Лариса Портна майже сороків років пропрацювала секретарем

Лариса Портна 38 років віддала роботі секретаря. Щоправда, більшість з них по­сада називалась по-іншому, але обов’язки залишались ті ж: зустріч громадян, які прийшли до голови на прийом, організація зібрання керівників структурних підрозділів не тільки таких, на різного роду наради та інше, враховуючи подання кави, чаю. Цікава була робота. Але якби була можливість почати свій трудовий шлях спочатку, то зали­шилась би на своїй першій роботі», - каже сосничанка Лариса Портна. У 1980-му році закінчила Сосницький сільськогосподарський технікум і працевлаштувалась бухгалтером на швейно-галантерейну фабрику.



ЗАМАНИЛА ЧУКОТКА

- Бухгалтерія - це моє. Я відразу це відчула. Щоб все було точно від А до Я. Але інколи трапля­лись проблеми - загубилась 1 копійка і ніяк. Тоді просила подружку Надю, вона одним свіжим оком гляне і помилка виправлена, - пригадує.
Але вже через деякий час дівчина приймає рі­шення їхати на Чукотку.

Вона познайомилась зі своїм майбутнім чолові­ком за 15 днів до його виїзду на Чукотку - не зро­зуміла, де подівся кавалер, аж поки не написав він листа. Потім листувалися півтора року, а тоді по­вернувся до Сосниці і зробив пропозицію, на яку закохана дівчина погодилась і вийшла заміж.

Хоч і не бачились, не відчували ніжного погляду і теплого дотику, та було й так зрозуміло, що то ко­хання з першого погляду.

Коли Лариса зайшла 1 травня на рятувальну станцію за човном, живе зовсім поряд, чоловіки грали у карти і її погляд зупинився. Вона, як заво­рожена, дивилась на хлопця.

- Він був ідеалом чоловіка, якого я для себе уяв­ляла - це як Іванушка з будь-якої казки, білявий, голубі очі, стрункий, високий, як для мого низень­кого зросту. Одягнений у замшевий натуральний піджак коричневого кольору, голубі джинси (амери­канські). Проходячи військову службу, їхній кора­бель заходив за кордон і солдатам давали валюту, за яку вони там собі щось купували. І саме ті джин­си були закордонні.

Чукотка захоплююче зустріла молоде подружжя. Років через 5 Лариса Портна буде із захопленням згадувати перебування на Півночі.

- Весна! Сопки! На кожному камені своя трава, свій мох і квіти - тут бузкові, а там рожеві, далі жов­ті, - розповідає, ніби в ту хвилину бачить ту карти­ну Лариса Миколаївна.
Влаштувалась жінка там на роботу бухгалтером на харчокомбінат. Потім перейшла в лікарню пра­цювати, бо на попереднє місце вийшла постійна працівниця. А вже через півроку Лариса Портна по­вернулася додому, замучив токсикоз, клімат не під­ходив, постійно була на крапельницях, добре, що робила у лікарні.

А ДОМА БУЯВ СЕРПЕНЬ...

Все дозрівало, вітамінів на будь-який смак. Тепло.
Дома жінка знову пішла на фабрику, тільки вже пакувальницею. А тут Володимир Ткаченко запро­понував роботу у виконкомі. Він тоді був завідую­чим загальним відділом і звільнилась секретарка у приймальні. Погодилась.

- Ти ж тільки в декрет відразу не йди, - казав Володимир Антонович.

А декрет вже був не за горами. Та про це Лариса не обмовилась ні словом. Керівник Микола Макарович Михуля погодив кандидатуру, мовляв, цю ж дівчину я добре знаю, жили ж по сусідству.

І ЛАРИСА МИКОЛАЇВНА ПРИСТУПИЛА ДО РОБОТИ СЕКРЕТАРЯ

Конкурсів тоді ніяких не було. Але знайомства грали неабияку роль. І на фабриці дівчина опини­лась не випадково - батько там працював. Хоч і опалювачем, та головним механіком був його дво­юрідний брат Марухленко, а він поговорив із дирек­тором Шайкевичем, так випускницю взяли на ро­боту.

