«Внук збирався, як прийде, закінчити ремонт у хаті. Мотоцикл купити. Женитися. А не прийшов. Привезли»

На околиці Бахмача тепер є вулиця Сергія Кошмала. Названа на честь загиблого в АТО захисника України, розвідника 58 бригади. До війни Сергій жив на цій вулиці зі своєю бабусею. Зараз 79-річна Катерина Кошмая тут сама.

Катерина Леонтіївна виростила двох внуків: Серьожу і його сестру Маринку.


Катерина Кошмал біля своєї хати

«Син там, я тут. Правнучка ніколи й не бачила...»

Цей мікрорайон бахмачани називають по старинці: Грузьке. Двір Катерини Кошмал на вулиці Кошмала знайти неважко. Біля хвіртки український прапор. Яскраві, не вицвілі кольори. Під ним меморіальна табличка з портретом Сергія. Бабуся обгородила його сіткою, всередині посадила весняні квіти: тюльпани, рябчики.

— Серьожа любив природу, квіти малював, — говорить про улюбленого онука з теплою усмішкою.

Катерину Леонтіївну застала на городі, вищипувала зілля на грядці. Проводить до хати. Веранда в процесі будівництва.

— Серьожа почав ремонт, — пояснює. — Казав: повернусь — закінчу веранду. Кухню там планував зробити, ванну, теплий туалет. Так воно осталось і стояло. Тепер оце взялася сама доробляти.

— Самій важко...

— Внуки допомагають, але ж у кожного своя сім’я. Та що там веранда. Оцю хату замолоду сама будувала. Стіни, правда, наймала щоб поклали. А все інше власноруч. Як згадаю, так ой...

Катерина Кошмал все життя працювала на «Хіммаші» (Бахмацький завод хімічного машинобудування), інженером-диспетчером у виробничому відділі. Перед пенсією — майстром у цеху.

— З чоловіками не щастило. Перший такий був гуляка, що вигнала і на аліменти не подавала. Сину Славі було півтора року. Вийшла заміж вдруге, але знов не склалося.

Зараз менший син Олександр живе в Криму. Строкову службу там проходив — і залишився, одружився. Два внуки є і один правнучок. Я його й не бачила. Раніше кожен рік до них їздила, поки Путін Крим не заграбастав. Уже шість років зв’язку, щитай, нема ніякого. Зідзвонюємось, але особо не розбалакуємося, там все прослуховується. А коли Серьожа загинув, Саша, їхав на похорон — не пустили на кордоні. Помру, і до мене не приїде, — журиться жінка.

«Валя красуня була. Про хворобу ми не знали»

— А старший, Станіслав, прийшов з армії і зразу женився. Взяв Валю з сусіднього Халимонового. Така була гарна, здорова. Коли син одружувався, про хворобу ми нічого не знали. Ні вона, ні батьки не сказали, що у дівчини епілепсія. Ох ми й перелякалися, коли стався перший приступ. Спершу таке траплялось раз на півроку. Кидає її, б’ється, піна з рота. Де її тільки не возили, не допомагало. В Ленінграді лікарі сказали, що треба переродити. Мовляв, бувають випадки, що після пологів хвороба проходить, і дорожалися вони до того, що купа дітей, а Валі ще гірше. У першої дівчинки була вроджена вада серця, півроку пожила й померла. А тоді пішли дітки. Юля, Лена, Серьожа, Маринка, і менші, Ніна і Андрійко. Майже погодки всі. Шестеро дітей, а у Валі по п’ять приступів на день.

Сину Славику було 33 роки, коли він пішов купатися на ставок у Халимоновому і потонув. Його і раніше у воді судоми брали. А то був сам, і ніхто не допоміг.

Я забрала Серьожу. Він якраз закінчив другий клас у Халимоновому. А невістці все гіршає. Через рік взяла й Маринку. Вона ще в перший клас ходила. Обоє вже в Бахмачі школу закінчували, і я оцих двох внуків ростила, а решту — друга бабуся, теж Катерина. Хороша людина була. Валя померла років 10 тому. А зі свахою ми дружили.

«Картини були на шпалерах, на книжках, на землі...»

Марина вийшла заміж, вже двоє діток є. А ми з Серьожею вдвох жили.

