GOROD.cn.ua

Вадим Борщ загинув за те, щоб наше небо і наша земля залишалися нашими

 

Уродженець Заудайки 46-річний Вадим Борщ ще до початку великої вій­ни знав: як ворог ступить на нашу землю, піде боронити Україну. Він був патріотом своєї країни і так виховував своїх двох дітей. А його таким виростили батьки - ічнянці Любов та Валентин Борщі.

Щоразу, як ми пишемо про наших героїв, запитуємо у співбесідників: якими вони були. Валентин Борщ на моє таке запитання коротко відповів:

- Ви, як прочитаєте його вітан­ня, зрозумієте, яким був наш Вадим. Він писав: «Тату, мамо, всі мої рідні! Вітаю вас усіх з наступаючим Новим роком! Здоров’я Вам, миру й перемо­ги! Вдячний Вам за те, що виро­стили мене таким який я є і що розумієте моє рішення стати в лави ЗСУ. Це Наше небо, Наша земля і я тут для того, щоб вони і залишалися Нашими! Люблю Вас, скучив».

Я уявила дуже цілісну, вмоти­вовану і віддану честі людину, яка попри власне благополуччя (бо чуємо ж, що воювати йдуть за гроші) вчинила гідний чоло­віка поступок - стала на захист України. І стало дуже гірко, бо такі люди повинні жити, а ми сьогодні говоримо про втрату кращого із кращих. На жаль...

- Я й у страшному сні не міг уявити, що буду хоронити свою дитину, - тяжко даються сло­ва зломленому тяжким горем батьку. - Я за все своє життя практично не плакав. Це було як хоронив батьків, хоча розумів, що вони своє життя віджили і це нормально, що діти ховають батьків. За Вадимом я уперше заплакав, як мені сказали, що у мене народився син. Ми на той час жили у Заудайці, звідки ро­дом обоє. Я дуже хотів сина і як посильна із сільради сказала, що народився хлопчик, я запла­кав від щастя. А тепер щодня плачу від горя.

Гордість батьків

Вадим Борщ народився 16 березня 1977 року. У 1982 році сім’я переїхала в Ічню, але у селі й досі доглянутий батьківський будинок, де приписаний Вадим.

Із 1984 до 1994 року хлопець навчався у гімназії ім. Васильченка, яку закінчив із золотою медаллю. Був здібним до наук, цілеспрямованим. Батько зга­дує, як він всього досягав своєю наполегливістю. Не було такого, щоб він списав у когось чи не розв’язав якусь задачу: часами сидів над розв’язком, але рі­шення знаходив обов’язково.
Після школи вступив у Націо­нальну аграрну академію на спеціальність «фінанси і кре­дит», а після закінчення навчан­ня скрізь, де працював, займав керівні посади: у центральних офісах банку «Україна», Акціо­нерного комерційного банку «Альянс» та Українського про­мислового банку. Останнє місце роботи - Аграрна технологічна компанія - заступник начальни­ка фінансового відділу.

І прийшла війна...

Що війна неминуча, Вадим Борщ розумів ще до повномасштабного вторгнення. Він бачив розвиток подій і, маючи блиску­чі аналітичні здібності, спрогно- зував майбутнє України. Тому родину готував до можливої війни. Обговорював із дітьми різні випадки, готував до найгір­шого, щоб не так боліло. Якщо він загине, то загине за свою країну і їхнє майбутнє. За міся­ць до війни у них уже все було зібране і все підготовлене.

Як тільки росія почала бом­бити Україну, Вадим зібрав ро­дину і привіз в Ічню, де живуть батьки обох - його і дружини. На ранок пішов в ічнянський РТЦК та СП, де стояв на обліку як військовозобов’язаний. А до того мав дуже важку розмову і з батьками, і з дружиною, які пе­реконували його не йти на війну, адже був «обмежено придат­ним» до військової служби після операції.

- Він сказав: «Мамо й тату, хто буде захищати моїх дітей, хто буде вас захищати? Якщо ви бу­дете наполягати, я поїду і біль­ше не приїду. Це моє рішення». І нам нічого не залишилося, як його прийняти, - говорить пан Валентин.

Через місяць чи півтора його мобілізували. Направили у Львівську академію сухопутних військ на навчання, а звідти на службу у Президентську брига­ду охорони, де він очолив один із взводів. Охороняли урядовий квартал.

