GOROD.cn.ua

Ніна Зубок: від концтабору до Голодомору 1946-1947 років...

Друга світова війна боляче вдарила не тільки по військових. Не менше страждали цивільні – комусь доводилося жити в окупації, когось відправляли на примусові роботі у Німеччину, хтось пройшов концтабори. Про те, що таке концтабір, що у ньому було найстрашнішим, як вдалося вижити й чи легко було після повернення до СРСР, ми поговорили з Ніною Володимирівною Зубок — головою Чернігівського обласного відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму.



У 8 років до концтабору…

— Ви народилися у селі Чепигівці на Ріпкінщині. Чи пам’ятаєте, як Ваше село окупували? Та як Вас забрали у концтабір?

— За нашим городом розташовувався ліс, де були партизані. Вони часто приходили до нас у село за інформацією та харчами. За два будинки від нас жила рідна сестра командира загону партизан — Кондрашевського. Його сім’ю розстріляли, а тих, хто був так чи інакше причетний до партизан, — кого саджали у тюрму, кого вивозили у Німеччину… Мій тато був двоюрідним братом чоловіка тієї самої сестри Кондрашевського. Тато пройшов радянсько-фінську війну — з 6 людей, яких забрали у 1939-му на ту війну з нашого села, він — єдиний хто повернувся, але лише наприкінці 1940-го, після поранення та з «білим квитком».

Саме через те, що чоловік не на фронті, німці підозрювали, що мій тато пов’язаний з партизанами. Нас завантажили на підводи разом із родиною сестри Кондрашевського й іншими селянами та повезли у бік Любеча. Нам казали, що хочуть скинути у Дніпро, спалити… почалася паніка. Вже потім дізналися, що нас хотіли забрати у Німеччину. Ми поїхали у чотирьох: мама, тато, я (мені тоді було 8 років) й мій молодший брат. Хоча тата кілька разів вели на розстріл. Врятував його сільський староста — це був старий чоловік, а старостою при нацистах його змусили стати — адже не було кому. Але він усі дані передавав партизанам. Й саме цей староста умовив нацистів не розстрілювати татуся: «Він хворий, не стріляйте». Завдяки цьому захисту тато залишився у живих.

— У своїх інтерв’ю Ви розповідали, що німцям від Вас, дітей, потрібна була кров для своїх солдатів. Як часто у Вас її брали, які були умови у концтаборі та як до вас ставилися охоронці: невже нелюдяно — навіть до дітей?

— Наш табір розташовувався між містами Галле та Білефельд. Бараки були поділені на 3 частини: полонені, колючий дріт під напругою, остарбайтери, яких під конвоєм із собаками щодня вивозили на роботи, знову колючий дріт й, окремо, діти. Ми з братом були разом, у бараках з триярусними нарами, тато та мама — окремо, але ми бачилися.

Нас, дітей, запрошували у медпункт, щоб узяти кров. Годували бруквою, турнепсом, шпинатом. А коли брали кров — давали куліш та шматочок шоколаду — нам це дуже подобалося. У місяць кров брали пару разів, але залежало від того, наскільки швидко ми відновлювалися. Більше двох років я була у таборі, й хоча вже була доволі розумною, до кінця тоді так і не зрозуміла, навіщо в мене беруть кров. До того ж у перервах нам робили щеплення — як нам казали: «від інфекцій», але від цього тіло почало загнивати та вкриватися пухирцями, які лопалися й нам їх мазали… Вже потім я зрозуміла, що то були експерименти, щоби з’ясувати, як швидко загоюються рани. Коли ми повернулися до СРСР, ці рани довго не гоїлися — через них мене навіть не прийняли до школи.

— Ви розповідали, що у концтаборі перебували діти не тільки з СРСР, а й Нідерландів та Польщі. Як ви спілкувалися, чи була взагалі така можливість? До дітей усіх країн нацисти ставилися однаково, чи в когось були переваги?

— Діти переважно були з України, Росії та Білорусі. З інших країн — Франції, Голландії, Польщі, — підлітки, яких привозили для примусових робіт. Я не можу сказати, що німці ставилися до нас по-варварськи. До дорослих — так. Ми постійно чули крики коменданта: «Raus, schnelle, aufstehen!» («Вийди, швидко, вставай!», — з німецької), — які ще довго стояли у вухах.
Після роботи батьки приходили до нашого відсіку, або нам дозволялося приходити до них.

— Що було найстрашнішим під час перебування у концтаборі? Та наскільки звичним явищем там була смерть?

— Найстрашнішим було, коли у 1944-му почали бомбардувати Білефельд: голосно лунала сирена повітряної тривоги, яка просто розривала душу. Ми бігли у бункери, щоби сховатися — це було страшно, й до бункерів добігали не всі… До того ж мені було вже 10 років, і я розуміла більше, ніж тоді, коли потрапила у табір, — спочатку здавалося, що нічого страшного — взяли кров, дали шоколадку… дуже страшно не було.

Чи вмирали діти у моєму бараку? Не можу сказати точно. Мабуть, їх тихо виносили, але я такого не помічала. Страху в нас не було. Щодня ми чекали, що прийдуть батьки, або дадуть бурячок (його давали рідко, й потім ми його розрізали та готували на буржуйці) – це радість. Дитяча свідомість згладжувала жах реальності. Тому найбільшим страхом, який запам’ятався, були бомбардування.

— З концтабору Вас звільнили американці. Як це було й де Ви жили після звільнення?

— Ми, діти, й не зрозуміли, що закінчилася війна. Нас об’єднали у бараках — батьків із дітьми. Й там, серед американських солдатів, ми вперше побачили чорношкірих — це було для нас справжнім жахом, адже до цього ми ніколи не бачили людей з іншим кольором шкіри…

Поки готували наше відправлення, американські, чеські солдати нас відгодовували: нам, дітям, щодня давали шоколадки. Посилки, які надсилали військовим, вони теж віддавали нам. До війні у нас нічого не консервували, а тут вперше побачили консервацію. Особливо здивував консервований гарбуз із цукром.