Він змалку не такий був, як інші діти, — згадує Катерина Леонтіївна. — Один старшокласник все до нього чіплявся, бив: то за чуба потягне, то штовхне. А внук мені в дитинстві все розказував. «А ти дай здачі», — совітую. «Дак він же дорослий». Серьожа ще у 4-й клас ходив. Кажу: «Словом можна вдарити дужче, ніж кулаком». Раз приходить зі школи, сів їсти і сміється. «Бабушка, я вдарив». І розказує. На перерві стояли старшокласники, Серьожа мимо йшов. І той внука знов за чуба як потягне. А чуб у нього такий волнистий був, гарний. Серьожа тікати не побіг, постояв поки переболіло. Й каже: «Я думав ти розумний, а ти дурень». Хлопці всі як засміються. А той, що чіплявся, червоний став. І після того не то що бити, а обминав його десятою дорогою.

А то ще приходить, розказує: посміявся з когось. Я йому: «Серьожо, да так же не можна!» «Тоді я буду мовчать». Він і виріс — багато не балакав. Природу дуже любив. Оце ходить поза городами, по обміжках сам собі.

А малював як! — пригадує. — Картини були всюди: на шпалерах, стінах, книжках. На землі, на піску. Малював природу, квіти. Як школу закінчив, кажу: поступай в художнє училище. А він мені: «Художники — старці. На вулиці портрети малюють і картини там продають».


Сергій Кошмал

«Вона на розлучення, а він на війну»

— Після школи поїхав у Київ, на будівництві працював. Закінчив курси з татуажу. І став робити татуїровки. Весь Бахмач протатуював, пам’ять по собі залишив, — усміхається Катерина Леонтіївна. — Бо він один тут такий був. Знімав кабінет в ательє, і додому до нас на татуювання ходили і дівчата, і хлопці.

А тоді одружився. Познайомився в інтернеті. Дружина Надя з міста Сокаль Львівської області. Старша од нього на три роки. Була заміжня, і дочка від першого шлюбу є. Серьожа поїхав у Сокаль. Надя народила йому сина Святослава. А потім розлучилися. Вона сюди не їде, бо тут роботи не знайде. У невістки вища освіта, • працювала у земельному відділі. На базар же не піде торгувать. А він там не ужився. Надя подала на розлучення. А Серьожа пішов на війну.

Сергій Кошмал пішов добровольцем у вересні 2014-го. Пройшов найгарячіші точки Донецької та Луганської областей у складі 13-го батальону. Був кулеметником, розвідником, стрільцем. У вільні хвилини набивав побратимам тату.

— В армію Серьожу в свій час не взяли через плоскостопість, — розповідає бабуся. — Коли ж почалася війна, у 25 років сам собі надумав і пішов до військкомату. Знав, що я не пущу. Мене повідомив, коли вже ось йому,їхати. Ну що вже, не сварила його. Підготовка в Гончарівському, а потім на Донбас. Дзвонив, але про війну майже не розказував. Був у Дебальцевому. Я всі новини про АТО дивилася. Там страшне було. І не царапнуло.

Рік відслужив, мобілізувався. Повернувся додому. Знов татуїровки робив. Ремонт розпочав, свердловину під воду пробурив. їздив не раз у Львів до сина, і помирився з Надею. Вона вже сюди приїжджала. Думали знов одружуватися, бо вона віруюча, і жити з чоловіком не розписаними — то в них блуд. Серьожа великий плоский телевізор сину купив, відвіз.

«Я не піду, той не піде, інший. Треба йти»

— Не минуло і року, як підписав контракт на рік. Знов мені нічого не сказавши. Почав збиратися, отоді вже я попобалакала, попо-просила, щоб не їхав. «Та знайди собі роботу і живи як всі люди». Не хотіла відпускати. «Тобі, — питаю, — не надоїло оце слухати?» «Бабушка, а вам не надоїло вмовляти? Я не піду, той не піде, другий. Ніхто не піде, а що далі буде? Треба йти». «І коли ж ти назад приїдеш?» Сміється: «Я ж іще не поїхав».

Не приїхав. Привезли. Три місяці одвоював і все.

Сергій Кошмал, позивний «Якудза», загинув у 27 років. 16 червня 2016 року, під час виконання бойового завдання під Авдіївкою. Був розвідником-кулеметником 58-ї Окремої мотопіхотної бригади. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. Посмертно.

