«Таточку, дай руку! А він не реагує...»

Дев’ять довгих місяців в серці Світлани жевріла надія, що чоловік живий. Майже рік невтомна жінка шукала свого захисника, найкращого в світі батька двох дівчаток-красунь. Інколи здавалося, що земля втікає з-під ніг та вона хапалася за кожну соломинку, яка хоч якось рятувала її від божевілля. Все вказувало на те, що Володимира вже немає в живих, але Світлана знову й знов сідала в потяг і їхала на буремний Схід. Не боялась – йшла до ворожих ДНРівців, ЛРНівців. Благала хоча б заглянути в списки чи бува нема серед полонених прізвища її чоловіка.



В газеті вже давно написали, що військовий з 300-го полку 169-го навчального центру «Десна» Володимир Женжеруха загинув. Але жінка відмовлялася в це вірити і наполягла на тому, аби чоловіка оголосили безвісти зниклим, доки вона не побачить його тіло. Спочатку шукала лише по лікарнях, згодом по моргах. Вночі душила сльози в подушці. Німі ридання зводили з розуму. Та не могла, точніше не мала права показати дітям свої страждання. І вірила, вірила до останнього, що одного дня відкриються двері і на порозі стоятиме її Володимир – справжній Герой, патріот з хоробрим серцем... І двері таки відчинилися... На порозі стояли хлопці у військовій формі. У такій самісінькій, як носив її рідний Володя. Після кількох слів, що промовили молоді люди, жінка втратила свідомість...

В газеті написали про похорон, якого не було



Від останньої зустрічі щасливого подружжя минуло багато днів і ночей. Та підступний біль в області серця й досі не вщухає.

«Часто люди запитують, як жила ці роки? Сказати, що мені важко – нічого не сказати. Але я мушу жити, бо маю двох чудових дівчат, які так схожі на тата, - ледь посміхається Світлана. - Дивлюсь у їхні обличчя і бачу свого чоловіка, який і досі промовляє: «Дамо прочуханки тим сепаратистам і одразу додому...».

Додому прапорщик Володимир Женжеруха вже не повернеться ніколи. 22 червня 2015 року з усіма належними почестями його поховали в селищі Десна. А загинув боєць 1 вересня 2014-го року під Георгіївкою, що на Луганщині.

«Володя до останнього не казав мені, що він в АТО. Та ще й в гарячих точках. Дзвонив і розповідав, що вони на Харківщині, на полігоні. Я постійно перепитувала, мовляв, що то за постріли, а він швидко відмовляв: та то хлопці тренуються... Не хотів, щоб я хвилювалася... Минув місяць і віра в полігон почала розсіюватись. І коли я вже поставила питання ребром, мовляв, скажи де саме ти в АТО. Тільки тоді він зізнався, але одразу почав заспокоювати: не хвилюйтеся, ми тут далеко від небезпеки, не на передовій... І тільки згодом вияснилося, що говорив неправду».

Коли з бійцем обірвався зв’язок, не втомлювалася набирати його номер. Та все було марно, він був відсутній. Жінка почала нервувати, але сама себе заспокоювала, зсилаючись на те, що телефон зламався чи згубився...

«Вибила з рівноваги публікація в газеті, де написали, що Володимира Женжеруху поховали в Десні. А з мене зробили якусь неврівноважену дружину, яка навіть не прийшла провести чоловіка в останню путь», - швидким рухом витирає сльози моя співбесідниця.

Не зважаючи на обставини, що склалися, Світлана подалася на пошуки чоловіка. З кожним днем не втрачала надії. Та минали тижні, а потім і місяці... Таке життя почало душити зсередини. Здавалося, окрім неї вже ніхто не вірив в те, що боєць живий.

«То був звичайний день, чергове опізнання в морзі... Ні одягу, ні шкіри на солдатові не було. Я не могла сказати, то був Володя чи ні... Зробили аналіз ДНК, порівняли з доньчиним. Результат співпав».

З того дня дружина загиблого Героя живе в полоні спогадів про сімнадцять щасливих років їхнього з Володимиром подружнього життя. А ще звичними домашніми клопотами, бо тепер самій доводиться дбати про дітей.

