Єдиною здоровою рукою вона робить усе. Навіть вишиває

Надія Матвієнко та її рушники

«З сестрою Любою ми усі десять класів сиділи за однією партою»

Оселя Надії Василівни в Голубівці Прилуцького району на центральній вулиці. За радянських часів вона носила ім'я Леніна, а тепер Златоустівська, на честь святителя Іоанна Златоуста, в чий день 26 листопада, в селі храмове свято.
На просторому подвір'ї буяють квіти, зріють помідори, а виноградні лози обіцяють добрий урожай над двома ними ж утвореними затишними альтанками. Про прихід гостей господині повідомив гавкотом симпатичний пес. А ось і вона на порозі, молода і струнка русявка, запрошує до хати.
Оселя сяє чистотою. На стінах вишивки.
— То ще мамина робота. — каже Надія Василівна. — А рушник на іконах то вже я вишивала, і серветку на припічку. Але то давно. Тепер я трохи по-іншому вишиваю, шукаю інші кольори і візерунки.
— Давно навчилися?
—  Мабуть, з дитинства. Мама вишивала і я придивлялася, пробувала й собі. Колись уся хата була в рушниках. Це ще коли стіни білилися. Пізніше ми зробили ремонт, поклеїли шпалери. Рушник залишився тільки на образах.
Сільська хата тепер за інтер'єром нічим не відрізняється від міської квартири. Старовинні рушники повернулися з її стін до старих скринь чи в іншу схованку. Хоч я, приміром, у своїй чернігівській квартирі повісила давній червоний кролевецький рушник, а ще — вишитий покійною свекрухою. Щораз милуюся ними, немов у далеке дитинство повертаюсь.
Надя Матвієнко нині живе сама. Хату цю колись будував її дід по матері. Тут і Марія Кирилівна виросла, а далі і їі три дочки. Першою народилася Ніна, а через дев'ять років — близнючки Надя і Люба. Що дитячий церебральний параліч уразив Надю, виявили, тільки коли дівчинці було вже півтора року. Перестали слухатись ліва ручка і ніжка, ніякі ліки не допомагали. Але дівчинка росла швидкою, кмітливою, старалась ні в чому не відставати від сестри й інших ровесників.
До школи Надя з Любою пішли разом.
— Усі десять літ ми сиділи за однією партою, — усміхасться Надя. — Між собою дуже схожі, як і всякі бпизнюки. Але Люба вчилася добре, а я — ні. Тут ми, бачите, різні. Вона тепер у Чернігові живе з сім'єю. Ніна — тут, у селі. Часто провідують, усю важку роботу робимо разом. Сьогодні має приїхати з Чернігова Женя, Любина дочка. Уже велика, до одинадцятого класу перейшла.

Коли її питають: «Як ти робиш?»: відповідає: «Мовчки. Стала та и роблю»

