«Дарма, що ноги нема. Справляємось»

47-річний Віталій Кононевич з Великого Щимеля (село Сновської ОТТ) втратив ногу в 12 років. У 13 залишився крутим сиротою. Жив сам, випивав.

31-річна Леся (в дівоцтві Коровай) з багатодітної родини. Неблагополучної, батьки пили. В селі кажуть, мама покинула дітей-підлітків на батька і втекла. А він відвів 16-річну Лесю до 33-річного Віталія, заміж.

Так чи ні, Леся і Віталій Кононевичі разом вже 15 років. У подружжя шестеро дітей, доглянуті і добре вдягнені. Лесю сусіди хвалять, як добру господиню та турботливу маму, а Віталія, як хазяйновитого господаря. Ні на кого, крім себе, не розраховують і допомоги не просять. Не п’ють і навіть не курять.

Їх двір на окраїні. Вже з вулиці помітно, що йде перебудова. Нова огорожа, в кутку складені будівельні матеріали, під навісом — старий «Москвич». В будинку пластикові вікна, на веранді куняють два коти.

В хаті топиться груба, жарко. Леся Олексіївна пече пиріжки. Діти — старші в школі, менші — садочку. Яні 11 років, Андрію 10, Іллі 6, Матвію 4, Захару 3 і Луці 2.

В кімнаті Віталій, «учить уроки». Читає церковну літературу. Кононевичі — прихожани церкви євангельських християн-баптистів.


Віталій та Леся Кононевичі

Леся

Сама пішла, сама одружила

У Лесиних батьків, Люби і Олексія Короваїв, було четверо дітей. Леся одна з близнят.

— Як ви з Віталієм познайомились?

— Я завжди його знала, — розгубилася Леся, — Батько з Вітею дружив.

Ми там жили, як на ферму їхати. Батько в колгоспі працював. Вітя до нас у гості приїжджав. Я знала, що в нього протез замість ноги.

Пішла за нього в 16 років, без весілля.

— Закохались? Чи він у вас?

— Не знаю, хто у кого закохався. Мабуть, таки я.

Батьки були проти. Хоч і батьків друг, але велика різниця у віці. Заяву писали, міліція приїжджала, поганяла нас трохи. Виховні роботи провели та поїхали.

А женила я його на собі тільки в 2014-ому. Пішла оформляти виплату на третю дитину. Питають: «Хочете користуватись пільгами, як багатодітна родина? Офіційно оформіть шлюб».

Приїхала додому, запропонувала Віті, одружитися. «Треба, так треба». В сільраді розписались. А в 16 про розпис і не думала. Просто стали жити разом.

— Не бентежило, що він без ноги? В селі чоловік має бути робочим.

— А він все вмів робити. Я ніколи не сприймала чоловіка як інваліда. Ходив на протязі, на мотоциклі, велосипеді їздив. На пилорамі працював. По дому справлявся. Що з тої ноги? Я не помічала.

Ми були молоді, компанія велика тут була. Кума з кумом. На мотоциклі їздили. Віталій з протезом, у нього мотоцикл МТ був. Не боялися, всі повсідаємося туди, чоловік сім чи вісім.

Прийшла до нього без речей, у чому була. А потім, поки батьки в колгоспі, городами сходила додому, зібрала, що треба.

Як починали жити — не мали нічого. На голих матрацах з пружинами спали.

«Мама писала, що скучила. I померла»

Мама виїхала до Криму в 2007 році. Там, в 2010-ому, і померла. Печінка здала.

Батько помер у 2016-ому. Серце. Він навіть пити під кінець перестав з переляку, коли добре придавило.

— Ви так і не помирилися?

— Не помирилися з мамою, поки жила тут. Вона виїхала, ми не знали куди. І пару років з нею зв’язку не було. Потім прийшов поштовий лист. Мама писала, що скучила. Повідомила, де вона є. Потім покупляли мобільні і спілкувалися телефоном. А жила вона в якомусь селі під Сімферополем, працювала на хазяїна. Вони з подругою з Великого Щимеля подалися на заробітки. Ще в Києві в них позабирали паспорти. Спочатку було погано, овечок порали на якійсь фермі. Потім документи повіддавали. А коли я вже з Яною лежала в лікарні (у дитини до року було запалення легень), вона мені гроші звідти перекидала.

А з батьком раніше помирились.

З рідних залишився тільки менший брат Олексій.

Ярослав, з двійнят, помер у 18 років. Згорів від пневмонії. Може, від горілки. Старша сестра Марина померла у 2018 році. Лила. 24-річний Альоша живе в Займищі в бабусиній хаті. Нежонатий.

Чоловік вчив варити борщ

— Хто вас пироги навчив пекти? Інтернет?