«У грудях каменюка стала»

— Поки тіло чекали, ходили, мов привиди. Не спали, не їли. Привезли Серьожу о четвертій ранку на третю добу. В Халимонове. Там і ховали. Внесли в двір, поставили труну на табуретки, відкрили. Лежить мій Серьожа, голова чорним целофаном обв’язана. Снайпер його вбив. Вистрілив у голову, куля попала вище лоба. Пробила кашкет, пройшла по тімені. І рикошетом на потилицю, там вирвало все. Лице відкрите, тільки великі синці під очима. А так цілий весь. Побратими труну несли. Старший їхній підійшов, обійняв мене: «Мені його не вистачатиме. Таких треба пошукать». Людей було дуже багато, всі плакали. Школярі стояли живим коридором. Однокласники з Бахмача класом приїжджали. По телевізору показували. Невістка Надя приїхала.

Я все допитувалась, як він загинув. Напарник казав, що побачив, як Сергій упав, той до нього, а він вже готовий. Розповідали, як він мене любив, — Катерина Леонтіївна усміхається, — Говорив їм: «Як приїду, куплю мотоцикл, щоб картоплю з городу возити». І в військкоматі, і на передовій, скрізь про бабусю балакав.

Невістка зі Львова їздить на могилку

— Невістка із правнуком до мене два рази на рік їздять. На могилки ходять. Я зустрічаю і потім проводжаю на поїзд. Надя телефонує мені, а я їй. Уже Святик другокласник. Такий розумник, на Серьожу дуже схожий.

Катерина Леонтіївна показує фото хлопчика, яке стоїть в хаті, біля дзеркала.

— Мене бабцею називає. Казала Надя, додому приїжджає, посідали до столу, а він бабусі з дідом каже: «їжте хліб, здорові будете. Казала бабця — хліб всьому голова».

Надя Серьожу любила, і здорово любила, — зітхає Катерина Леонтіївна. — Просто вона сюди боялася зірватися, а він там не міг. А то вже якось дійшли згоди. Але спершу хотіли з’їздити на море, відпочити. Не встигли.

По 20 душ на храм

— За загиблих гроші дають. Можна було б ремонт закінчити, який Сергій почав.

— Гроші сину Серьожиному на депозит пішли.

— Ви як мама були. Не претендували на частину?

— Боже сохрани, ви що? Да мене б стріляли — не стала б. Я все на дітей. У мене їх тут багато, всім гостинців треба. Шестеро внуків, це ще з Серьожею, правнуків вісім. А прабабуся в них одна. 18 січня 80 років буде. Буду гостей зустрічати.

Свахи з Халимонового вже нема. А внуки їздять до мене. Живі-здорові, всі поженилися, заміж повиходили. Діток понароджували. Ніна в Польщу на заробітки поїхала, Андрій в Києві женився, зварювальником працює. А всі інші тут. Живуть нормально, не п’ють, ловкі діти.

19 серпня, на Спаса, в нас престольний празник. Храмовий день. Щороку як поз’їжджаються всі до мене. По 20 душ на храмі. Отак подовж кімнати столи ставимо. Готуюся сама, і котлети, і рибу смажу і тушкую. Голубці, налисники. Пенсія лягає вся. Я їх жду, я довольна. Всіх їх люблю.

Раніше починаю готуватися, щоб управитись.

Міська рада мені воду провела, вже як Серьожі не стало. Воду в Грузькому з криниць всі брали. Зі свердловини недобра, заліза багато, я нею город поливаю. А коли колодязі пересохли, нам почали водогін вести. Людям близько п’яти тисяч обходилось, а мені безкоштовно зробили.

Обеліск біля двору побратими Серьожині поставили. Прапор з адміністрації дали. І ще, про запас. Один вже поміняла — порвався від вітру, дощу. А на пам’ятник на могилі кошти дав депутат. Вулицю в честь внука перейменували, через рік як загинув. До того була Урожайна. Не знаю, чия ініціатива була, може, міського голови Павла Шимка.

— Пишаєтеся?

— Чи пишаюся? Журюся. А та вулиця мені... Хай би була Урожайна, аби внук живий.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №17 (1719), 25 квітня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.