GOROD.cn.ua

У сестер-близнючок з Чернігівщини однакові характери, вподобання, професія і навіть долі схожі

 

Любов Іванівна Грицай з Рождественського і Катерина Іванівна Ричок з Атюші - сестри-близнючки. Від самого народження і протягом усього життя - поряд. Вони не тільки як дві краплини води схожі одна на одну. У сестер однакові характери, вподобання, професія. І, запевняють, долі схожі. Які невидимі ниті єднають двох близнючок і чи відчувають вони себе єдиним цілим, у розмові з нашими героїнями.

f

А двійню ніхто не чекав


Якось у соціальних мережах натрапила на фотографію Любові Іванівни і Катерини Іванівни в од­наковому одязі і замилувалася. Бо ж виростають близнюки і вже у дорослому житті не вдягаються однаково, адже у кожного своє життя, свої уподобання. Це саме вітала їх із днем народженням Оксана Нестеренко, донька Лю­бові Іванівни. Тоді вона написала: «Мої дві мами». Стало цікаво, що єднає близнюків уже в зрілому віці, чи відчувають одна одну, та і взагалі, як воно - мати поряд із со­бою людину, копію тебе. І яка ще й до того говорить твоїм голосом.

Тоді, у далекому 1957 році, коли з'явилися на світ дві сестрички-близнючки Люба і Катя, ще не було ультразвукових до­сліджень і молоді батьки, звісно, не знали, що чекають на двійню. Батько хотів хлопчика. А тут - сюрприз. Двійня. Першою на світ з'явилася Катя, а через декілька хвилин - Люба. Це було неочікувано, бо у роду ні батьковому, ні материному близнюки ніколи не народжувалися. Хоч і радісно, але тривожно, бо ж одночасно двох малюків няньчити важко. Часи були складні, у хаті лежача хвора мати. Село, городи, хазяйство... А на руках у молодої мами - двій­ко крихіток. Спочатку родина проживала у Синявці, а згодом перебралася у Рождественське. Там дівчатка і до школи ходили. А після восьми класів вступили до Козелецького ветеринарного технікуму, бо обом однаково по­добалася ветеринарія.

- Нас із дитинства завжди батьки вдягали однаково. І сук­ні, і сандалики. Усе однакове. Нам це подобалося. Ніколи не було такого, що одна хоче вдягти одне, а друга - інше. А тому і були завжди, як дві копії,- розповідає Любов Іванівна.
- Вас, напевне, плутали люди? Цікаво, а батьки завжди розріз­няли, чи не було, що одній пере­падало за іншу?

- Батьки нас завжди розрізняли, вони якось бачили відмін­ність, а тому мені не доводилося відповідати за сестру, а їй - за мене. А ось внутрішній біль одна за іншу була присутньою, - роз­повідає Любов Іванівна. - Коли, бувало, зробить хтось з нас якусь шкоду, мама лає. Плаче не тільки Катя, а і я реву, мені також боляче, образливо. Це ніби мене лають. І навпаки. А ось у селі, у школі, у технікумі нас постійно плутали, перепитували: «Хто ти: Катя чи Люба?». І навіть зараз люди не впізнають. Бувало, підеш у магазин, а після мене через деякий час зайде Катя, їй кажуть: «Так ти ж уже приходила, купувала це».

- Так, було таке в дитинстві: одну лають, а друга плаче, - додає Катерина Іванівна. - Ми не тільки зовні схожі, у нас з Любою навіть голоси однакові. А тому коли буваю у Рождественському, то мене часто плутають із сестрою. Зайшла якось у магазин, а мені один чоловік каже: «Любове Іванівно, і ви за покупками при­йшли?» А я і мовчу.

- Діти у родинах часто не мирять, лаються, а то і деруться. Як було між вами - ви ладили чи всякого бувало? - запитую.

- Із Катею ми були дуже друж­ні. Скрізь разом, - розповідає Любов Іванівна. - У нас були спільні інтереси, вподобання, бо ми однакові. А тому ніколи не спе­речалися. Бо це як, виходить, не миритися сам із собою? А ось із сестрами бувало всякого, чогось і не поділимо.

- У нас є ще дві сестри, мо­лодші, - додає Катерина Іванівна.
- Наташа на чотири роки менша, в Атюші проживає. А Оля - у Ки­єві, вона на вісім років молодша. Зараз ми всі дуже дружні. Але з Любою все одно ближчі.

Залік за сестру

Мої співрозмовниці з посміш­кою згадують студентські часи. Один раз, було, Люба ходила здавати залік замість Каті. Таке, кажуть, ніколи не забудуть.

