У ліжку з Народним артистом

Вже стало звичною справою, що до нашого Чернігівського театру ім.Шевченка приїжджають столичні актори з антрепризними виставами. Для початку, що таке антреприза? Це форма організації театральної справи, в якій організатор, в даному випадку продюсер, запрошує до участі у виставі акторів із різних театрів. В Україні вже близько двадцяти років існує театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв», що була заснована у 1999 році українськими акторами, Народними артистами України Богданом Бенюком та Анатолієм Хостікоєвим, а також Заслуженим діячем мистецтв України режисером, а тепер ще й продюсером, Мирославом Гринишиним.

Основний напрямок діяльності компанії - постановка антрепризних театральних вистав, які з періодичністю 2-3 вистави на місяць проходять у приміщенні київського театру імені Лесі Українки, а також на різних театральних майданчиках українських міст як, наприклад у нашому славетному Чернігові, куди 8 грудня театральна компанія привезла свою останню роботу, що була створена у 2011 році за п’єсою англійського драматурга Дейва Фримена у постановці Анатолія Хостікоєва «Люкс для іноземців».

Акторський склад - зірковий: народні артисти Богдан Бенюк, Наталя Сумська та Василь Мазур (актори Київського театру ім.Франка), зірки українських серіалів Ігор Рубашкін, Олеся Власова, Денис Мартинов (Київський Новий театр на Печерську), та Анна Сирбу – акторка театру ім.Л.Українки.



Чернігівська публіка сприйняла виставу дуже тепло. Ми вміємо зустрічати гостей, тому й гості так охоче їдуть до нас. Але я помітила, що в залі майже не було молоді. Чому? І на якого глядача розрахована ця вистава? Певно, що не на молодь. Сьогоднішні двадцятилітні мабуть ніколи й не чули імен вищезазначених народних артистів та й серіали вони майже не дивляться. А п’єса для молодих та про молодих. Звернемося до автора: «Хельзі вже не двадцять, але немає ще тридцяти, вона тендітна, височенька та приваблива» (Наталя Сумська), «Клод Філбі – пихатий англійський бізнесмен середніх літ» (її чоловік, Богдан Бенюк). Інші актори більш-менш відповідають віку своїх персонажів. Але це не лише не врятовує становище, а навпаки його посилює. Я зовсім не розумію мотивацій героїв. Наприклад, чому молоденька та приваблива Симона є коханкою Клода – менеджера з продажу бісквітів, який навіть прикраси їй дарує несправжні? Тобто – не за гроші. За красу його також важко покохати та й інтелектом він не виблискує. Залишається одне – секс! Але вочевидь, що дуже нерівний секс. Тоді чому? В цьому ж сенсі не зрозуміло також чим може привабити красеня Хью (в п’єсі персонажа звати Стенлі, актор Ігор Рубашкін) вкрай доросла жінка з неідеальною фігурою. Своєю нижньою білизною із буремних 70-х? Ці сцени виглядають доволі вульгарне, хоча саме на них, нажаль, реагує глядач. Але все ж таки, треба такій солідній театральній компанії тримати марку. Поки Сумська зваблювала Рубашкіна, мені було дуже цікаво, як почувалася Олеся Власова в одному ліжку, під однією ковдрою з оголеним до трусів (виглядало вкрай не естетично) Богданом Бенюком? Але окрім цих не дуже вишуканих моментів були у виставі цікаві. Лейтмотивом пройшла пісня «Черемшина», яку герої періодично наспівують різними мовами. Напевно, що режисер навмисно використав цей хід, думка якого полягає в тому, що хоч ми тут вам зараз і граємо про чуже англо-франко-німецьке життя, але ми українці. Це було мило, ненав’язливо та з долею легкого гумору.



Взагалі, чим тонше гумор, тим більше у глядача можливості відчути себе розумнішим. Наприклад, коли вбігає обгорілий Хью та розказує, як натовп гасив на ньому полум’я у відсутності води природним шляхом, це смішно та зрозуміло вже з однієї фрази. Подальші пояснення були зайві. У виставі багато зайвих роз’яснень не лише текстових, але й візуальних, хотілося, щоб не так відверто в лоб. Подібні п’єси, зрозуміло, що не є витвором драматургічного мистецтва, вони, як то кажуть, «самогралки». Ситуація, в яку потрапляють герої сама по собі кумедна, тому, мабуть, і грати вже нема чого, особливо таким чудовим акторам. А актори справді працювали чудово, але з їх талантом та досвітом це виглядало наче стрілянина пушками по горобчикам. Всі вони варті більш глибоких ролей. Тепер стосовно сценографії. Зрозуміло, що дія відбувається в задрипаному готелі, де з радіаторів тече вода, а гостям викликають швидку, бо вони отруїлися кулінарним гідоттям тутешнього ресторану, але це все ж таки сцена. Ну зовсім вже обшморгані шпалери, особливо у правому куті. Якась млява люстра (і світить вона вкрай мляво, іноді погано видно обличчя), мляве бра. Тобто театрального світла в цій виставі немає взагалі. Щось десь якось. Навіть не змогла роздивитися розкішну чудернацьку ширму, яка мене дуже вразила. Такий занедбаний номер, а вікно – пластикове, яке то зачиняли, щоб не заважали звуки карнавалу з вулиці, то відчиняли, коли не важливо, що саме говорять герої, – і тоді вже музика гуркотіла на повну. Такий прийом. Потім, чомусь, хоч і вікно було відчинено (мабуть хтось з акторів забувся закрити) музика вийшла на фон. А потім взагалі змовкла. Але це дрібниці.



Музики тут вистачало. Бо у фіналі актори влаштували музичний дивертисмент. Загальний танок німецьких лісорубів, пісня з мікрофоном у виконанні Симони в концертному вбранні (самба), соло на саксофоні від швейцару готелю, як виявилось батьком усіх трьох героїнь Хельги, Бренди та Симони, які в нього народилися у різних країнах («Черемшина» в аранжуванні), а на завершення вийшов Богдан Бенюк у кілті та зіграв на волинці (корінням Клод з Шотландії). Такий собі гімн демократичної молоді світу. Публіка була у захваті. Актори, здається також. Вони чесно та віддано відпрацювали, отримали глядацьку підтримку та овації. І що, здавалося ще потрібно у зимовий вечір п’ятниці після трудового тижня? Забутися про все, гарно відпочити, посміятися. А думати? То хай такі як я і думають.

Єлизавета Посполітак

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.