Звичайно, доки була жива мати, життя здавалося простішим. Добра і ласкава, вона щомиті йшла на допомогу своїй дитині. У Наді були гарні коси. Заплітала їх, звісно, мама. А тоді дочці дали путівку в Одесу. Хто там заплітатиме? Коси відрізали. З тих часів у Наді коротка зачіска.
Марія Кирилівна страждала високим тиском. А в кого із сільських жінок він нормальний? Усе життя в ланці, під пекучіим сонцем. Та вдома діти, сім'я, хазяйство, город, що вимагає постійної праці з раннього ранку до пізньої ночі. Скоро десять років, як матері немає. Пішла вранці порати худобу, раптом стало погано. До хати вже їі завів чоловік Василь Антонович. Від інсульту вона не відійшла. Через кілька днів вічну трудівницю Марусю поховали на сільському кладовищі.
— Коли батько завів маму до хати, а вона така безпомічна, з перекошеним обличчям, я страшенно злякалася, — зітхає Надя. —Той переляк довго не відпускав. Бідна мама. Завжди переживала за мене, за нас усіх, про себе не дбала. Завжди в клопотах, завжди в роботі...
Чотири роки тому помер і батько. Хазяйство довелося збути. Тепер тут тільки пес і коти.
А городи Надя порає. Для удобрення після картоплі сіє овес. За зиму він перемерзне, земля стає пухкою. З житом важче, грунт злежаний. А після вівса усе добре родить. Із сестрами посадить, викопати картоплю теж допоможуть. Грядки ж поле сама. І все а неї росте. Коли люди запитують, як вона все робить, відповідає:
— Мовчки. Стала та й роблю.
У маленькому коридорчику стояли дека з нарізаними яблуками
— На сонці сушу, — пояснила Надя. — Дощик бризнув, то занесла сюди.
— Ви й консервуєте?
—  Звичайно. Ось дали хороший рецепт для помідорів. Спробую.
— Вибачте, — гублюся я. — Але як закрити банку, ще раз вибачте, однією рукою?
— Запросто. Кладу ліву руку на ключ, трішки притискаю, а правою закручую. Помідори вродили, огірки теж, абрикоси... Треба приводити в порядок.
У домі чисто й затишно. На килимі — ні смітинки.
— Мабуть, пилососом?
— Ні, ганчіркою і рукою.
Вона й пере сама, їсти варить. Спасибі Богу, газ у них у хаті з 2001 року. В її становищі це велике щастя. У хаті тепло, не треба думати про дрова чи вугілля. Щоправда, задоволення не з дешевих. Але Надя вкладається у пенсію інваліда другої групи і соціальну допомогу по втраті годувальника. Спочатку це були дуже невеликі гроші, тепер трохи більші. Могла б заробляти своїми вишивками. Вони в неї дивовижні. Але де їх продавати? І кому?
— Торік я дещо продала, — каже Надя. — Свої сільські замовляли рушники. А цього року криза відчутна і в нашій Голубівці. Нема в людей грошей. Ніхто сьогодні нічого з моїх робіт не купує.

А рушники — то справжнє диво

Ще до вишивання Надя освоїла в'язання. Лікувалася в Євпаторії і там побачила, як вправно жінки володіють спицями, як під їх руками народжуються гарні речі. Попросила показати, як це робиться. Спробувала — вийшло. Познайомилася зі спеціальною літературою. Спочатку в'язала шкарпетки. Перші мамі подарувала. А потім і светр собі вив'язала. Цікаво було і приємно відчувати, що ти щось умієш, сам твориш гарні речі.
Коли сільський голова Ольга Іванівна Гавриленко запропонувала їй поїхати в Лютіж Київської області до Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів, погодилася. Було це у 2002 році. В центрі пропонувався широкий вибір професій, за якими велася підготовка. Готували тут у той час перукарів, бджолярів, соціальних працівників, комп'ютерників, інші професії. Надя вибрала вишивання. Оволодіваючи різними техніками вишивки, найбільше полюбила хрестик. Уміє и мережити, й гладдю вишивати, а любить хрестик. І найбільше вишивати рушники. Той, що показала нам, вишитий жовтими й коричневими нитками, — справжній витвір мистецтва.
— Цей ніколи і нікому не продам, — каже майстриня. — Він у мене перший і тому дуже дорогий. Хай буде зі мною.
Там, де червоні узори — той весільний. На ньому належні для цієї події слова: "На щастя, на долю». Зараз у роботі ще один дуже красивий рушник. Один край його вже вишитий, над іншим клопочеться Надя. Як про неї сказати? У неї золоті руки? Що ж, вишиває вона однією рукою, іншою, хворою, хіба що притримує, коліном затискає край — і швидко так бігає голка з ниткою, залишаючи після себе справжнє диво, Найприскіпливіші судді не дорікнуть Надії ні в чому. Зворотний бік вишивки також зразок високої майстерності. Ні тобі вузлика, ні тобі хвостиків чи залишених кінчиків. Робота бездоганна.
—  У мене ще гарний рушник голубий, — каже Надя. — Там чотири чи п’ять відтінків голубого кольору. Красиво вийшло. Ніяк не заберу з Прилук. Брали на якусь виставку.
Наприкінці червня Прилуччина влаштувала свято в селі Боршна. Відкривався туристичний маршрут «До Густині — через Гать». Запросили на свято і Надію Матвіенко з її вишивками.
—    Гарно   було,   — каже вона. — Там Густинський монастир недалеко, природа красива. Людей зібралося чимало. Підходили й до мене, хвалили мої dишивки. А взагалі я ніде не виставляюсь. Хоча треба б було щось  продати.   Тільки кому і де?

Лідія Кузьменко, тижневик "Вісник Ч" №34 (1214)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.