За сумлінне виконання обов’язків його підвищили у званні до старшого лейтенанта, а 15 березня цього року міністр оборони нагородив Вадима Борща нагрудним знаком «За зразкову службу».

З нагоди Дня незалежності та звитягу і професіоналізм, проявлені під час захисту на­ціональної безпеки та оборони України, нашого земляка наго­родили Почесною грамотою, яку вручив бригадний генерал, командир оперативно-тактич­ного угруповання «Соледар» Артем Богомолов. Було це 24 серпня, за тиждень до смерті.



Загинув від танкового снаряду

У серпні Вадим Борщ із побра­тимами під Кліщіївкою змінили своїх товаришів із бригади охо­рони. Так склалося, що на рота­цію з передової їхав двоюрід­ний брат Вадима - Володимир Борщ. Ще до ротації він про­сив Вадима всіма способами уникнути відправки у це пекло. Розповідав, що насправді там діється. Що із 84 їхніх хлопців залишилися живими 13. Але Ва­дим на це відповідав: «Ти ж за­лишився живим і я постараюся залишитися».

Володимир поступився ліж­ком, залишив ще деякі необхід­ні речі, а після ротації потрапив у шпиталь, де лікував наслідки тяжких контузій.

Брат застерігав про артобстрі­ли: постійні і що найжахливіше, снаряди, як летять, то їх не чути і від них не сховаєшся. Надія була лише на везіння, та ща­стить не всім.


29 серпня взвод Вадима Бор­ща зайшов на нуль виконува­ти поставлені бойові задачі. Орки перли усіма силами, але й наші захисники давали їм по зубах. Вадим поділився відео, де видно, як вони взяли у полон декількох вражин.

31 серпня ворог ще до світан­ня почав обстрілювати наші по­зиції. Від масованого танкового обстрілу земля аж двигтіла, а повітря було важким від диму і пилу. Укриття деякий час ряту­вало наших воїнів, аж доки один із смертоносних снарядів знай­шов ціль у бліндажі.

«Вогнепальна проникаюча на­скрізна рана голови» - напише у висновку про причину смерті Вадима Борща військовий лі­кар. Снаряд убив нашого зем­ляка, а трьох його підлеглих, які були з ним, вибухом контузив. У бліндажі розпочалася пожежа. Поспіхом вибиралися на верх, взявши із собою і скривавлене тіло командира. Фактично вони не дали згоріти командиру. Його любили і шанували за прямоту, відкритість і мужність.

Збираючись на війну, Вадим Борщ забрав свою автомашину: знав, що транспорт тут - для по­рятунку воїнів. А потім на пере­дову купив за власні кошти ще одне авто із причепом.

Уже після смерті Вадима по­братими хотіли пригнати його у Гоголів та віддати родині, але Аліна залишила авто воїнам, щоб воно і далі рятувало життя побратимам її коханого.

Навіки у лавах захисників

6 вересня старшого лейте­нанта, командира 1 механізо­ваного взводу 1 механізованої роти 1 механізованого баталь­йону в/ч А 0222 Вадима Борща поховали з усіма військовими почестями на кладовищі у селі Гоголеві Броварського району. Віднині його життя буде служи­ти прикладом жертовності та відданості Україні, прикладом для наслідування та гордості наступних поколінь.

Посмертна присвята


«Сьогодні ми часто чуємо, що зараз в Україні під час повномасштабної війни гине цвіт на­ції. І це справді так. Адже най­першими пішли нас захищати найвідданіші і найсміливіші чоловіки, сини, батьки, люди, в яких любов до своїх рідних і свого краю є сильнішими за будь-який страх. Одним з таких захисників став і мій коханий чоловік, мій герой, а тепер Ан­
гел, - написала Аліна Борщ.

- У мене не вистачить слів, щоб передати який дивовижний, неймовірний він був для мене, наших діток, батьків, своїх знайомих. Колеги з роботи го­ворили, що він ЛЮДИНА, де кожна літера велика. Побрати­ми дякували, що він був добрим другом, прикладом мужності і незламності. Для дітей - най­кращим, найтурботливішим, люблячим татусем, для батьків - гордістю. А для мене мій Вадя був найбільшим і найпрекраснішим подарунком долі, рідною душею, половиною мене самої і найтяжчою втратою.

