GOROD.cn.ua

Чернігівський Касьян

 

Генерала з Алма-Ати доставляли ношами на Чернігівщину – до Біньковського.

Правий класик – велике бачиться на віддалі. Ніби спілкуєшся з людиною не один рік, стільки про неї знаєш. Розумієш, що це – хороший чолов’яга, чуйний, незлобливий, а головне – професіонал, який трудиться від зорі до зорі й за тією напруженою, важкою роботою, як то кажуть, світу білого не бачить. Але він собі звитяжно працює й далі, не переймаючись ні власним здоров’ям, ні віком, ні певними обставинами (ану ж знайдіть людину, в якої немає проблем!), бо до нього йдуть, мов на прощу, мов до останньої вищої й справедливої інстанції, кожен – зі своїми бідами й надією на порятунок. А він так і не навчився відмовляти стражденним, хоч і не Бог, звичайний лікар.




Звичайний? Анатолія Григоровича Біньковського недаремно називали «чернігівським Касьяном». Бо так само, як костоправ із Полтавщини, він щодня творив справжні дива. Цим жив і щоразу щиро, від душі радів, коли хворий одужував. Знаменитий народний лікар Касьян багато натерпівся за життя. Біньковському теж доля вділила немало печалі. Однак, на відміну від свого колеги-цілителя з Кобеляків, він отримав вищу медичну освіту, офіційно працював у Чернігівській міській лікарні № 4, та ще й завідував відділенням.

Його дуже поважали й завжди, за будь-яких обставин, неодмінно захищали і вдячні пацієнти, й лікарі: Микола Дейкун, головний лікар цього медичного закладу, а нині – генеральний директор КНП «Чернігівський обласний медичний центр соціально значущих та небезпечних хвороб», Андрій Жиденко – генеральний директор обласної лікарні… Та й нині, коли Анатолій Григорович відійшов у вічність, чернігівські медики згадують про нього з незмінним пієтетом, зокрема в рідній для Біньковського міській лікарні № 4.

Можливо, тому «благополучніший», на перший погляд, Біньковський не став за життя таким же знаменитим, як добродій Касьян, хоч, безперечно, цілком заслуговував на це. Втім, Анатолій Григорович був людиною доволі скромною – слава, навіть просто популярність його зовсім не цікавили. Свого часу я ледь вмовив його записати інтерв’ю. Але тепер, коли Біньковський – вже в іншому світі, я усвідомлюю його унікальність. Хто сказав, що немає незамінних людей? Є! Ніхто й ніколи не замінить мені Юлія, Антоніну та Михайлину Коцюбинських, Володимира Дрозда й Ірину Жиленко, Юрія Мушкетика та Анатолія Погрібного, Євгена Гуцала і Валерія Інютіна… Таким же видатним і незамінним залишається для мене й для багатьох чернігівців лікар Анатолій Біньковський.

Ось – хоча б така бувальщина з подвижницького життя Анатолія Григоровича. Жінка чекала порятунку, але його не було. На ній ставили хрест, «порадувавши» першою групою інвалідності. Думаю, не треба пояснювати, кого в нас «обдаровують» першою групою… Вона лежала нерухомо, проклинаючи свою хворобу. Спина, руки, ноги – все видавалося чужим і вже нікому не потрібним. Лікарі розводили руками – нічого не вдієш, доля... І все-таки знайшовся добродій, який вирішив лікувати підвивих хребця хворої через її... вагіну. Експеримент – незвичайний. Але то був фактично єдино можливий шанс подолати підступну недугу. Дива часто трапляються у кінофільмах і художніх книжках. Однак у реальному житті в неймовірне вірять хіба що малі дітлахи та безнадійно хворі люди, яким не хочеться втрачати останню надію. Втім, того разу справжнє диво сталося: хвора не просто одужала – вона взагалі позбулася інвалідності, тепер навіть третя група їй не потрібна!

Не поспішайте звинувачувати автора цих рядків у фантазіях – жорстоких для багатьох стражденних, що вже втратили будь-яку надію на одужання. Жінка й зараз благополучно мешкає в Чернігові – поблизу ринку «Нива» (прізвище її зі зрозумілих причин не називаю). А добрим чарівником виявився лікар Анатолій Біньковський. За мануальну терапію (тоді, правда, й назви такої не існувало) Анатолія Григоровича переслідували свого часу не менше, ніж відомого Касьяна. Бувало, просто серед вулиці обшукували, сподіваючись на компромат. Разів із двадцять викликали на бесіди до КДБ. Та цей добродій виявився напрочуд впертим – ніяк не бажав відмовитися від свого покликання, адже його чутливі руки творили справжні дива, повертаючи немічних людей до повноцінного життя.

