Загиблий доброволець Олександр Токар не міг сидіти вдома коли друзі воюють

46-річний Олександр Токар із Коропа на війну пішов добровольцем. Він - один із тих захисників, які мусили випрошувати повістку. Коропчанин не мав бойового досвіду, через здоров'я не служив в юності в армії. Та й нині міг спокійно відсидітися вдома. Але ж ні... Олександр твердо вирішив, що повинен іти на війну, аби, перш за все, захистити найрідніших. І він захи­щав. до останнього свого подиху. Олександра Токаря не стало 3 березня. Життя солдата згасло на Донеччині біля села Первомайське. Проводжали Героя в останню путь 9 березня.



Аби лиш мама не переживала

Останній рік для газети підкидає жах­ливі теми. Те, про що ми воліли б ніколи не писати. Бо ж нема нічого гіршого, ніж писати про людину у минулому часі, життя якої обірвалося через війну, спілкуватися з рідними, в очах яких нічого, крім невимов­ного болю, нема, а розмову переривають сльози. Та люди повинні знати про тих, хто віддає своє життя за нас. А наш святий обов'язок - пам'ятати про полеглих захис­ників, бо лиш тільки так, у пам'яті рідних, друзів, земляків, живуть Герої.

Мама - це найрідніша людина для кож­ного. Найважливішою людиною у цілому світі для Олександра Токаря була і його мама Ніна Олександрівна. Усе життя її обе­рігав, намагався вберегти від переживань та хвилювань і в останні місяці свого життя. Тож коли вирішив іти добровольцем на ві­йну - нічого не сказав. Не зізнавався, де знаходиться, коли вже був на пекельному сході України, чи коли лікувався в госпіталі.

- Саша дзвонив кожного дня. Але де він був, я не знаю. Нічого не казав, - розпові­дає Ніна Олександрівна і додає, але коли телефонував, то відразу питав: «Мамо, ти як там?». Я ж відповідала, що нормально. Коли ж запитувала, як він, завжди чула у відповідь: «А у мене все добре».

- Він навіть коли вже був поранений, знаходився у госпіталі у Дніпрі, то не зі­знавався. Казав, що він й досі на навчанні у Полтаві, - долучилася до розмови і двоюрідна сестра Олександра, київська волонтерка Оксана Синиця-Беспала. - Коли ж я йому зателефонувала і сказала, що знаю, що він нині у лікарні Мєчнікова, то він лиш запитав: «Хто мене здав?». Ді­знавшись, що він у госпіталі, взяла квиток до Дніпра, аби провідати його, але його вже перевели до луцького медзакладу. Тож попросила вже знайомих місцевих волонтерок провідати мого бійця.

Про госпіталь, поранення і Оксана не зізнавалася своїй тітці Ніні, бо ж обіцянку дала братові. Тим паче, що Сашу після лікарні обіцяли відпустити додому, на реабілітацію. Тож зустрічала мама свого рідненького захисника в Коропі напри­кінці січня. Чотири тижні він побув удома. Востаннє...

- Про те, що він був у госпіталі, я й не знала, навіть коли він приїжджав додому. Саша мені так і не зізнався, - говорить мама.

Оксана довго не могла добитися від Олександра, що ж сталося, чому він до госпіталю потрапив. Та пізніше все ж таки випросила: прислав фото з випискою з лікарні, у якій було вказано, що він мав обмороження двох нижніх кінцівок та поранення. Але яке саме поранення - невідомо. А на Оксанині запитання була лише одна відповідь: «Ніякого поранення не було. Лікар помилився. Лише обмороження».

Що мамі, що двоюрідній сестрі Олек­сандр Токар не розповідав про свої вій­ськові справи, аби хвилювалися менше. А Оксані нічого не повідомляв ще й тому, аби вона не проговорилася мамі. Бо ж мама не повинна переживати.

- А коли Олександр був мобілізований? - запитую.

- У жовтні. Але про те, що він був мобі­лізований, я дізналася тільки тоді, коли він уже був на навчанні у військовій частині у Полтаві. Я на нього навіть образилася, що він нічого мені не сказав. Інших військових допомагаю взути-вдягнути, а про рідного захисника нічого й не знала, - відповіла сестра. - До речі, Саша кілька разів ходив до військкомату, але його не відразу взяли. У нього з дитинства був поганий зір.

Та й мамі про те, що йде на війну, сказав лиш тоді, коли вже пройшов медкомісію.

«Мамо, я мушу йти вас захищати», - так він мені пояснив своє рішення.

Та як важко не було мамі змиритися з рішенням сина, вона благословила свого Сашу йти захищати країну. І весь час мо­лилася, аби син під Божою опікою був. Та, на жаль, маминої молитви було замало. Бо ж війна не обирає, кого позбавляти життя і смертельною косою знищує всіх підряд.