«Ви навіть не уявляєте, як одразу подорослішали дівчата. І який напрочуд важкий для нас був перший рік після загибелі найдорожчої для нас людини. Настя – старшенька, якій на той час було чотирнадцять, постійно втрачала свідомість. Дитя падало, билося в судомах. Постійно по лікарнях. Надійці тато часто снився. Вона плакала й кричала крізь сон. А на ранок розповідала одну й ту ж саму історію, начебто вона бачила тата, який на неї дивився. Вона протягувала до нього руки, благала, таточку допоможи, а він у жодному сновидінні так і не подав своєї руки...».

За мене розбереться цілий полк тат



Сімнадцять років прожило подружжя у невеликій квартирці, яку Міністерство оборони дало батькові Володимира – також військовому. Весь час родина Женжерух стояла в черзі на отримання власного житла. Та «черга» дійшла лише після загибелі бійця. Квартиру дали в Острі. Але нема від неї радості. Адже там ніколи не пролунає голос дорогоцінного чоловіка і люблячого батька.

«Я не можу нарікати, що мене лишили на самоті з моїм горем. Ні! Нас підтримували й підтримують рідні, друзі, куми, весь 300-тий полк. Солдати тривалий час просто приносили гроші на фрукти, вітаміни, харчування дітей. Командир полку Анатолій Юрков виручає у будь-яких ситуація, варто тільки звернутися. Правду кажуть: світ не без добрих людей. Коли моя меншенька Надійка прибігає зі школи зі сльозами, мовляв, хтось там сказав, що мій тато з тобою розбереться... Я її завжди заспокоюю. Ти не плач, а гордо скажи: за мене може розібратися цілий полк тат. Так що подумайте, перед тим як мене одним лякати».

Нині доньки Світлани багато подорожують. Ось нещодавно повернулися з Болгарії, були у цьому році і у сонячній Туреччині від Міністерства оборони. Нині їх запрошують до Грузії. Про відпочинок дітей дбають і волонтерські організації. Та обоє дівчат ледь не в один голос кажуть: «Нам би тата повернути, нехай би ми за межі України ніколи й не їздили».

Кредит за загиблого Героя виплатила до копійки



А от де зовсім не розуміють людського горя так це в банках. Кредит Володимир Женжеруха брав у двох фінансових установах. В одній на холодильник, в іншій – на ремонт у батьківському будинку. Чоловік помер, точніше загинув – захищаючи нас усіх від лютого ворога, що нахабно вдерся на нашу землю.

«Подала документи в Укрсоцбанк, що Володимир загинув. Сказали, мовляв, можемо на деякий час призупинити, але виплатити треба. Тож сплатила до останньої копійки. У Приватбанку мені закрили його кредит. Свій тільки виплачувала. Звичайно нелегко. Підростають дві дівчини – у молодшої вроджена вада серця, у старшої – у дев’ять років виявили кисту на нирці. Тож постійно під лікарським наглядом.

Попри те, що Анастасія дуже гарно танцює і могла б для себе обрати професію хореографа, 16-річна дівчина налаштована на більш серйозну спеціальність, з вибором якої вже давно визначилася.

«Я вступатиму на кафедру військової педагогіки та психології. Таке моє рішення. Танці – це захоплення. У нас є власний гурт «Імпульс». Ми з дівчатами самі займаємося постановкою, хореографією, самі створюємо для себе мінікліпи, - посміхається Настя. – Але професія має бути більш серйозною. Мій тато був військовим. Він для мене приклад: чесний, справедливий, милосердний».

Надія свою маленьку душу викладає в українських патріотичних піснях. Дівчинка виступає на всіх концертах, куди часто зходяться військові. Тож не буває жодного виступу, що дитина не згадала свого тата, якого у неї жорстоко відібрала чиясь ворожа куля.

«Часто хочеться не тільки плакати, а й кричати на весь світ, - зізнається Світлана. – Але сльози тут не допоможуть. Хоч плач, хоч ні – нічого не зміниться. А кожній дитині потрібна здорова мама. Скоро мине три роки від останньої нашої розмови з Володею. Проте я точно знаю, що він завжди буде жити в моїй пам’яті, він став прикладом для нас усіх. Я не вдова, а дружина справжнього Героя!».

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №27 (636) від 6 липня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.