Знайшли гранату без чеки

Дуже злякалися, ху-х, не підірвалися

За півгодини пошуку з металошукачами ми знайшли патрони, гільзи, чеку і... гранату. Комерційна вартість цього — нульова. А трапляються і цінні знахідки. На території Чернігівщини під час Другої світової війни були справжні бої, і досі е охочі на воєнні сувеніри.

Вирушаємо у Чернігівський район, слідами 200-ої стрілецької дивізії. Цей шлях пролягає через Слабин, Золотинку, Андріївку, через навколишні ліси і болота. Саме там 9-11 вересня 1941 року полягла дивізія майора Олексія Колпачова. До десятого вересня їх ще було 450. До двадцятих чисел вересня дивізія була знищена повністю. Пишуть, що солдатів ставили в живу стіну, аби вони зупиняли фашистські танки. Під траками танків і гинули.

На пошуки того, що залишилось у землі, іду з Ігорем (прізвище побажав не оприлюднювати), він час від часу любить погуляти з металошукачем і називає себе «сірим» археологом.
— Усі археологи поділяються на «чорних», які шукають історико-культурні цінності, та «білих», які ходять з металошукачем просто заради цікавості, — говорить він. — А є ще третій вид пошуковців — «сірі». До таких я зараховую й себе. Шукаю те, що трапляється. Але пошуком займаюсь не заради наживи, а задля насолоди від процесу.
Ігор демонструє знахідки, які були зібрані в різних місцях Чернігівського району: старий заіржавілий обріз, кулі, гільзи і подібне.

Вирішуємо прогулятися з металошукачем біля болота.
Ігор налаштовує металошукач.
— «Тесоро Тежон» називається, — розповідає він. — Купив за п'ять з половиною тисяч гривень. Не ламається, легкий та зручний.
Йдемо. Перші п'ять хвилин прогулянки з металошукачем — і перший результат. Прилад починає голосно сигналізувати про металевий предмет у землі. Копаємо. Є! Стара, іржава радянська куля, сплюснута. Шукаємо далі. А до рук ніби самі пливуть усе ті ж кулі, гільзи.
Раптом металошукач голосно сигналить. Ігор супить брови:
— Певно, щось велике, — каже він і починає обережно копати.
У невеличкій ямці сантиметрів двадцять-тридцять углиб видніється щось величеньке та іржаве.
— Схоже, граната, — Ігор зупиняється.

Ступор триває хвилини зо дві. Цікавість перемагає — а раптом не граната, а ми тільки даремно лякаємося. Обережно дістаємо знахідку з землі.
— Та граната ж! — переконується Ігор. — Колись десь тут мій знайомий уже знаходив гранату. їх тут, певно, трохи є.
Пропоную викликати МНСників.
— Вечір уже, — каже пошуковець (на годиннику початок восьмої вечора. — Авт.). — Чи захочуть вони їхати?
Розмірковуємо, що робити. Поки я думаю, Ігор закидає гранату в болото. Логічно — 71 рік пролежала, з вересня 1941-го, тоді не вибухнула і ще полежить.
— Її засмокче, і ніхто не постраждає, — говорить досвідчений пошуківець.

Після страшної знахідки я стаю обережніша — і лопатою менше гупаю, і намагаюся вести себе тихіше — жити хочеться всім. З голови не йшли думки про хлопців, яких живцем загнали під танки. Сюди тепер на природу виїжджають, з дітьми. Смажать шашлик, грають у м'яча. І невідомо, скільки ще гранат під землею ховається...
З півгодини ходили лісом та болотом з металошукачем. За цей час здобули такі трофеї: вісім гільз, патрон, обойму з-під «ненашого» пістолета, чеку з гранати, шматок цинкового ящика з-під патронів і, як каже наш гід, обов'язкові атрибути пошуку — металеві кришечки з радянських пляшок з-під горілки та сучасних — з-під пива.
— Я не розумію, навіщо смітити в лісі, — скаржиться Ігор. — Бувало, повертаєшся додому з пошуків і вивантажуєш повні кишені залізяччя всілякого, папірців.


Автор з металошукачем

Ігор розповідає, що час від часу тут і скелети знаходять.
Куди подіти знахідки? Їх можна залишити собі, можна здати до музею, продати до антикварного магазину або знайти покупця-колекціонера через мережу Інтернет. Останнє — найвигідніше. Колекціонери за хороший товар можуть непогані гроші запропонувати.
В антикварних магазинах попитом користуються ордени та медалі. У чернігівському магазині «Антик» розказують, що у передсвяткові дні прибирають з вітрин магазину медалі та ордени. Щоб ветерани не переживали.
— Найчастіше купують ордени, медалі на місце втрачених, — кажуть в «Антику». — Після війни до них не дуже бережливо ставилися, а потім захотіли відновити. Куди йти — ідуть до нас і купують. Найдешевша медаль — «За перемогу над Німеччиною». Коштує вісімдесят гривень. Є й по три-ста-чотириста гривень. Інші предмети часів війни особливим попитом не користуються. Хоча є, наприклад, колба з німецького бінокля.

Де ще можна придбати подібні атрибути війни? На базарі їх здебільшого купують, а не продають. Куди реалізують потім — не зізнаються. (У Берліні, під частиною стіни, що колись перегороджувала місто, нагородами торгують араби. — Ред.) Найдієвіший — Інтернет. Там можна і придбати, і продати. Можна, звичайно, ще в газеті оголошень знайти. Але шансів менше. Як пощастить.
Колекціонер Віталій Марченко з Чернігова говорить, що найлегше працювати напряму з пошуковцями. У нього є декілька своїх людей, які одразу після цікавої знахідки сповіщають його. Якщо річ необхідна для колекції — він купує, якщо ні, то хлопці шукають покупців через Інтернет.
— Через Інтернет їм, звичайно, можна продати дорожче. Однак бували такі випадки, що їх обманювали. Тому надійніше працювати зі знайомим колом колекціонерів, — розповідає Віталій Борисович. —Я ж у них не один такий постійний покупець. У них свої покупці, певно, в кожному МІСТІ України. Здебільшого це молоді люди, років до п'ятдесяти.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №19 (1357)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.