Через 24 роки почула голос сина

 

Для Наталії Литвиненко (в дівоцтві Кандіна) із Спаського жіноче щастя - це щастя материнства. Бути мамою - це незрівнянне відчуття, яке вона пізнала уже у 20 років. У боротьбі за своє щастя Наталія була паралізована, перед нею настала повна сліпота. Але коли довелось вибирати своє життя чи ненародженої дитини, Наталія не хотіла слухати переконань лікарів. І народила сина-красеня. Але через рік почула несамовитий вирок судді Верховного Суду: до повного виздоров-лення мати сина виховувати не може.


Наталія Литвиненко з мамою

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Випускний останній рік навчання у школі тільки но розпочався. А літечко ще не спішило покидати село, і Наталія разом з подружкою вирушили до Яклич на Десну, щоб передати домашнього гостинця дядьку Петру, який прибув поглиблювати річку. Проживав він у Чернігові разом з тіткою Пашею, був керівником про-мвахти, тож разом з практикантами мав виконати розпорядження керівництва. До свого дядька Наталія попала саме в своє 15-річчя. У веселій компанії ліцеїстів вона затрималась до самого пізнього вечора, бо зустріла своє перше кохання. Сергій дуже припав дівчині до душі. Проте вже наступного дня він мав йти на строкову службу.

Розлука... Навіть без листування.

Наталя тим часом після закінчення школи вступає до Чернігівського училища №18 на маляра-штукатура. Гарно малювала, хотіла вступати на художни-ка-оформлювача, але змінилися обставини. Тут дівчина зустріла нових подружок, з якими часто ділились розповідями про кавалерів. Розповіла і Наталія про Сергія, але журилась, що нічого про нього не знає, лише те, що він родом із Тучипева Городнянського району і що прізвище його Макаренко.

Для подружок виявилось цього достатньо, щоб познайомити Наталію із майбутньою свекрухою. Любов Миколаївну у містечку всі знали, адже вона у школі була вчителькою англійської мови. Подружки порадили Наталії написати їй листа, якого вони і передали. Відповідь не забарилася - Любов Миколаївна сповістила адресу сина. На той час Сергій паралельно зі службою навчався у Ленінграді, у мо-реходці, і дівчина, не гаючи часу, відразу написала йому. Він теж не відкладав відповідь у довгий ящик і через лічені дні на домашню адресу, у Спаське, прийшов від нього лист. Сергій писав, що хоче продовжити знайомство. Так закохані листувалися 3 роки.

Перша відпустка Сергія була тоді, коли його перевели у Мурманську область. Друга зустріч була через 3 роки і припала на новорічні канікули. Він писав про це, але конкретики не було, і Наталія вирішила їхати додому. Проте виїхати не змогла і повернулась у гуртожиток. Так за збігом обставин вона і зустрілась із Сергієм.

Він приїхав із розкішним букетом квітів, освідчився їй, запропонувавши стати йому дружиною. Наталія покликала свою маму до Чернігова познайомитись із майбутнім зятем. Разом вони відвідали дядька Петра і тітку Пашу. А наступного дня він повіз свою наречену у Тупичів. Свекруха радо зустріла Наталію, з якою попередньо були знайомі. А вже 7 січня 1989 року у Тупичеві гуляли шикарне весілля, на яке прибуло багато гостей. Фото того незабутнього дня досі зберігається.

Після новорічних канікул дівчина знову приступила до навчання, а Сергій повернувся на службу. А одержавши диплом, Наталія, мама Сергія і його брат вирушили у закрите місто для військових Заозьорськ, де проживав чоловік. На той час Сергій був командиром торпедолова (це такий корабель, який супроводжує підводний човен, який виловлює торпеди). У місті молода сім'я проживала постійно. У першу чоловікову відпустку прибули до Спаського. А повернувшись, Наталія дізналась, що вагітна. Радості не було меж.

БУТИ МАМОЮ

Та відразу почався страшний токсикоз. А вже у 4 місяці він перейшов у небезпечну форму - вразило ноги, потім почали німіти руки. Спочатку лікарня у Тупичеві, потім у Городні, у Чернігові (неврологічне відділення), дві спинномозкові пункції і. пропозиція лікарів перервати вагітність задля збереження життя жінки. Таку пропозицію обговорювали лікарі з чоловіком та мамою, але її зачула і Наталія, яка, ніби несамовита вовчиця, накинулася на лікаря і було прийнято рішення переводити породіллю до Київського інституту, адже ні в якій Чернігівській лікарні вона не зможе народжувати. Всю вагітність Наталія провела під пильним оком медперсоналу і рідних, майже не рухаючись. Чоловік метався з Мурманська до столиці, мама чи не щодня проводила біля своєї дитини.

28 серпня 1990 рік. Лікар мав поїхати з міста. А в цей день до Наталії з'їхалися всі: мама, Сергій, брати. Строк вагітності 8,5 місяці. Починаються перейми. Лікар відміняє свій візит і наказує всім покинути лікарню, адже попереду складна операція. Тільки мати благально просить залишитись і увесь час перебуває під операційною. Кесарів розтин - і здоровий синочок з'являється на світ. Серьожка називає мати сина в честь свого найкоханішо-го чоловіка.