- Ми тоді німецьку мову вчили. Мені легше вона давалася, Катя - гірше знала, - розповідає Любов
Іванівна. - Отож пішла замість неї здавати. Викладач і не запід­озрив підміни. Але так зробили тільки раз. Більше - боялися: аби «розкусили» нас, то вигнали б з технікуму, а ми дуже хотіли стати ветеринарами.

Ще коли навчалися, Катя почала зустрічатися з хлопцем, який згодом став її чоловіком, - Миколою Ричком. Жили дівчата на четвертому поверсі гуртожитку.

І ось одного разу він прийшов до Каті, а Люба вийшла на балкон та і каже: «Сьогодні я не вийду гуляти». А він засмутився, пере­питує: «Катю, а чому?». А тут і Катя вийшла, розсміялися. Ось так розвели хлопця, а він спершу і не запідозрив, хто є хто.


У кожної своє життя, а долі схожі

Опісля навчання обоє повер­нулися у рідне Рождественське і все життя, аж до сьогоднішнього дня, працюють у ветеринарній службі. Але Катя з родиною пере­їхала в Атюшу, бо чоловіку там запропонували роботу - завід­увати дільничною ветеринарною лікарнею. Мають сина Сашу та доньку Оксану. До речі, в Оксани також двійня - семирічні Віолета та Ярославчик, але вони зовсім не схожі між собою. Люба поєднала свою долю з Миколою Дмитрови­чем Грицаєм і осіла у рідному селі. Мають двох доньок. Наталя у Ніжині проживає, Оксана зі своїми дівчатами виїхала до Німеччини. В обох сестер-близнючок - по троє внуків. І люблять вони дітей і внуків сестриних, як своїх, одна­ково за них переживають.

- То у вас і долі схожі?
- Думаю, що так, схожі, - каже Любов Іванівна.

Постійно на зв'язку

Сестрам-близнючкам по 66 років, на початку листопада святкували свій спільний день народження. Пройшли роки, але вони і сьогодні не розлий вода. Оті невидимі ниточки рідства єднають сестер упродовж деся­тиліть.

- Ми говоримо з сестрою, може, разів п'ять за день, а коли і більше, - каже Любов Іванів­на. - Телефоную, питаю: «Що робиш?». Розповіли одна одній всі новини, порадилися, щось об­говорили. Минає час, і знову хтось із нас телефонує. І знову: «Що робиш?». Ми ділимося всім своїм особистим, що у сім'ї, що у дітей, що робила, що варила, куди ходи­ла. У нас немає таємниць одна від одної. Для чого телефонуємо так часто? Хочеться поговорити. Душу тягне.

- Безкінечно хочеться почути Любу, по сто разів на день зідзвонюємося, - додає Катерина Іванівна. - Я без неї не можу. Роз­мова починається із запитання: «Що робиш?». І виходить, що ми одночасно робимо одну і ту ж роботу. Питаю: «Що сьогодні варила?». То і ми обід однаковий готовили. У неї борщ, і в мене борщ, вона у цей час капусту квасить, і я те саме роблю. Дуже часто все співпадає.

- Та і думаємо ми однаково, - каже Любов Іванівна. - Якось в інтернеті вітали одну людину. Я собі, вона собі. Не зговорюва­лися. А тоді дивимося, а наші ві­тання однакові. Дивина, та й годі.

І в однаковому одязі

Цікаво, що дві Іванівни до цього часу мають багато одна­кового одягу.

- Бувало, Катя телефонує, каже: «На базарі. Халат купую. Тобі купить?» Ось так і з'явився у мене такий же халат. Вибирали сукню, купили також однакові, бо сподобалися обом. Поїхали на сорокаріччя випуску у Козелецький технікум в однакових білих нарядах. Босоніжки на ногах, ну, якимись деталями відрізнялися. Зачіски однакові. Нас ніхто не зміг відрізнити, - запевняє Любов Іванівна.



- А чи відчуваєте, коли у се­стри щось трапилося, якісь непри­ємності? Чи не передається і це невидимим шляхом?

- Часто відчуваю. Якось так у мене погано на душі стало. Передчуття, що у Каті щось трапилося. Телефоную, а вона каже, що захворіла на ковід, щоб не приїздила. Тяжко вона тоді цю недугу перенесла.

- І в мене таке буває. Тривож­но стало за Любу, а виявляється, що не просто так, прихворіла вона, - додає Катерина Іванівна.

Ось такі вони сестри-близнюч­ки. Щасливі від того, що є одна в одної. Схожі не тільки зовні, а і внутрішньо. Дві рідні душі, які по життю несуть у собі безмежну лю­бов одна до одної, які впродовж довгих років відчувають одна одну як саму себе, які не мислять і дня, щоб не почути рідного голосу.

Джерело: газета “Нові горизонти”, Людмила Ковальчук. Фото з сімейного альбому

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Грицай, сестри, близнючки, Атюша, Рождественське