Військова кафедра при - оце і весь досвід роботи зі зброєю. Двадцять років його життя пройшли у банківській сфері - звідси і позивний «Банкір». Останні роки Вадим працював в Аграрній технологічній компанії, яка багата на добрих і чуйних людей. Його колеги завжди під­тримували його особисто і нашу родину. Він завжди захоплю­вався ними, їхньою людяністю, щедрістю, турботою. А вони мені під час похорону говори­ли, що він був найкращим серед них. Неймовірно вдячна всім цим людям, що є у нашому житті й надалі.

Ми почали зустрічатися як мені було сімнадцять років. Одразу закохалися і наступних сімнад­цять років були разом. Ця ча­стина мого життя була наповне­на ніжністю, турботою, радістю і неймовірною любов !ю, про яку можна було тільки мріяти. Бували труднощі, як і в будь-кого, але почуття завжди були з нами. Мій справжній, мужній, надійний, вірний, найкращий, найрідніший, найдорожчий! Чоловік, який завжди наполе­гливо працював, щоб я могла бути поруч із нашими дітьми, який оберігав від будь-яких не­гараздів, чарівник, який завжди любив робити нам сюрпризи і кожні вихідні готував для нас щось смачненьке. Наш герой, який мріяв, щоб наші діти жили у мирній країні. Про себе гово­рив, що він щаслива людина, бо в нього є сім’я, райський куто­чок землі, навіть кіт і собака.

Старший лейтенант Вадим Борщ, командир механізова­ного взводу, спершу проходив службу поблизу білоруського кордону, потім у лавах прези­дентської бригади, де був ко­мандиром взводу. Молодші його називали «Батею» (для нього вони усі були, як свої діти - з бойовим досвідом і щойно мобілізовані). З усіма знаходив спільну мову і намагався під­тримати.

Влітку його при командирува­ли до 80-ої окремої ДШБ. Пер­ші дні після виходу із завдання він ледве говорив. А я дивилася на нього по відеозв’язку і бла­гала у Бога неймовірну силу і здоров’я, везіння. Бо звичайні люди так не можуть, а хлопці, що знаходяться там, це - Атлан­ти, які нас тримають і доклада­ють надлюдських зусиль. Я так хотіла вірити, що моє кохання і молитви зможуть його врятува­ти...

... Вдячна Богу, що у мене був такий чоловік, який зміг заміни­ти всіх і все. Найбільше свято у нашій родині було, як він був з нами. Кожна зустріч була на­повнена неймовірним щастям і важким болем, що знову роз­ставання, ніби злет і падіння одночасно. Емоційні гойдалки, що тривали більше року. А далі просто мушу зробити все, щоб не підвести мого коханого, який завжди в мене вірив і говорив, що з усім впораюся. Такхочеться і самій у це повірити».

Важко до горя звикати. Як би не готував Вадим Борщ дітей до трагедій війни, для них втра­та батька стала величезним потрясінням. Особливо важко нині горює за татом десяти­річний Дениско. Він замкнувся у собі, а найдорожчою річчю, окрім камуфляжної форми, як у справжнього військового, те­пер для нього стала військова сорочка, яку тато подарував си- ну-патріоту. Для нього вона ніби татове рідне плече, до якого можна прихилити голову.

- Кажуть, час лікує рани, але я поки що цього не відчув, - гір­кі слова згорьованого батька.

- Я ніби відчував біду. Як ска­зали, що Вадим їде під Бахмут, так серце тривожно билося, таке погане відчуття було. Таки батьківське серце чуло біду. Не можна повірити, що Вади­ма уже немає. Такого золото­го сина втратили. Він був дуже хорошим сином. До війни щод­ня після роботи дзвонив і ціка­вився станом здоров’я мами, який цукор, тиск, як я. Це був найкращий тато і чоловік. І нам нині дуже важко без нього, без нашої опори.

Історія цієї родини - це ма­ленька часточка трагедії нашо­го народу, вільнолюбної нації, яка будувала своє майбутнє, відроджувала забуті корені. За це ми й розплачуємося. Україна знову веде лік своїм загиблим героям, які визволяють рідну землю від російських загарбни­ків. І одним із них є наш земляк Вадим Борщ.
Слава нашим героям, що від­дали своє життя за майбутнє на­ступних поколінь! Навіки слава!

Джерело: газета “Трудова слава”,  Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Борщ, загинув