, можуть розстріляти, - розповідає пан Станіслав.
- Коли була проблема з хлібом, замовляли у Бахмацькому (тепер Ніжинському - Авт.) районі - звідти наші хлопці доставляли. Безкоштовний хліб привозив Іржавецький староста Сергій Сирота, - додає Петро Леонідович. - Потім вже самі привозили з Прилук. От збирається їхати «хлібна» машина - телефонують, питають чи «чиста» дорога. Якщо все добре - везуть.
Всі жителі були забезпечені ліками. Доставляли їх не лише з нашої Прилуччини, а й зі Львова, Чернівців, Стрия. Навіть з Польщі. Своїм землякам добре допоміг з медикаментами й Григорій Заєць з Дніпра.
Людям, звісно, було й страшно, й моторошно. Бо ніхто не знав, як окупанти можуть повестися, не знали, чи настане завтра. Проте орки нікого не чіпали з місцевих. Хоча у селі пам’ятають той випадок, коли селом їхала колона ворожої техніки і попід лісом розстріляла двох козаків з Прилуцького козацького полку. Коли сюди приїхали українські військові, то ворогам вони гарно «насипали».
- За півтора місяця, коли окупанти шастали по наших селах, двоє моїх внуків, їм було тоді сім та три
роки, вивчили напам’ять гімн України і патріотичні пісні, серед яких «Ой, у лузі червона калина», «Допоможе ЗСУ», - говорить Станіслав Буренко. - До цього віршів не хотіли вчити.
Під час розмови фотографую Станіслава Буренка. Сергій Войтенко, котрий стояв поряд, просить, щоб той зняв шапку і продемонстрував свою чуприну.
- У нього там козацький оселедець, - каже Сергій.
- То Вам показати мого оселедця? - перепитує в мене Станіслав Михайлович і вже тягнеться руками до шапки. Знімає. Поправляє рукою довге пасмо волосся на голові. - Хоча вже й маю 56 років, проте мені подобається така зачіска. Я пасмо й на початку війни не зрізав. Думав: якщо рашисти за це уб’ють, то так має бути. Бо я - патріот. Я - українець. Якщо знову сюди прийдуть гади - захищатиму свою родину та земляків. Тільки, аби дали чим, щоб не голими руками.
Джерело: газета “Трудова Слава”, Світлана Череп
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.