«Я знаю в кого які є ліки і навіть де вони лежать», - каже медичка Надія Водянко

Умови праці сільського медика завжди були непростими: ненормований робочий день, відсутність усіх медикаментів та засобів, а ще постійні нічні виклики. А після хвилі так званої медичної реформи чимало медпрацівни­ків на селі залишились, як то кажуть, за бортом. Адже ФАПи у селах закри­ваються. У селі Змітнів переконані: медик має бути, бо ж ситуації бувають різними, інколи вчасно надана перша медична допомога рятує життя. Але свій ФАП від закриття не вберегли, він зачинений. Медичка, яка працювала на неповну заробітну плату, отримуючи 3 тисячі за свою цілодобову роботу, вимушена була їхати на заробітки. Швидка теж їде не на всі виклики - філь­трує - щось радить телефоном. Жителі Змітнева вдячні колишній фельд­шерці Надії Водянко, яка ніколи не відмовляє у допомозі.



За плечима у Надії Григорівни 43 роки медичного стажу. Фото з часів роботи.

За плечима у Надії Григорівни 43 роки медичного стажу. Та і після виходу на заслужений відпочинок вона продовжує працювати, приймаючи односельців вдома.

Вибір її професії був не випадковий.

- Колись у Авдіївській школі в нас були такі предмети, як військова підготовка і медич­на. Медичну вів лікар Трембовецький. І він тоді сказав, що ця дівчина стане гарним меди­ком. Мені і справді дуже подобалась професія медика, - пригадує Надія Водянко.

Після закінчення 11 класів вона разом з сестрою-близнючкою поїхали вступати до Чернігова. Тільки вона не наважились вчитись в медучилищі, пішла до кооперативно­го. Але проживали разом. А Надію ніщо не лякало. За 2,5 роки навчання було багато практики у лікарнях Чернігова.

- І то правда, коли кажуть, що студенти втрачають свідомість. Коли нас вперше по­вели до моргу, то теж таке трапилось. Дівчата втрачають свідомість не стільки від стра­ху розтину, а він специфічного запаху. Були серед одногрупників і такі, хто боявся кро­ві, - каже жінка.

Після навчання, у 1976 році, Надія повернулась у рідне село Авдіївка. Відпрацювала 3 роки. Але постійного робочого місця не було і, вийшовши заміж, пара перебралась у Купчичі. Декілька років Водянки перебували у Гомелі. Але прийшли до висновку, що міське життя не для них і знову повернулись. А незабаром у Змітнівському стаціонарі знайшлося вільне місце. Так 15 років Надія велосипедом долала відстань з Купчич до Змітнева, аж поки не придбали власне помешкання.

За цей час Надія була і медсестрою по обслуговуванню дітей, і фельдшером. А у 1991 році її призначили завідуючою лікарні, яка була розрахована на 25 ліжок та пра­цювало 28 штатних працівників. А через 5 років приїхав у село лікар з Луганщини і він очолив лікарню. Та вже у 1997 році лікарня перетворилась у амбулаторію. Потім у ФАП.
І нині в процесі медичних реформ село залишилось без медзакпаду.

Надія Григорівна ніколи не пошкодувала, що стала медиком. Це справді її призна­чення. За багато років роботи у неї тільки найкращі спогади. Ніколи не було ніяких про­блем: увести ліки у вену - виходило відразу, крапельниці ставити теж. Були непоодино­кі випадки, коли і пологи приймала.

- Травень. Дощ періщить. Мчить хтось мотоциклом. Тоді ми ще жили у Купчичах. Думаю, і кому це так не сидиться вдома? Зупиняється біля двору, а там породілля. Все зробили за правилами, стерильно. Коли приїхав Щукін швидкою, то тільки прийняв маля і породіллю, - розповідає Надія Григорівна.

Робота медички цілодобова і двері оселі завжди відкриті для односельців. Бо колись не у всіх були телефони і щоб покликати фельдшера, потрібно було прийти до неї до­дому. Тому на виклики, особливо вночі, жінку супроводжували родичі.

- Не було такої хати, в якій би я не була, - каже Надія Григорівна. - Знаю хто чим хворів, де лікувався, які ліки приймав. Буває, хворий вже забув про все, а я кажу, що такі ліки у вас є, навіть підказую де лежать. За роки роботи ніколи ні з ким не конфлік­тувала, люди мені довіряють. Тільки ось тепер на виклики майже не ходжу, більшість односельців самі йдуть до мене. Нещодавно зробила операцію і тепер маю «штучні» ноги. Але нікому не відмовляю, бо розумію людей.

Реформа, яка досі проходить у медицині, позбавляє сільських мешканців одержа­ти першу допомогу. Той, хто її проводить, не розуміє, що сільські мешканці, особливо старшого віку, не мають власного автомобіля, щоб швиденько дістатись лікарні. Та і до маршрутки від Змітнева до траси потрібно чимсь добратись, не кожна бабуся-пенсіо- нерка самостійно дійде. А з тим низьким рівнем доходу, який мають переважно всі пен­сіонери, не наїздишся до Корюківки чи Чернігова. Багато людей вдома вже мають не лише аптечки, а й тонометри, навчились міряти тиск, серцебиття. Та все ж без медич­ного працівника - ніяк. Буває медична допомога потрібна настільки швидко, що швидка не встигне. Наприклад, бджола вкусила, вже із спазмами, задихаючись, людина мчить до медички. Добре, що в неї є різні ліки, так звикла жити. Непередбачуваних ситуацій безліч. Добре, що в селі є медик, який не відмовляє, хоч і не одержує заробітну плату.

Крім такої затребуваної професії, Надія Водянко має золоті руки. Всю зиму вона в'я­зала воїнам шкарпетки. А влітку любить порпатися на городі, доглядати квіти. Разом з чоловіком утримують чимале господарство. У поміч їм син, який сім'єю проживає у Спаському.

У переддень професійного свята - Дня медичного працівника - бажаємо Надії Водянко стільки здоров'я і тепла, скільки вона дарує людям. Нехай все те добро повер­тається до неї сторицею.

Олена Кузьменко, “Вісті Сосниччини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.