80-річним тракторист Володимир Кущ обжене і молодого

Володимир Васильович працює на тракторі на підприємстві «Промінь Озерне». Живе з дружиною Наталією Андріївною в Сокирині Козелецького району. Щодня їздить на роботу в сусіднє Озерне. О й свій трактор вдома, який переробив-доробив зі списаного «Білоруса». На ньому обробляє городи знайомим та односельцям. На підприємстві працює нарівні з молодими трактористами, їздить у відрядження по району, на тракторі виходить у поле вночі.


Володимир Кущ на роботі

Старший за всіх

16 травня трактористи «Променя» сіють кукурудзу за селом Олбин. Володимир Васильович — за кермом трактора «Білорус». Навіть обідає в кабіні.

— Я на дієті сиджу, разом з усіма в столовій не їм. Дружина Наташа мені з собою обід готує. І на сутки збирає, а часто відрядження з ночівкою. Працюємо, дощ пішов — залишаємося до завтра. Буває, сіємо до самого ранку.

— І вас оце додому не відпускають?

— На рівних з усіма. Ще хай победить! Тут зі мною не кожен потягається. Я не тулять на роботу приходив і в стакан не заглядав. Не можна, щоб пальцем показували: зроби те, зроби це. Що треба, я сам зроблю чисто по-людськи, по совісті. Треба нормально до роботи ставитись, тоді тебе поважатимуть.

Володимир Васильович і зараз отримує грамоти і премії за свій труд.

— Мене тут передовиком щитають, — сміється, і видно, що пишається. — На підприємстві самий старший. Навіть начальник, Іван Рішняк, недавно святкував своє 80-річчя. А мені ж 16 червня — вже 81.

Присіли на веранді, де зручні лавочки, ще й духмяні солом’яні тюки, схожі на пуфики, як кому місця не вистачить.

— Теж я тюкував, — мимохідь каже Васильович.

— На сучасних тракторах спеціальна підготовка треба?

— На «Джон Дірах» працюю і на «Кейсах». Всього на підприємстві 12 трактористів. Поки що пересів на «Білорус», бо після операції важкого піднімати не можна. А на тих тракторах треба вручну кукурудзу з мішків у сівалку пересипати.

От зараз йду попереду, каткую площу під кукурудзу. А за мною інші, сіють.

Дощі не дають працювати, — нарікає на погоду. — Позаливало, трактори грузнуть.

Цієї зими приболів трохи. До 31 грудня на роботі був, 29-го кончини були: закінчили кукурудзу вбирати. Першого лютого грижу в київській клініці вирізали. Два місяці вдома, навіть недосидів — з березня почалася підготовка до посівної. Бульдозер свій перебирав, чистив. А що, не робитимеш — не заплатять.

Копійку заробляв з дитинства

— Скільки себе пам’ятаю, працював. Ще зовсім малим кіз, телят ходив пасти. Ніяких відгулів.

Батько Василь Кущ був конюхом у колгоспі. Полаявся з головою і поїхав до Києва. Там пішов працювати у міліцію. А в війну загинув. Воював, потрапив у полон. їх везли з Києва в Німеччину. У Білорусі на поїзд напали партизани. Полонених звільнили, але зав’язався бій, і батько підірвався на гранаті. Там, у білоруському лісі, його могила.

Мати Уляна Андріївна залишилася сама з трьома дітьми. Працювала в колгоспі і ростила трьох хлопців.

Я закінчив сім класів і теж пішов у колгосп. Спочатку був причепщиком. їхав на плузі, причепленому до трактора, слідкував і регулював штурвалом, як він заглиблюється: де треба — глибше, де треба — менше (робота важка, брудна і небезпечна. — Авт.).

Потім за три місяці закінчив тракторне училище. І дядько, Микола Кущ, забрав до себе на луго-меліоративну станцію. Працював там і заочно закінчив школу по 10 класу Козельці.

Пізніше ЛМС реорганізувалась в ПМК (пересувну механізовану колону). Пропрацював у «Козелецькій ПМК 209» 29 років і три місяці.