— Нема в нас інтернету, ще тільки будемо проводити. Як почали Жити разом, не вміла зовсім нічого. Віталій ні разу не дорікнув. Зразу сам готував. Він і борщ навчив варити. Баба Маня Кононевич приходила, вчила мене підлогу мити, їсти варити.

Кума Катя через хату живе. Вона старша на три роки. Здружилися, вона щось підказувала.

— Багато діток — це у вас по вірі?

— Коли чоловік прийшов до церкви, я вже була вагітна четвертою дитиною. Першу дитину, Яну, народила у 18 років. В 16 ще дітей рано було заводити, береглися. Віталій покаявся (вступив до церкви. — Авт.) в 2016 році, я — в 2017-ому.

— Що вас спонукало?

— Бог призиває кожного по-різному. Ми випивали, і чоловік, і я, — відверто каже Леся. — Звісно, під забором не валялася, але було. Пішли до церкви, увірували в Бога і перестали. І пити, і курити.

Діти — Боже благословення. Поки що бережемося, далі — як Бог дасть.

Віталій

«Невдачно заскочив на поїзд»

Протез стоїть у кухні біля груби. Віталій по хаті стрибає на одній нозі.

— В дитинстві у нашої компанії була розвага: кататися на поїздах, — пригадує Віталій. — У нас тут проходить Південно-Західна залізна дорога. Раніше поїзди ходили часто. На Прибалтику, на Ленінград. Зараз лише вантажні та приміські ходять: Сновськ – Гомель, Сновськ – Бахмач. Он там вона, та залізниця, — киває на ліс, — буквально через дорогу. Там, на переїзді, був тормозний участок, поїзди перевіряли гальма. А тут вони призупинялися, пропускали зустрічні. Поки не набрав швидкість, залазиш. На ходу зіскакуєш.

У 12 років я невдало заскочив на поїзд. Того дня відігнав корову до переїзду, а назад кілометри півтора вирішив під’їхати. Не перший раз.

Йшов вантажний дуже довгий потяг, 60 вагонів. Велика швидкість. Заскочити я не зміг, — затягло під колеса.

Я був один. Ліву ногу відрізало вище щиколотки, але вона не відпала. Поїзд не зупинився, і навряд чи мене помітив. Зразу зустрічний йшов, я переліз у кювет, щоб ще і йому не попастися, і дуже довго там пролежав. Боліло, йшла кров. Спочатку кричав, але місце глухе. Потім підходили якісь люди, приїхала «швидка». Оперували в лікарні в Щорсі. Мама приїхала потім. Їй лікарі сказали, що ще 15-20 хвилин, і я б помер від втрати крові.

— Ногу пришити вони не пробували?

— Не знаю. Ногу трохи підрівняли, відрізали вище. Лікарям видніше. Мабуть, під протез підганяли.

В 13 — один і без ноги

— Я розумів що сам винен, — каже Віталій. — Мама не лаяла, теж розуміла. Працювала на путях, стрілки переводила. Я думаю, вона знала, що ми каталися. В принципі, забороняла, але...

Батько помер, ще як шість років мені було. Мамка построїла цю хату, а пожити тут особо й не вспіла. У неї був високий тиск. Померла від гіпертонії, коли мені було тринадцять. Залишився один.

Під опіку взяла тітка. Вона жила в сусідній Кучинівці, а я залишився в Щимелі. Іноді приїжджала, контролювала. Не пам'ятаю, щоб якісь служби були. Складнувато було. Протез зразу не ставлять, потрібна реабілітація хоча б рік. Ходив на милицях, до школи підвозили. Колгосп виділяв автобус, мене одного везли зі Щимеля до школи. Назад — разом зі, школярами із Суничного. Це взимку, а коли тепло — сам, на велосипеді. Прив’язував милиці, педалі крутив одною ногою і їхав. Куди завгодно, не тільки в школу. Я багато пропускав. Особливо як потепліло, — я краще на річку, на рибалку. Плаваю нормально, Снов перепливав. Школа мене найменш цікавила. Не відмінник, але й не двієчник. Рано чи пізно виловлювали і привозили на уроки.

Дев’ятий і десятий клас закінчував заочно. Сидів вдома, однокласниця передала, коли на екзамен приїхати. І всі екзамени за один день понаписував. Чоловік шість нас було. Кажуть: «Хочеш на «4»-«5», — пиши сам, «3» — сідай, переписуй». І дали купу зошитів. Переписав: «Все, — каже вчитель, — на 3 хватить». То і вся і моя учоба.

Протез не міняв 20 років

— Чоловік багато чого без протезу робить. На одній нозі стрибає, — Леся викладає на велику тарілку нову порцію пиріжків.

— В 17 років дали третю безстрокову. Вже їздити щороку підтверджувати не треба, — продовжує Віталій Григорович. — Приблизно тоді і перший протез видали. Поламався, через рік другий, такий же зробили. Безоплатно, за рахунок держави. З ним проходив більше 20 років. А дається він років на три. Сам ремонтував, міняв, там зараз все перероблене, навіть корпус на завод давав, щоб переварили.