Робота бухгалтера і секретаря абсолютно різна, але схожість у тому, що і та, і та вимагає відпові­дальності, точності, пунктуальності.

- Я люблю роботу з паперами. Люблю, щоб був лад, щоб кожний папірець мав своє місце. Я не лінуюсь переробити, коли бачу щось не так. Наприклад, навіть коли в’яжу і помічаю помилки - розплітаю стільки, скільки потрібно. Я обов’язково зроблю так, як має бути.

У 1983 році Лариса Миколаївна приступила до роботи секретаря, а у 2021 звільнилася. 38! Хіба що мінялась назва посади та установи - із секрета­ря на спеціаліста 2-ої категорії загального відділу секретаріату РДА. Це вплинуло і на заробітну пла­ту, бо у секретаря малооплачувана робота.

За ці роки Лариса Миколаївна навчилася настіль­ки тонко працювати з людьми (знайомими і з тими, кого бачила вперше, керівниками різних рівнів), що легко могла організовувати зустрічі однокласників, шукати їхні адреси, хоча у школі ніколи не робила організаційних справ.

Робота секретаря тоді була більше схожою на ді­ловода.
- Я мала вести прийом громадян, зустрічати всіх у приймальні, домовлятися з людьми, запрошува­ти всіх на наради. Іноді доводилося телефонува­ти додому ввечері до керівника тієї чи іншої уста­нови. Треба було знати як звати і по батькові їхніх дружин, як сказати, щоб не забули. Хоча в ті часи таке траплялось рідко, всі керівники були відпові­дальними.

А, наприклад, було так, що нарада у голови вже йшла, а на іншу вже прийшли інші. Тоді мимоволі спілкуєшся з ними. І треба знати, як живе та чи інша установа, щоб підтримувати бесіду.

Більшість людей приходять на прийом до голо­ви з горем, дуже рідко з подяками. І всіх треба ви­слухати, перейнятись тією бідою і правильно допо­вісти. А часто приходять не у прийомний день, тоді треба умовити голову прийняти цю людину. А інко­ли голови нема, підказуєш людині коли вранці, як і де зустріти голову. Через такі виходки керівники не сильно довіряли секретарю, бо бачили, що до лю­дей ставиться відкритіше.

Щойно з’являються гроші на допомогу, про яку просили люди, відразу Лариса Миколаївна їм теле­фонує, повідомляє де забрати.

Найважче було тоді, коли люди по три місяці не одержували зарплати. Черга у приймальні була до 40 чоловік. Всіх треба занести до зошита-альбома, на всіх скласти карточку.

- Якщо за рік списувалось пів одного зашита осо­бистого прийому, то в такі роки було по 4 такі зошити-альбоми, - розповідає про будні своєї робо­ти Лариса Портна.

Не можна було секретарю залишати приймалюню навіть на хвилину, бо за цей час міг хтось про­йти до голови. А ти не помітиш. Ще той не вийшов, а тут інший прийшов і ти, не знаючи, доповідаєш про іншого, виходить неприємність. Тому покидаючи приймальню навіть на 5 хвилин, туди заходи­ла людина із загального відділу і слухала телефон, приймала людей.

- Ще на початку роботи був такий випадок: Дзвонить телефон і зі мною говорить чоловік та за­питує Миколу Макаровича. А в цей час голова ви­ходить з кабінету і мені треба доповісти хто теле­фонує. Я запитую: а хто ви? А звідти крик: що ви не можете упізнати 2-го секретаря райкому партії?! Михуля почув, взяв слухавку, вибачився і пояснив, що працює нова секретарка.

З досвідом Лариса Миколаївна навчилась не лише упізнавати по голосу, а й по кроках, по зву­ках «ке-кхе».