З перших днів був передовим. І бригадиром встиг побути. Поки працював під дядьковим началом, отримав великий землерийний трактор. І потім постійно був трактористом на великих тракторах. Два-три роки на одному попрацюєш — новий трактор дають, а мій — іншому. Сім тракторів змінив. Бо в горілку не вкидався і не курив ніколи. І тепер не курю.

Від ПМК в Козельці виділили відомчу квартиру. Але весь час у відрядженнях. Землю розвозив, корчував, чистив, силосні ями рив трактором.

Зрештою набридли ті відрядження, розрахувався, здав квартиру і в 1982 році перейшов працювати в колгосп «Комінтерн» у Сираях.

Оскільки в ПМК був на хорошому рахунку, випросив трактор «Білорус». Його все одно вже списували, а з мене чотири тисячі вивернули. На ті гроші сума немала. Але новий коштував 12 тисяч. У хлопців у Сокирині вже тоді були свої трактори, і мене заїло.

Попереробляв гуму, мотор, абажуру (кабіна, покриття). Все міняв. Коліщата, мотор.

Усі троє братів працювали на тракторі

— Старший брат Валентин загинув на Далекому Сході у 1957 році. Закінчив Мринське тракторне училище, рік пропрацював трактористом, і забрали в армію. Послали на Далекий Схід. Нам не пояснювали, як він загинув. Ми його і не ховали. Ніхто не бачив і не знає, що сталося. Прислали тільки чемодан з речами, баян його, фотоапарат. А тіла ніхто й не бачив.

А менший, Василь, працював у шахті на Донбасі. Там його контузило, дружина покинула, і він приїхав до матері.

Перевчився, влаштувався трактористом, взяв другу жінку. З Басані Бобровицького району. Я забрав його до себе на ПМК. Василю теж дали відомчу квартиру. Він допрацював, поки ПМК-209 розпалося, і квартиру приватизував. Тоді у нього виявили лейкемію. Мабуть, поки в шахті працював, легені забив і здоров’я собі підірвав. Помер у Козельці, нестарим.

Померли дружина і донка

Перша дружина Володимира Васильовича, Проня Юминівна, померла в 47 років. Відірвався тромб. Жінка була старша на 4 роки.

Чоловік залишився з двома дітьми, сином і дочкою.

— Дочка Валя вивчилася в Києві на економіста. Вже працювала. Дорогою з роботи намокла й захворіла на грип. Дало ускладнення на голову. Куди не возили, лікарі нічого вдіяти не могли. Валі не стало.

Син Віталій у Києві. Мо’ рік вже вдома не був. Закінчив Богуславське училище по спеціальності музичне мистецтво, після армії — музичний інститут. І працює концертним директором у Києві.

«Я тебе жалітиму»

— Наталію Андріївну зустрів у 45 років. Познайомились на роботі. Вона з Гломаздів Козелецького району. Чоловік помер.

А в мене була виразка, і щоб не їздити по полях, років чотири працював на молоковозі від колгоспу. Вранці молоко відвезу, а тоді пересідаю на іншу техніку. Працював там і на комбайні, і на бульдозері, і на самоскиді. Гроші треба були, будувався.

Як одружився з Пронею, я тоді в прими пішов. Але з тестем не зійшлися, а в нас уже двоє дітей народилося. Я купив ділянку і побудував свою хату, з нуля. Хороший будинок поставив. Кредитів не брав, гроші були. Чотири кімнати, сарай, погріб, колодязь. Раніше свердловин не бурили, а криницю копали. Гараж. Ще як працював у ПМК, в 1973 році купив машину. Заробив — купив, під лежачий камінь вода не тече.

Наташа працювала на прийомі молока на маслозаводі в Козельці. А я возив туди молоко. Познайомились — хороша людина. У мене двоє дітей, у неї двоє. Чого мені когось іще шукать? Забрав її, стали жити разом.

— А любов?

— Без того не буває, — усміхається Володимир Васильович. — З Наташею жили спочатку в цивільному шлюбі, а розписалися, копи народилася наша дочка.

— Не ревнували дружину? Молодша ж на 14 років.

— Ні. Вона тружениця, їй і вгору глянути ніколи було. Прийшла в Сокирин, стала на фермі дояркою працювати. Як колгосп розвалився — в медпункті техробкою. А по спеціальності — вчителька початкових класів, закінчила технікум. Трохи, до декрету, працювала в школі, і все.

