«Як раз побув, помнять довго»

Так жартома про себе каже Анатолій Шахрай зі Сновська. Шахрай — не прізвисько чи спосіб життя, а прізвище. Чоловік переконує: у житті таке прізвище, може, й не допомагало, але точно не завадило. Принаймні, запам’ятають точно.


Анатолій та Наталія Шахрай з онукою Алісою

«У роті відчував присмак металу»

— Шахраї то з карточки гроші знімуть, то ще що. Якось запитали у якійсь зі служб: «Ви настоящий шахрай?» Ну, написано ж, — тільки віджартовуюсь. — Пробують дражниться, що мошенник. Але я на те не зважаю.

До Сновська чоловік переїхав працювати. Тут зустрів свою долю — Наталію Олександрівну. Разом вже більше сорока років.

— Чоловікове прізвище взяли із задоволенням? — запитую в дружини.

— Я в дівоцтві — Ковбаса, — сміється жінка. — Знайомі все жартували: оце змінила шило на мило.

Хіба у прізвищі справа? Живемо добре.

На околиці Сновська. Поруч і ліс, і ставок, і річка.

— Це ж колись було село. Пригород тоді ще Щорса. Називалось Носівка (з наголосом на першому складі). Тільки не плутайте з райцентром, — усміхається Наталія Олександрівна.

— Раніше купатися любив. Он за городами річку видно. Але після Чорнобиля алергія почала дошкуляти.

Забрали туди у 1990 році. Через військкомат. Перший місяць працював на самій станції. Чистили усе, вивозили. Додому потроху відпускали. Після відпустки вже був кранівником. Вантажили палі тощо.

— Відчували радіацію?

— У роті постійно присмак металу. І де б не був, завжди відчуваєш станцію.

Після того алергії почались. Я років шість, мабуть, майже не спав. Як півгодини передрімаю, вже добре.

За одного раділи, другого оплакували

Але Чорнобиль — не єдина трагедія у родині. 13 років тому не стало молодшого сина Олексія. Загинув в аварії.
— Альоша працював у кафе при хлібозаводі. Старший Сашко тоді у Києві був. Він інженер з освітлення. Запросив до себе підробити. Якраз починав працювати з Зеленським у «95 кварталі».

Молодший взяв відпустку. І поїхав. За два дні мав повертатись у Сновськ. Було 18 грудня, перед Миколаєм. Їхали з концерту. Пізно вже було. Всі наморені, і на Московському мосту машина вискочила на зустрічну смугу.

Троє, серед них і наш Олексій, загинули на місці. Один — через три тижні у лікарні помер. Живим лишився тільки наш Сашко. Отак все сталося. За одним тужили, що більше нема. За другого раділи, що вижив.

У старшого зараз двоє діток: Аліса і Артемко. Живуть з нами. Та вже купили власну квартиру. Сашко там ремонт робить. Все своїми руками. Нікому не довіряє.

Невістка Оксана працює у райспоживспілці. Як і я, бухгалтер.

Сашко зараз співпрацює з телеканалом «Інтер». У програмах «Стосується кожного», «Жди меня». На «Україні» працював. Прізвище наше і у титрах пишуть. Пам’ятаєте, передача «Куб» була. Там завжди Сашка згадували.

— Чим на пенсії захоплюєтесь? — запитую в Анатолія Аркадійовича.

— Онуками. Кажу як є. Сніг, град, дощ, а діду зранку в садочок, школу відвези. А невістку на роботу. Потім в обід одну зі школи забери. На танці чи англійську відвези. Онука із садочка. Невістку з роботи. От уже і вечір. Наче нічого й не робив, а промотався день.

Машина ж береться для сім’ї. А не так, щоб тридцять год простояла і кілометра не проїхати.

— В чому секрет подружнього життя?

— Щоб гроші усі вкупі були. Жінка від своєї картки і коду не знає. Я завжди на колесах, чи зняти гроші, чи покласти. І невістка свою довіряє.

Коли на роботі давали расчетки, то чоловіки і самокрутки з них крутили, і викидали, і палили, аби жінка не побачила. У мене ж секретів не було. Усю зарплату — жінці. Тільки командировочні мої.

Тюнер від «Вісника», щоб онукам мультики були

Щочетверга Шахраї отримують «Вісник». Його у родині люблять. Читає навіть онучка 10-річна Аліса.

— Невістка Оксана з нами десять років живе. Каже, як прийшла, то ми вже «Вісник» читали, — згадує Наталія Олександрівна.

Не раз відправляли квитанцію на розіграш «Смикни удачу за хвіст!» Але пощастило тільки цього разу. Та ще й як! Анатолій Шахрай виграв головний суперприз від «Вісника». У якості подарунка обрав телевізійний тюнер.

У мене два онуки і два телевізори. А тюнер тільки один був. Раніше ж через супутникову антену дивився. Тепер без тюнера не працюють. Малі поприбігають: «Діду, мультики». Хіба відмовиш? Тепер кожен своє дивитиметься.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №29 (1783), 16 липня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.