Та за коротким моментом радості настає страшна, довга і слизька дорога до виздоровлення Наталії. Вона залишається повністю прикутою до ліжка у паралізованому стані при повній сліпоті. Вирішується питання перебування сина в будинку малюка. Але такої пропозиції боїться мати і їй не залишається вибору, як рішення свекрухи забрати до себе внука.

З Наталією постійно перебуває мама. Вона допомагає дочці вчитися брати до рук ложку, вставати з ліжка. Всі гроші родина (у бабусі було 4 сестри, брати, чоловік) направляє для Наталії, адже не тільки ліки потрібно купити, а й оплатити послуги масажиста, проживання в окремій палаті. На Новий рік приїхав Сергій до дружини. На той час вона вже могла встати з ліжка і ставати на коліна, зір дещо відновлювався, худа, як билинка, Наталія трималася і раділа зустрічі.

А незабаром одержала листа від колишньої сусідки, в якому розповідала, що з її собачкою постійно під під'їздом гуляє інша жінка. Не повірила. Заспокоювала себе різними домислами. І всі сили віддавала сину, проживаючи із свекрухою, але час від часу проходячи лікування у Городні.

Одного дня до палати зайшла лікарка і з обережністю сказала Наталії: «Є інформація, що чоловік приїхав. Але не сам. Його пасія із Житомира, є у неї чоловік, але вони збираються розлучитися. Дітей у неї вже не буде, то планують забрати твого Сергійка. Дай мамі своїй телеграму, щоб випередити та самій забрати сина». Лікарка цього ж дня виписала жінку і разом з мамою та бабусею вони приїхали до хати, проте дверей ніхто не відчинив. Знайшлись добродії, які попередили Сергія про повернення дружини. Викликали дільничного, селищного голову і тільки тоді змогли забрати малого.

У Спаському відсвяткували річницю синового народження. А наступного дня на порозі з'явився Сергій зі своїм братом.

— Мама у важкому стані перебуває в обласній лікарні, дуже просила побачити внука, - сказав чоловік.

Про свою пасію він нічого не розповідав. Стрималась і Наталія, бо надто кохала і вірила чоловікові. А оскільки сама не могла самостійно пересуватися, то із зятем поїхала мама та брат.

Нічого підозрілого. Свахи дійсно зустрілись у Чернігівській лікарні. Тільки місця вдома не знаходила Наталія. І недарма було таке передчуття. Коли вийшли з лікарні, Сергій попросив брата Наталії Ігоря сходити за цигарками, а сам вирвав у тещі коляску з дитиною, заскочив до таксі й миттю зник. Викликали поліцію, але ніяких результатів. Можна тільки уявити, в якому стані повернулись додому мама і брат.

У розпачі Наталія набрала номер телефону Зої, названої мами, яка постійно підтримувала її у лікарні, і проживала у Чернігові. Та покликала до себе, щоб розшукати Сергія. Вже від неї Наталія подзвонила до свекрухи на стаціонарний телефон. Трубку взяв Сергій. Він сказав, що син захворів і вже у лікарні, а він приїде до Зої. Розмова не складалася, чоловік не йшов на компроміс. Саме тоді він зізнався, що приїхав не сам і що у Житомирі його чекає Світлана і як тільки син видужає, він забере його у Мурманськ, а з нею вони розлучаться.

Такий стрес міг знову нашкодити здоров'ю Наталії. Більше всього вона боялась, щоб не відмовили ноги та не осліпнути. Підтримали бабусі. А ще порадили подати заяву до суду, щоб дитина залишилась з нею.

Суддя зробила запрошення і вона з мамою відправились до Мурманська.

Раніше з люті Наталія написала листа Світлані. А оскільки та проживала з Сергієм, то його одержав її чоловік Юрій (адресу жінці дали подружки).

Зустрічали гостей з України знайомі Наталії, прийшов і Юрій, який всіляко підтримував її. Було 4 суди, на кожному засіданні Наталія була присутня. П'ятий суд був у Москві. Зверталась жінка і до редакції журналу «Человек и закон». Була опублікована стаття «Гіркі сльози матері» у місцевій газеті, на яку Сергій подав зустрічну статтю «Чи гіркі сльози матері?», в якій облив брудом Наталію.

Щоб бачити сина, Наталія з мамою проживали в тій же квартирі і працювали у Мурманську.

А одного разу Наталія у Спаському зустріла товариша дитинства, який постійно приїздив з Конотопа до свого дідуся, який проживав поруч з бабусею Наталії. Через деякий час вони разом їдуть до Мурманська. Руслан там теж працевла-штувався.