Дещо знав його дід. «Толю, пам'ятай три правила, – говорив він. – Ніколи нікому не бреши (неправду приховати неможливо, все одно люди дізнаються!). А ще не дай Боже, щоб до твоєї долоні нечесно зароблені гроші – хабарі прилипали. І дивись – вмій керувати «горлом» пляшки з оковитою...

Ці слова Анатолій Біньковський запам’ятав на все своє життя, і в наш лицемірний час не лукавив. Він дійсно так і не навчився брехати (спасибі діду!). І хабарів зроду не брав. Хоч міг би мати зі свого лікування величезні гроші. Щодня – по 10-15, а то й 20 хворих приймав. Якось, між іншим, хтось із друзів полічив, що лише за два місяці у Біньковського побувало 900 людей – зусієї Чернігівщини, Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Криму, Закарпаття, Житомира, Рівного, Луцька, Донецька, Запоріжжя, Москви, Санкт-Петербурга, Брянська, Мінська, Гомеля…

А він не те, що автомобіля собі купити не міг, – коли ми спілкувалися, мешкав у жахливому приміщенні, яке тільки найбільший фантазер назвав би квартирою. Адже там усе було дуже старим і благеньким, буквально тріщало від кожного його кроку. За душею видатний чернігівський лікар, цілитель, якого обожнювали тисячі людей, по суті, нічого не мав. Та все одно прагнув бодай трохи чимось допомогти своїм дітям...

Взагалі, мануальній терапії малий Толя вчився, лікуючи... кролів. Згодом став односельцям допомагати. Немало довелося «попрактикувати» йому під час служби в армії – рятував, кого тільки міг. Потім Анатолій Біньковський успішно закінчив Кам'янець-Подільське медучилище та Київський медичний інститут. Працював невропатологом у Носівській центральній районній та Чернігівській обласній лікарнях. А згодом очолив неврологічне відділення Чернігівської міської лікарні № 4. Лікар вищої категорії з тридцятирічним медичним стажем Біньковський одержав медаль «Ветеран праці». Указом президента Леоніда Кравчука йому було присвоєно звання «Заслужений лікар України».

Звісно, йому могли дорікнути, мовляв, у завідувача відділення вистачає іншої роботи. До того ж, за спеціальністю він – невропатолог, тобто не своєю справою займається… Однак Анатолій Григорович на подібні закиди зовсім не зважав. Наголошував: «А своєю справою займаються усілякі пройдисвіти, що, одержавши після двотижневих курсів з мануальної терапії диплом „спеціаліста міжнародної категорії”, за шалені гроші нівечать людей, яких мені потім доводиться рятувати тут?! На жаль, подібні випадки відбуваються мало не щодня… То я десятки років практикую, маю вищу медичну освіту і ще не все знаю. А як можна опанувати таку складну професію за два тижні?! І ніхто не покарає цих шахраїв, які цинічно видурюють гроші у хворих людей, та ще й калічать їх. Це ж – кримінал! Проте я не чув, щоб бодай хтось зі злочинців нарешті відповів за скоєне – потрапив до в’язниці. Хоч рекламні оголошення псевдоцілителів – буквально на кожному кроці! Ось така у нас „справедлива” держава…».

Власне, тут є ще одна проблема. В Україні вистачає фахівців, здатних робити мануальні операції. Але після найкращого хірургічного втручання людина одержує другу групу інвалідності (я веду мову лише про недуги, які стосуються мануальної терапії). Отож спочатку необхідно зробити все можливе, щоб обійтися без операції. І таких випадків, коли Біньковський рятував хворих, здавалося б, приречених на операцію, було немало.

Хоч він завжди уникав зайвої ейфорії, пояснював, що не всесильний. Траплялися випадки, коли нічим не міг зарадити. Тоді хірургічне втручання – єдиний вихід. Втім, таких відвідувачів, коли Анатолій Григорович змушений був лише розвести руками, налічувалося небагато – буквально двадцять осіб за всю його медичну діяльність. Зазвичай, якщо людина вчасно зверталася за кваліфікованою допомогою, вона її одержувала.

На запитання «Як витримуєте такі навантаження?», Біньковський лише стинав плечима й добродушно посміхався: «Отак і витримую… А коли день-два не маю практики – відчуваю себе хворим. Буває, вирушаю кудись і лікую людей у поїзді, ресторані, на вокзалі...».

