«Як там моя Валя?» або зустріч на замовлення

До редакції по роботі телефонують часто. Чим можемо, допомагаємо, підказуємо, уважно вислухавши співрозмовника. Комусь субсидію не дали, хтось не знає, як зателефонувати до міської ради, а комусь украй необхідно просто виговоритись. Особливо літній людині, яка, можливо, й родичів не має поблизу, а хоче почути на свою адресу добре слово.

Декілька днів тому на тому кінці дроту прозвучало: «Добрий день! Редакція? Може, ви мені допоможете дізнатися, як там моя подруга Валя із Любеча? Уже третій місяць, як втратила з нею зв’язок. Так і не привітала її з днем народження». Телефонувала Марія Леміш із Тростянки, до якої ми вирішили з’їздити, щоб познайомитися особисто й дізнатися всі подробиці.



Марія Яківна саме розпалювала грубу. Полум’я довгенько не хотіло розгоратися, але зрештою таки зглянулося над 86-річною господинею, і через кілька хвилин дрова почали приємно потріскувати. Бабуся поставила в духовку невеликий чавунець і почала розповідати, а в хаті невдовзі запахло тушкованою картоплею.

- Кажуть, кожна людина - це окрема особистість. І з кожної можна написати цілу книгу життя, - розпочала вона розмову із філософських роздумів. - Народилася я у селі Карпилівка Срібнянського району. Батько мій, Солодовник Яків Васильович, 1906 року народження, був із багатодітної селянської сім’ї. Дев’ятеро їх було в батьків. Під війну, мабуть, загинув на фронті. Пам’ятаю, як у січні 1944 року нам прийшло повідомлення: пропав безвісти. Де і як - невідомо. Уже дорослою я почала шукати, писати в різні газети, щоб дізнатися, де ж він похований, але безрезультатно. Не знаю і зараз, де його могила, і ця думка мучить мене увесь час.

Тато був гарним кравцем. Перед війною йому приносили багато шиття. Я, було, сиджу малою на лавці й дивлюся, як він наметує, кроїть і шиє, а тоді нитки витягує. Я й кажу: «І для чого псувати стільки ниток? Шити, а тоді знову розшивати?».

Мати теж народилася в багатодітній сім’ї, де підростало одинадцятеро дітей. Увесь час пропрацювала у колгоспі дояркою, а доживала віку вже тут, з нами, у Тростянці.

Дитинство і юність Марійки та її молодшої сестрички Галі, які опинилися на материних плечах, було нелегким. Батько, призваний на війну від самого початку, після втечі з полону вдома побув недовго - знову вирушив виганяти з Батьківщини німців. Марії ходити до школи було ні в чому, сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Взимку доводилося вчитися в холодній школі, від голоду рятувала тільки їхня корівка-годувальниця.

- Назавжди врізалася в пам’ять трагедія 23 лютого 1943 року в Срібному: німці звезли із сусідніх сіл партійних активістів із сім’ями, зачинили у двоповерховій школі й спалили живцем. Більше шести сотень людей... Наступного дня до школи прийшла дуже сумна вчителька й тихо запитала: «Кого немає в класі»? «Віті Гапона...» Виявилося, його теж тієї ночі спалили. Всі ми були приголомшені, у класі запанувала тиша... На тому місці сьогодні пам’ятник стоїть.

Бабуся також добре пам’ятає, як 16 вересня 1943 року їхнє село звільняли від загарбників. У сусідньому будинку був німецький штаб, де жили дванадцять німців. Посхоплювалися: червоні наступають! Нашвидку зібралися й повтікали, покидавши речі. Тоді батька знову забрали на фронт.

- Галі було лише два місяці, - каже Марія Яківна. - Підняв її батько, поцілував і сказав на прощання: «Може, хоч ти, Галю, будеш щаслива...» І пішов на війну. Згодом прислав з фронту два чи три листи. Писав мамі: «Бережи дітей. Ідуть дуже сильні бої і я не знаю, чи повернуся». Невдовзі після того й отримали сповіщення: пропав безвісти.

Закінчивши сім класів, Марія з іншими сільськими дівчатами й хлопцями вирішили вступати до агрономічного технікуму в Сокиринцях.

- Валя, яку я шукаю, - моя однолітка, але навчалася на рік пізніше, - згадує про подругу юності довгожителька. - Жила від мене далеченько. Батько її, як і мій, теж на фронті загинув, а мати, Тетяна, була не карпилівська. Ії дівоче прізвище - Назаренко Валентина Антонівна. Як по чоловіку - не запам’ятала, хоча вона колись і казала. Валя ходила до школи на рік пізніше від мене й теж вступила до технікуму. Жили з нею разом у гуртожитку. Тоді мене направили працювати до Тростянки, а вона ще рік навчалася. 1953 року, як прийшла сюди, так і живу дотепер. А подруга виїхала в Любеч, на Ріпкінщину.

Коли Марія приїхала до Тростянки, то дивувалася: не такий рельєф, мова, будинки, як у Карпилівці. У них земля чорна, гірська, з глиняним підґрунтям, а тут - рівнина й пісок; у них хати топтані з глини, а тут таких не зустрінеш; тут місцеві жителі на свята вбиралися у вишиті сорочки і запони (вона якраз приїхала на роботу на Спаса), а на її малій батьківщині так уже не вдягалися.

Спочатку Марія працювала аг-рономом-рільником, пізніше - в садово-городній бригаді. А тоді її, побачивши гарні показники в роботі, вирішили поставити головою сільради. Зібрали сесію, голова райвиконкому й питає: «Як думаєш: впораєшся з цією роботою?» «Можливо, і впораюся. При вашій підтримці». «Тоді працюй». І так тринадцять років жінка «відголову-вала», а наступних два десятиріччя працювала секретарем сільської ради.

- Було і страшно, і важко, - каже вона. - 1600 чоловік населення було, а тепер і 300 мабуть немає. Скільки вечірніх комітетів, організацій, доповідей та лекцій треба було готувати! Вихідний один - неділя. Та й того майже не було. Прибіжить, було, якась жінка: «Мене чоловік побив!» І треба йти розбиратися.

Зі своїм майбутнім чоловіком, Іваном Зосимовичем, який тоді працював ветеринаром у Високому, познайомилися в клубі на танцях... у Носелівці. Відтоді більше не розлучалися. Зіграли весілля, народили двох донечок. Тільки старшенька захворіла й двох тижнів не прожила. А молодша, Галя, живе зараз із сім’єю в Шаповалівці.

Разом із чоловіком прожили більше пів століття, але нема вже поруч вірного супутника. Сумує за ним Марія Яківна, змахуючи сльози вдовиної скорботи. Самотність все частіше повертає її у спогади юності. З’явився час погортати книгу життя із самого початку.

З подругою Валентиною вона відновила зв’язок ще дев’ять років тому. Часто з нею зідзвонювалися, розмовляли про життя, згадували. А цього року, із серпня телефон подруги перестав відповідати. Марія Яківна стурбувалася: що ж із нею трапилося? І звернулася за порадою до редакції. Ми вирішили допомогти їй із пошуками. Як виявилося, у Любечі ці місяці не працювали дротові телефони, а мобільного Валентина Антонівна не має. Здоров’я жінки слабкувате, проте дзвінків подруги вона чекає завжди. Тож телефонуйте, Маріє Яківно. Ваша Валя знайшлася!

Районна газета «Вісті Борзнянщини» №45 (9967) від 6 листопада 2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.