Як зустріла радянська країна

— Чи вижила Ваша родина та чи було куди повертатися тут, на Батьківщині? Чи допомагав хтось з відновленням житла?

— Моя родина вижила вся. Але варто згадати, як нас везли додому — на полуторках ми доїхали на радянсько-польський кордон. Люди з нашого бараку їхали першими. Не знаю, що сталося, але на кордоні мені стало погано, я знепритомніла — мене зняли з автомобіля та помістили у землянку, де лікували поранених радянських солдатів. Пам’ятаю, заходить чоловік у білому халаті (чи лікар, чи медбрат…) і каже: «Ну, подруга, ти будеш жити довго!». Виявилося, що ці полуторки, в яких ми їхали, потрапили під обстріл. Хто? Не знаю досі. Одні кажуть, що то стріляли бандерівці, інші — що наказ дав Сталін. Але загинули всі. На щастя, через мою хворобу, і я, і моя родина не поїхали далі у цих полуторках…

Уже потім під охороною нас привезли у Гомель: а там залізничні шляхи зруйновані. Поки їх відбудовували, нас поселили у товарних вагонах, поблизу яких лежали трупи (був вересень, тепло, на трупах були мухи й стояв жахливий сморід) — що то були за трупи, я не знаю, але їх ніхто не торкався. Їсти не давали, знову почали пухнути від голоду. Американці в дорогу дали сухе печиво — галети — завдяки їм і виживали.

Коли нарешті дісталися до села, виявилося, що воно наполовину згоріло. Зокрема й наша хата — залишився лише попіл… Тож поки будували, тижні зо два, до того, як зробили «врем’янку», ми жили в погребі. У колгоспі залишилося кілька коней. Люди у нас були дружні, й спільними зусиллями до зими вдалося щось побудувати — я не пам’ятаю, щоби було холодно (на щастя, вересень 1945-го виявився не холодним). З продуктами було важко, допомагали родичі, колгосп. У 1946-му році народилася моя сестра, а у 1947-му знову голод: сочевиця, конюшина, люди пухли та вмирали… Це все просто розповісти, але складно пережити.

— Ви – голова обласного відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму. Скільки в нашій області залишилося живих в’язнів концтаборів та які зараз їхні основні потреби?

— Важливо пам’ятати, що Сталін казав: у нього (тобто серед громадян СРСР) немає полонених, в’язнів — лише зрадники Батьківщини. Тож 44 роки ми носили тавро «зрадник Батьківщини». Ми не могли навіть уголос сказати, що були у концтаборі. Вже у 1988 році порушили питання: «Як діти можуть бути зрадниками Батьківщини?». Тільки після цього відбулася реабілітація. А до цього, особливо для тих, хто потрапив у концтабір у 15-16 років, були зачинені усі двері — вони могли працювати тільки на будівництві та в колгоспі.

Хоча я закінчила Чернігівський кооперативний технікум і не можу сказати, що мене зневажали, я не заповнювала жодних анкет. А ось хто йшов у ВНЗ, заповнювали анкети, й після цього їм не дозволяли вчитися…

У 2006-му році, коли я очолила обласне відділення, на Чернігівщині були живі 14 тисяч колишніх в’язнів (хоча вивезені були, за різними оцінками, 42-60 тисяч людей). Зараз у Чернігові біля 150 живих в’язнів, в області — близько 1000. Основне, чого ми потребуємо зараз, — ліки. Безкоштовно нам нічого не дають…

— Зараз у так званих «ДНР» та «ЛНР» ув’язнено, як там кажуть, «на підвалах» достатньо багато патріотів України, які теж перебувають у, дуже м’яко кажучи, далеко не найкращих умовах. Щоб Ви побажали їм?

— Коли почалася ця війна — я відразу уявила, як це складно — ростити доньку, сина, щоб їх втратити… Хай наші часи були важкі, але зараз держава всю свою увагу має скерувати на цих хлопців, які нас захищають, які там помирають. Я бажаю якомога швидшого закінчення війни. Дай Бог, щоб усі ці хлопці повернулися живими. Хочеться, щоб їм приділяли більше уваги: й щодо медичного обслуговування, й щодо працевлаштування.

Я — членкиня клубу «Ветеран», ми збирали допомогу для військових в АТО, і я з волонтерами передала туди, на фронт, лист зі зверненням до них… із побажанням триматися.

— Попереду 75-річчя Перемоги. Наскільки це важлива дата та чому її варто пам’ятати зараз, у 2020-му році?

— Як писав Вадим Шєфнер:

«И сказала память: «Я могу
Все забыть, но нищим станешь ты,
Я твои богатства стерегу,
Я тебя храню от слепоты».


Ми не будемо цінувати навіть своє життя, якщо забудемо про те, що було. Ми маємо пам’ятати, що нацизм — це дуже страшно, навіть не можна передати словами, наскільки. Для мене День Перемоги — Велике свято.

Незважаючи на здоров’я, щороку я беру участь у вшануванні пам’яті героїв Другої світової. Поки хоча б один із нас залишається живим, ми маємо берегти цю пам’ять, розповідати молоді про події Другої світової, щоби цей жах не повторився.

Дай Бог, щоб якомога швидше в Україні закінчилася війна. Для нас, людей, які пам’ятають Другу світову, ця, сучасна війна — це дуже, дуже важко…

Розмовляв Сєргєй Карась, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: жерви нацизму, концтабір, Голодомор, людські долі, Ніна Зубок, «Деснянська Правда»