Син Анатолія Григоровича – Сашко – був курсантом військового училища в Алма-Аті. Одного разу тяжко захворів тамтешній начальник – генерал-майор. Місцеві медики нічого не могли вдіяти. От і розповів Сашко про свого батька… Лікаря Біньковського викликали вночі, навіть не пояснивши, що й до чого. Захвилювався Анатолій Григорович – думав, не приведи Господи, з сином щось трапилося! Поїхав до Бориспільського аеропорту... В Алма-Аті його зустрічала «Волга». Гостя заспокоїли й повезли до пацієнта. Процедура була недовгою – генерал швидко звівся на ноги! А років через п'ять, коли з ним знову трапилася халепа (отримав важку травму), начальник військового училища згадав про свого чернігівського рятівника й наказав на ношах транспортувати себе до Чернігова. Генерал знову одужав!

Анатолій Григорович називав мені прізвища багатьох чернігівців, кого лікував методом мануальної терапії. Згадав і про мого колегу – власкора всеукраїнської газети. Деякі хворі після лікування у Біньковського стали його добрими приятелями – прості трударі, котрих «чернігівський Касьян» буквально повернув до життя (декому через постійні страждання вже й жити не хотілося!). І наші розмови з ним не раз переривали телефонні дзвінки з проханням про допомогу. Пам’ятаю, прийшла жінка з хворим сином, кілька чоловіків. Молили-благали, аби лише вислухав і допоміг – останній шанс… «Оце так – увесь час», – коментував мій співбесідник й морщив чоло, однак я відчував – він був щасливим, адже усвідомлював свою потрібність, знав, що його покликання – рятувати людей, і щиро пишався цим. Ні, не хвалився, а саме пишався, як пишаються добре виконаною роботою хлібороби, шевці, столярі, будівельники…

Він ніколи не вимагав із простих людей гроші, і для нього зовсім не мало значення, кого лікувати – можновладця чи слюсаря. Яка різниця? Людина потрапила в біду, тож їй потрібно допомогти. Не зважав на посади та статки, не терпів пихи, лицемірства та брехні, і перед високими чиновниками та депутатами й скоробагатьками анітрохи не запобігав, – міг у разі чого й правду рубонути таким просто в очі, бо сам був чоловіком совісним і прагнув справедливості.

Не лише згаданого генерала, а багатьох стражденних до Біньковського буквально приносили. Колишній головний лікар четвертої міської лікарні Микола Петрович Дейкун розповів мені про чоловіка з Коропського району, якому жодні курорти й цілителі не допомагали. Вішатися хотів! Привезли до Біньковського. Анатолій Григорович зробив кілька вправних рухів. «Все, – каже, – підводься. Ти – здоровий». – «Та я вже вік не ходив, не знущайтеся з мене…», – плакав сільський дядько. «Негайно підводься!» – нагримав на нього Анатолій Григорович. Пацієнт встав і... пішов.

Пригадую, як одного разу до свого рятівника – лікаря Біньковського – завітав цілий гурт, перервавши нашу розмову. «О, я їм вправив диски, – одразу ж пожвавішав Анатолій Григорович. – Як, хлопці, нормально?». Пацієнти «чернігівського Касьяна» були задоволені: почули про диво-лікаря від знайомих і не розчарувались. Одного під руки приводили – сам кроку ступити не міг… «Як же Вам допоміг Анатолій Григорович?» – поцікавився в нього. «Поклав мені на спину рушник, пальцем натиснув – і все, – охоче пояснив дядечко в засмальцьованій куфайці. – Буквально за дві хвилини скінчилися мої муки!». «Ну, не завжди все так просто… Є різні методики, залежно від недуги», – начебто «бурчав» лікар, примружуючи очі, які аж промінилися радістю.

Справді, «не все так просто». Чотирнадцятилітня дівчинка впала і, як то кажуть, «скривила шию» (підвивих шийного відділу хребта). Руки, ноги відібрало. На шиї – величезна гуля... Анатолій Григорович її теж порятував – навіть гіпсу не знадобилося!

Він щиро пишався своєю родиною – дружиною-медиком, синами. Аж світлішав на обличчі, коли згадував про своїх рідних. Відчувалося – і чоловік хороший, і батько.

Якось я запитав у нього: «Анатолію Григоровичу, невже не було у Вас спокусливих пропозицій від підприємців? Адже є у нас приватні медичні заклади, де лікують виключно за гроші. Рік-два – й квартиру б собі нормальну придбали…». «Були пропозиції, – кивнув у відповідь. – Я навіть пробував працювати в одному такому закладі… З цього приводу багато говорити не буду, скажу лише, що це – не моє. Хочу спати спокійно».

Сергій Дзюба, «Чернігівщина» № 17 (835) від 29 квітня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Біньковський, лікування, методики, цілителі, Дзюба, Чернігівщина