У обов’язки секретаря входила й подача кави-чаю. Закупкою Лариса Миколаївна не займа­лась, але оформити стіл, все покласти, увімкнути самовар - це робила. А в залежності від вимог го­лови мала розкласти цукор і каву та залити окро­пом.
Секретар - це обличчя установи. Це справді так.

І крім своїх професійних умінь, потрібно гарно ви­глядати. Для Лариси Миколаївни це було не склад­но. Вона завжди мала свій стиль. Не любила одя­гати речі з магазину, як у всіх. Вона ще й у шко­лі навчилась гарно шити, в’язати. Дома була мамина машинка, було багато тканини, бо мама пра­цювала близько біля комісійного магазину, і дівчи­на шила собі все: плаття, сарафани, костюми, в’я­зала кофтини, а не ходила у тих, що пропонували із побуткомбінату, бо їх одягали всі, як з інкубатора.

- Дрес-коду як такого не було. Але всі одягались відповідно, у спортивному одязі ніхто не ходив. Навіть брюки жінки рідко вдягали.

Була і зачіска різна. Колись одна відвідувачка, за­йшовши до приймальні, зробила такий собі комп­лімент: «А я думала, що ви дружина військового!»

Навчання секретарів ніколи не було. Хіба одно­го разу Лариса Миколаївна побувала на семінарі, де розповідали більше про правопис. Для неї це не мало великого значення, оскільки вона не наби­рала тексти. Працювало 2 машиністки, було бага­то допоміжних служб - оргвідділ, загальний відділ.

І комп’ютер у приймальні з’явився найпізніше. Важко опановувала його Лариса Миколаївна. А нині, маючи за плечима величезний досвід роботи секретаря, їй нічого порадити новачкам в цій сфе­рі. Все змінилося, вже не той паперовий докумен­тообіг.

- Єдине, що можу порадити, бути уважнішими до людей і ніяких інтриг з керівником, чим офіційніше, тим спокійніше і впевненіше працювати.

НАЙЛЕГШЕ ПРАЦЮВАЛОСЬ З ВАСИЛЕМ КОЛОСОМ

За роки роботи секретарем Лариса Миколаївна мала десятьох керівників. І ставлення їхнє до неї було різне. Наприклад, Василь Амельченко від пер­шого знайомства, почувши ім’я і по батькові секре­тарки, сказав, щоб її у приймальні не було. Як вия­вилось, то були емоції, так звали його першу дру­жину. Із ситуації вийти допомогла путівка на відпо­чинок. Лариса Портна пішла у відпустку, її заміни­ла Катерина Тищенко, тоді вона була завідуюча за­гальним відділом. А після 20-денної відпустки голо­ва зрозумів, що Лариса Миколаївна йому дуже по­трібна і тоді порозумілися.
Найлігше було працювати із Василем Колосом.

- Ми з ним працювали разом довгий час, ще коли він був керівником загального відділу. Це була наша людина. Я знала, що це також скрупульозна, як і я людина. Він мене поважав за те, що я пунк­туальна, в мене все під рукою. Не раз підставляв мені своє плече.

Я любила свою роботу. І спогади маю гарні. Але якби була можливість почати свій трудовий шлях спочатку, то залишилась би на своїй першій роботі.

І упевнена, що доросла б до головного бухгалтера.

Нині Лариса Миколаївна на заслуженому від­починку. Із задоволенням тішиться з онуками. Любить роботу на землі, особливо вирощувати кві­ти. Залишки роздає для озеленення нашого містеч­ка. Вже не шиє, а намагається використати мамині речі, а їх так багато, до того ж знає, що дітям і вну­кам вони не знадобляться. Трохи нав’язала носків для ЗСУ.
А квіти - то вдячність. Розквітли, ти любуєш­ся, покращується настрій, - захоплено розповідає Лариса Портна.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Олена КУЗЬМЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.