Кажу їй: «Оце так, Наташо. Я ж за тебе старший набагато...» А вона: «Нічого, я тебе жаліть буду». І ніколи не ображала. Таких у селі жінок нема, як вона. І по господарству вона, і на городі, і готує смачно.

Будинок відписав сину

— Що жили в моєму будинку. Син Віталій приїхав з дружиною, щось не так сказали, Наташа образилась. Каже мені: поїхали до моєї матері в Гломазди. Трохи там пожили.

Потім купив іншу хату в Сокирині. Будинок непоганий. Сарай поставив, гараж зробив. Перейшли туди і досі живемо. А ту хату, що будував, сину відписав, щоб потім нарікань не було. Але він там не живе і майже не з’являється. Кажу: хоч продай її. Не хоче.

Дочка Віта народилась у 1985 році. Віта Володимирівна. Я ім’я давав. Закінчила медичний коледж у Києві. Пішла на практику в Київську обласну лікарню. І перед отриманням диплому її забрали туди медсестрою. По цей день там працює. Заочно закінчила медичний університет в Києві за спеціальністю лікар-невропатолог. Забирали лікарем у військову частину — не пішла. Зараз — старша операційна сестра. Коли ще вчилася, теж на тракторі їздила. Зараз вже ні.

Наташині син Микола і дочка Людмила в Києві.

Тримали завжди в господарстві по три корови і з першою, і з другою жінкою. Наташа їдка до роботи. По дві свині було, кури, гуси.

Тепер тільки поросята. У Наташі хворі ноги, операцію на венах робили років п’ять тому. І зараз мучиться. Дочка хоче забрати до себе на операцію, а Наташа боїться: «Не переживу». Серце хворе, тиск — страшно, що після наркозу не прокинеться.

— У тій клініці, де дочка працює, мабуть, хоч безплатно?

— Яке там. Скільки операцій робили — і я, і жінка, — за все платили. Лише за нічліг половину скинули.

«І вночі людям орав, як попросять»

— По селу на тракторі орете?

— Раніше орав і садив, усе робив. Було, і вночі йшов, як хто попросить. З робити пізно ввечері повернуся і йду орати.

Тільки цей рік після операції — ні. Багато тракторів по селу, молоді докупляли, заробляють. На тракторі — собі по господарству: то сінця привезти, то город виорати.

Хто в колгоспі працював, по 30 соток давали. І шоферам по 30. Ми саджали 40 соток під хатою і там ще 20 і 27, — перераховує. — Зараз приватизували, свою ділянку даю знайомим, тим, у кого корова є. Сіно росте.

Трактора не торкаються ні мій син, ні жінчин.

«Мама в 103 роки ще їсти приготує. Але сумно самій»

— А що з батьківською хатою?

— Мама там живе, Кущ Уляна Андріївна. 103 роки буде. Вже надвір не виходить, а ми з дружиною ходимо її доглядати.

Друга братова дружина матір обманула. Коли стара лежала в лікарні, взяла в неї паспорт, сказала, щоб отримати гроші на опалення. І оформила дарственну на Василя, який вже лежав. А як брат помер, те все й розкрилося. Ми судилися — нічого з того не вийшло. Невістка переоформила хату на себе. І померла від раку. А будинок, виявляється, вже-переписала на свого сина. Кущ Андрій ніде не працює, тільки пенсію з баби тягне. Приїде, гроші за світло заплатити видурить і проп’є. Хата на нього, а за бабусею доглядати не хоче, ще й гроші її пропиває. На таксі може вижати з неї, щоб до Козельця доїхати. Жонатий, дитина є.

Мати ображається, якщо я не щодня заходжу. Каже: «Вмру, а ти й не побачиш». Якось на роботі пару днів затримався, приїжджаю: «Ой спасибі ж тобі, синку, що так до мене ходиш». Як дитина мала.

Наносимо їй продуктів повний холодильник, все одно нас чекає — сумно самій. По хаті з паличками двома ходить. А їсти зварити ще сама може: сяде на стільчик і приготує. Буває, і в хаті прибере. Але щоб нормально прибрати, — я або жінка. З господарства вже тільки кіт.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №21 (1723), 23 травня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.