Зважене рішення солдата

Олександр ніколи не відкривав мамі свої військові «таємниці», а ось із старшим братом Андрієм все ж таки ділився.

- Про те, що Саша йде воювати, я теж дізнався лише після того, як він уже прой­шов медкомісію. У нас тоді й розмова з ним відбулася з приводу того, що він вчинив не правильно, бо не розповів нам про таке важливе рішення, - розповідає Андрій. - У брата хоч і були проблеми із зором, та і з ві­ком хвороби дали про себе знати, проте він готовий був іти воювати. Тож і на медкомісії підтвердив, що цілком здоровий. Головною причиною його рішення йти воювати, про яку він неодноразово говорив, було те, що багато його друзів, знайомих взяли до рук зброю, захищали Україну у найгарячіших місцях, тож він не міг просто сидіти дома. Казав, що йому совість не дозволяє нічого не робити.

Потрапив Олександр до 59-ї мотострілкової бригади. А у військовому квитку, фото якого він братові присилав, коли ще був у Полтаві, було написано, що він - стрілок- снайпер.

На відміну від мами, знав Андрій і про госпіталь: про поранення та обмороження.

- У нього було легке поранення руки: ані сухожилля, ані кістка не були пошкодженні.

І ще мав обмороження обох ніг. Через це, що у нього було два пошкодження, він отримав відпустку, зміг приїхати додому. Бо якщо було б щось одне, то, напевне, його не відпустили б, - припустив Андрій. Спочатку Саша був у госпіталі в Дніпрі, а потім, коли у місті у дев'ятиповерхівку влучила ракета і загинуло багато мирних жителів, їх екстрено відправили в інші лікарні. Так він опинився в Луцьку. А вже невдовзі був і вдома.

Про поранення, точніше де Саша його отримав, брат зміг розпитати лише тоді, коли захисник був удома. На що отримав відповідь, що вони в той час були за двадцять п'ять кілометрів від Донецького аеропорту.

- Тоді ж, коли він був у відпустці, я його розпитував про багато що. Цікавився, якщо б можна було повернути час назад, з позиції людини, яка побувала на фронті, отримала поранення, чи міг би він тоді не прийняти рішення йти воювати. На що по­чув досить очікувану відповідь: «Ти ж зна­єш, я рішень своїх не міняю». Питав його і про те, чи страшно йому. Але він казав, що страху точно немає, хоч і добре розумів, що кожен день може бути останнім, - про братове одкровення розповів Андрій.

Чи міг Олександр ще лишитися вдома, аби лікуватися? За великого бажання, звіс­но, так. Бо після обмороження пару годин в берцях - і все, мусив їх знімати, тому що нестерпно було бути у взутті. Але цього варіанту, не їхати у військову частину, він навіть не розглядав. Він не міг спокійно си­діти вдома, розуміючи, що там, на фронті, гинуть його друзі, побратими.

Олександр мав бути вдома до 27 люто­го, та мусив повертатися у військову час­тину на кілька днів раніше, а все тому, що було не зрозуміло, де поділися його каска та бронежилет. 23 лютого Андрій разом із сім'єю проводжав брата на залізничному вокзалі в Києві. А наступного дня Саша відписався, що вже на місці, у військовій частині у Дніпрі. Ще через день повідомив, що проблему з амуніцією вирішив.

- Востаннє з братом говорив 27 лютого. Їх терміново збирали і відправляли на по­зицію, тож небагатослівною була наша роз­мова. Як пізніше дізнався, їх, 1300 чоловік з бригади, відправили у «сіру зону» (яка не контролюється ані ЗСУ ані росіянами). Вони мали штурмувати позиції ворога, але їх накрили мінометним вогнем. 3 березня якраз під час мінометного обстрілу нашого Саші і не стало, - про останній бій рідного захисника розповів Андрій.

Лише добрим словом

Олександра Токаря особисто не знала. Але коли Короп сколихнула трагічна звістка про загибель нашого захисника, довелося чути про Сашу тільки найкраще. І це не тому, що так годиться. Олександр і справ­ді був гарною людиною, компанійським, вірним другом, надійним товаришем, лю­дяним дуже, а ще завжди був за правду, цього навчав тих, з ким спілкувався. А ще Олександр Токар спорт дуже любив, й іншим любов до спорту прищеплював.
Багато гарних слів було сказано про Олександра і під час поминального обіду, чимало світлих, добрих споминів виринало у тих, хто його знав.
Спогади, спогади, спогади... А ще - не­стерпний біль у серцях рідних, який час не лікує. І той час не повинен стерти з нашої пам'яті таких Героїв, як Олександр, котрі платять велику ціну, щоб ми жили під жов­то-блакитним стягом України.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 23.03.2023,  Ірина БОРОВСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.