GOROD.cn.ua

Родина з Чернігова розповіла, як провела понад двадцять днів - під обстрілами у підвалі біля пішохідного мосту

 

Марина Шевцова вирішила, що настав час тікати з Чернігова, коли страх загинути від рашистської бомби став сильнішим за страх виїзду з міста. Вона знала про те, що не всім містянам вдається виїхати: були випадки, коли автівки з мирними жителями навмисно обстрілювали. Але ж треба було рятувати рідних...
Як сім'я з трьох чоловік опинилася у Поліському на Коропщині, про яке ніколи й не чули, про їхні страхи і переживання - говорили з вимушеними переселенцями з Чернігова.



У підвалі - вдесятьох

Мільйони скалічених тіл і душ, тисячі зруйнованих будинків, море розпачу та океан сліз принесли Україні рашистські «визволителі». Десятиліттями нашим людям доведеться заліковувати ті рани. Упевнені, що ніколи не забудеться пережите, Марина Шевцова, її чоловік Олександр та син Богдан.
- Ми жили і працювали в Чернігові. У нас усе добре було, поки війна не почалася, - з цієї фрази і розпочалося наше знайомство із сім'єю переселенців.

Марина, Саша і Богдан жили у багатоповерхівці, але з першого дня війни переїхали до рідних у приватний будинок, де й облаштували собі сховище у підвалі.

- Із самісінького ранку 24 лютого дзвонить мені кума і каже: «Збирайтеся і до нас приходьте, у нас буде безпечніше». Вони якраз біля пішохідного мосту живуть. Ми й не вагалися, тому що страшно було дома залишатися, бо ж біля нашого будинку й автозаправка, і відділення поліції, - розповідає Марина. - У їхньому будинку - підвал чималий. Ми його відразу обладнали: фанерою і занавісками стіни закрили, ліжка зробили. Сусід, який виїхав, ще й обігрівач нам віддав. Спочатку ми туди спускалися лише тоді, коли повітряна тривога була. Але коли вона почала занадто часто лунати, повсюди було чути вибухи, а нас усіх десятеро, у тому числі п'ятеро дітей, і всіх треба зібрати і спустити у підвал, тож вирішили вже там і знаходитися. Піднімалися нагору, аби тільки обід зварити, і швиденько назад. Десь з четвертого дня війни ми туди спустилися і так там і просиділи, поки не втекли з Чернігова.

Зізнаються Саша з Мариною, що не голодували. Жінка працювала касиром в одному з місцевих магазинів, тож власниця дозволила у рахунок зарплати продуктів набрати.

- Одного разу йшли із Сашею по харчі в магазин. Всюди скло валяється, дерева наче скошені. Моторошно. А тут ще й сирена завила. Я злякалася. Паніка. Що робити: назад у підвал бігти ховатися? Але ж розуміла, що нас десятеро, їсти треба всім. Тож ми бігом у магазин, - розповідає переселенка. - Проривалися і до себе додому, аби речей узяти. Тільки зайшли у квартиру, будинок сусідній підірвали. Ми у ванній сховалися, стіни аж зашевелилися. Нажахалися тоді, тож вирішили, що досить по місту шастать.

Додалося проблем, коли електрика зникла: з обігрівача вже толку жодного, холодильник розморозився, тож продукти псуватися почали. Мусили й заряд у телефонах економити, аби взагалі не втратити зв'язок із білим світом.


Кожен ранок у цьому підвалі, як і у багатьох інших, починався з молитви і дяки за новий світанок. Бо те, що довелося пережити людям, над головами яких свистіло, гуділо, вибухало, словами і не передати. Розповідають, що вже за звуком могли визначити, що і де стріляє.

Вирішили ризикнути


- Думки, що треба тікати з міста, час від часу виникали, бо ж кожен день, здавалося тоді, був останнім. Влучить ракета - і все... Але страх, що можуть по дорозі розстріляти, змушував сидіти на місці, - про переживання мовила Марина.
Та чаша терпіння на терезах переважила, коли жінка почала розуміти, що від переживань у неї й інсульт може статися, і тоді ніякої бомби вже й не треба буде. Рішучості щось міняти додавало, коли Марина бачила, як переживає її дитина. Богдан під час обстрілів міцно обіймав маму, яка розуміла, що, окрім обіймів, нічого йому дати не зможе, сидячи тут у підвалі, вона його не захистить. Тож наважилася шукати шляхи евакуації.

- Мій тато, який у Славутичі живе, дав номер і каже: «Дзвони. Цей чоловік людей вивозить», - поглядом показує Марина на Олександра Євтушенка, котрий прихистив їх у себе в домі і якого вони до 17 березня жодного разу й не бачили. - Кума мені говорила: «Як ти не боїшся їхати?». На що я їй відповіла: «Як не боюся! Навіть дуже. Але тут мені набагато страшніше».

Подзвонили. Домовилися. Але вагання ні на хвилину не залишали Марину і Сашу. Бо ж ніхто не знав, що їх чекає. Чи зможуть живими-здоровими вибратися з Чернігова. День виїзду особливо був надто напруженим. Бо ж телефонного зв'язку майже не було. Та й на самих гаджетах заряду - один і дванадцять відсотків, а підзарядити ж то й нема де. Тоді думалося, що прогавлять час виїзду і все - шанс утрачено. Була домовленість про зустріч на 11 годину. А за двадцять хвилин до призначеного часу літак над їхнім будинком пролетів. Вони вже думали полишити ідею втечі. Та наважилися. Пішли. Перейшли міст, де на них чекав Олександр Євтушенко. До речі, через два дні і кума із сім'єю виїхала, а ще через два дні й пішохідний міст почали обстрілювати нелюди російські.

- Коли посідали в мікроавтобус і поїхали, у салоні була мертва тиша. Мабуть, хвилин сорок точно. Думаю, кожен молився, - говорить Марина. - Страшно було їхати і водночас якось дико, адже на трасі ми - одні-однісінькі. Їхали більше шести годин.

Коли ж добралися до Поліського, то, зізнаються, що страшнувато було, чуже місце все ж таки. Та Коропщина їх зустріла з відкритими обіймами. Саша Євтушенко, у якого вони прожили майже два місяці, став для них рідним. Радо прийняли чужинців і місцеві.

- Ми тут, як у раю, - говорить подружжя. - Тут так гарно, так спокійно.
Та як би добре не було у Поліському, душу тягне додому, де все таке рідне. І на момент виходу газети гості Олександра Євтушенка вже поїхали в Чернігів. Але в їхніх серцях, упевнена, разом із болем пережитого залишаться і ті світлі емоції та почуття, які їм подарувало гостинне Поліське і їхній рятівник, колись незнайомий, а сьогодні такий рідний!

Джерело: Газета "Нові горизонти" від 09.06.2022, Ірина БОРОВСЬКА. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Поліське, Шевцова, обстріли, підвал