Наталія настояла на тому, щоб Сергій приводив до неї сина. Та бачила, що Світлана навіть не дозволяє їй роздягнути дитину. Розлючена до нестями жінка наважується викрасти сина. Вона переховує його у знайомих на 5 поверсі. А Сергій, зрозумівши, що вона хоче вивезти сина, піднімає на ноги все місто, всі дороги за мить були перекриті. Знайома, зачувши біду, повідомляє, що син у неї. Після такого нездійсненного викрадення, Наталія одержує вирок: бачити дитину тільки в присутності батька. Вона (інвалід І групи) сплачує справно аліменти на сина (3 тисячі). А батько приймає рішення переїхати в інше місто, в Самару. Командування його підтримує.

Коли Наталія в черговий раз повертається із Спаського, Сергія вже у місті нема і вона не знає куди він переїхав. Життя для неї втрачає сенс - вона більше не побачить свого сина. Натомість відчуває, що знову вагітна і вирішує їхати додому.

ВДРУГЕ ВІДЧУЛА ЩАСТЯ МАТЕРИНСТВА

З Русланом вони проживають у батьківському розкішному будинку разом з його одруженим старшим братом. Старша невістка теж вагітна. У Руслана з'являються різні компанії, він починає заглядати до чарки, на умовляння Наталії їхати до Спаського, не погоджується. І жінка повертається сама.

Вагітність напрочуд протікає успішно. 17 травня 1996 року Наталія стає вдруге мамою, Бог їй посилає донечку Аню. Коли вона підросла, мама працювала у школі, ведучи гурток малювання. А мама Наталії за цей час виходить заміж у Загребелля. З першим своїм чоловіком вони давно розлучені, він родом з Красноярська. Але інколи приїздив до дітей. І одного разу Ольга Миколаївна відчула, що вагітна. Соромилась і не наважувалась народжувати, адже старшій доньці Наталії тоді вже було 19. Саме Наталія умовила маму.

Життя бурлило. Наталія за можливості проходила реабілітацію у санаторії м. Саки (Крим). Там зустріла чоловіка-москвича та жінок-журналісток. Вони допомогли написати та подати заявку до програми «Жди меня». 10 років журналісти не полишали пошуків. А 3 роки тому сповістили, що знайшли сина і що запрошують на передачу. Про пошуки сповістили і його та надали всі копії документів, рішення суду, всю інформацію, яку мали. А той в свою чергу написав повідомлення мамі.

— Вранці зайшла сусідка, - пригадує Наталія Борисівна. - В мене зламались окуляри і я попросила її подивитись чи бува нема ніяких повідомлень.

— У тебе тут якийсь російський номер, - каже Олена.

Відкрили голосове повідомлення: «Мама, наконец то я тебя нашел».

Три роки спілкується мама з 31-річним сином, якого останній раз бачила чотирирічним. В нього своя сім'я ( дружина, донька Аделіна) проживають у Краснодарському краї. Проте зустрічі ще не було. Він, як і батько, військовий. А Наталія не може поїхати до Росії, готується до чергової операції на хребті.

Донька сім'єю (чоловік і син Арсен) проживають у Ровенській області.

Від зустрічі на передачу «Жди меня» обоє відмовились, щоб не афішувати, до того ж тоді додалась ще одна новина -Аня народила Крістіну

А рік тому Наталія Борисівна зустрічала інших давніх друзів. Біля двору зупинилась іномарка.

— Жіночко, не даси води? - почула із вулиці чоловічий голос.

— Звичайно, заходьте, - відповіла вона.

Незнайомець підняв окуляри.

— Пізнала? - запитав.

— Ні.

— Та я ж Женя, друг твого Руслана, пам'ятаєш?

Звичайно, Наталія все пригадала. Женя розповів, що Руслан давно змінився, має свій бізнес, з випивкою давно покінчив і не одружений. Казав, що ніхто йому не треба, крім Наташі. А у Тані, дружини його старшого брата, народилась теж дочка Лєра з різницею у тиждень з Анею. І хоч брат з нею не проживає, сестрички спілкуються.

Менша сестра Наталії Юля проживає у Прилуках. Її чоловік - син мера міста Прилуки, у неї теж донечка Соломія.

51-річна Наталія, пройшовши такий нелегкий шлях, залишається відкритою, товариською жінкою. До неї всі приїздять, з усіма, хто з'явився у її житті і відіграв неабияку роль, вона спілкується.

Увесь вільний час вона займається доглядом за квітами, які займають площу більшу, ніж овочі на городі. Вирощує полуницю, малину. А ще любить свого сніжно білого-ла-брадора.

Сергій, дізнавшись, що Наталія розшукала сина, дзвонив, писав і все наполягав на тому, щоб Наталія не спілкувалась з сином. Бо він запевняв сина, що його мати Світлана, а біологічна мати Наталія його залишила у пологовому. «Уже пізно, - відповіла Сергію Наталія, - ми вже спілкуємось». Щасти їм!

(Життя Наталії - ніби сюжет з детективного кіно - і описати все в газетній статті непросто. Тому все подано досить утиснено).

Районна газета «Вісті Сосниччини» №50 (10127) від 11 грудня 2021, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.