Недавно третій зробили, сучасний. Отримати не так просто: треба заяву написати, пройти МСЕК, ще купу різних комісій, зібрати безліч, документів і довідок. Завод протезний вибрати, в Україні. Коли старий зовсім доламався, куми подивились в інтернеті і знайшли цю приватну фірму, «Ортопро». Вони самі і заміряти приїжджали, і готовий привезли. За законом — безкоштовно. А я прожив 20 років і не знав, що безплатно міняють. Як в 17 років дали безсрочну групу інвалідності, так в лікарню взагалі ніколи не звертався. В дитинстві лежав раз з запаленням легенів, другий — з ногою. І все. Захворію — само проходило. Картку ледь знайшли в архівах в Сновську, перед комісією, як на протез проходив.

Конструкція нова, звикати довелось. Потім вияснилося, що він таки кращий.

На пенсію міг купити велосипед і ще місяць жити

— На роботу в ПМК-215, у Щорсі, вже на протезі пішов у 17 років. Ціпком ніколи не користувався. Півроку там на слюсаря вчився, здав на третій розряд. Учив мене віруючий чоловік. Ні слова поганого, ні мата.

Проробив рік. Поки молодий, міг ще працювати нормально. Не дуже важко, зарплата 120 рублів, і пенсія 70. Але з керівництвом непорозуміння були, звільнився.

Пенсії було достатньо. Можна купити велосипед і ще місяць спокійно жити в селі на 15 гривень. Хазяйство не тримав.

Раніше на протезі спокійно три з лишнім кілометри ходив у клуб з хлопцями. Зараз і кілометра не пройду. А як і пройду, то це велике навантаження.

Перший мотоцикл, МТ, купив за лисички. Їду велосипедом в ліс там ходжу, збираю і велосипедом назад. Здавав. Купив по дєшовке, за 300 гривень. Притягли поламаного. Відремонтував, їздити навчився. Наставників багато, тільки наливати встигай. В те время я здорово випивав, — не приховує Віталій, — як і все життя. А коли увірував — перестав зовсім.

Ще два рази на пилорамах працював. В Щорсі, потім у Кучинівці, це вже як жили разом. Бригада їхала зі Щимеля, мене забирали. Але підприємство розпалося, досі не розрахувалися.

Сім'я

Одна і на все життя

— У вас до Лесі дівчата були?

— Були, но мало, — віджартовується Віталій.

— Я і зараз, і тоді вже розумів, що дружина — це на все життя. Були в нас, звичайно, і проблеми. Я не соромлюсь сказати, що закохався. Я і зараз її люблю.

— Недавно дворічного Луку в садочок віддала, — зітхає Леся. — Чоловік жалів. А через три тижні зрозумів, як добре, коли кілька годин ніхто не пищить... Діти з кожним роком все, бідовіші.

— Неслухняні?

— Як і всі діти. Старші вже потроху допомагають з меншими. Уроки в Іллі перевіряють.

Андрій рибалку любить, часто з батьком їздять.



— Влітку всією сім’єю на Снов їздили, — додає Віталій. — Я на мотоцикл загрузив, скільки зміг, в вантажну коляску. Туди взагалі сім дорослих чоловік влазить. Я віз п’ятеро. А менший з дружиною на велосипеді.

І школа, 9-річка, і садочок далекувато. Яна, Андрій і Ілля їдуть в школу своїми велосипедами. Матвія і Луку в садочок веземо одним велосипедом. А трирічного Захара підвозять до садочка Яна або Андрій, по черзі. В машину б я всіх розмістив, але нею стараємося не їздити, бо прав ще нема.

Права відібрали два рази. Чотири рази підряд на мотоциклі МТ ловили п’яним.

От зараз не п’ю, — вони й не зупиняють, — дивується Віталій.

— «Москвича» несподівано подарував віруючий з Чернігова.

Тепер на права треба перездавати.

Ремонт

— Ремонт давно робите?

— Здається, все життя. За пенсію живеш, за дитячі щось робиш, — виносить з кухні в коридор електродуховку Леся. Газу в будинку нема.

— Чому не в печі пиріжки? — дивлюся на обкладену плиткою новеньку піч.

— Піч викинули, ні до чого вона, багато місця займає, — пояснює Леся, — залишили тільки грубу. Замість печі ванну зробили, дітям митися. Свердловину пробили, яму стічну викопали. Все самі. Стелю ось недавно пошпаклювали удвох з чоловіком.

— Частину плитки спеціаліст клав, — поправляє Віталій дружину, — а я учився. Бо ніколи цього не робив, А далі, в ванній — вже сам. Велику кімнату розбили на дві, спальню відгородили.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №49 (1803), 3 грудня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.