Що ви в житті втрачали найціннішого?

Колись нас учили, що найголовніше в житті — совість, честь, чистота. Пам'ятаєте, співав такий собі Михайло Ножкін: «А в музее Ленина - два пальто простреленных, два костюма стареньких да пара башмаков, да кепка, да книги, да больше ничего...» Потім полуда з очей впала, ми зрозуміли, що партія брехала народу, дізналися про діаманти Галини Брежнєвої, зловживання владою і корупцію. Виявилося, що можна жити у великих і гарних будинках, носити красиві речі, купувати дорогі авто, і нічого поганого в цьому немає. Гроші стали мірилом усього. Є вони — значить, став людиною. Нема грошей, дорогих черевиків і годинника — раб, підніжка, бруд. Але ж хіба це так? Невже міщанство і споживацтво повністю витіснили революційну романтику? Невже чесність і вірність більше нічого не варті? Подумайте про це у спокійну хвилину, і ми теж подумаємо. А поки що пропонуємо відповіді на запитання: «Що ви в житті втрачали найціннішого?»

Ольга Любенко, колишня завідувачка Бригінцівеької школи першого ступеня (для учнів 1-4 класів), з села Бригинців Козелецького району:
— Я втратила свою школу. Відпрацювала в ній 25 років. У Бригинцях вчилися дітки з нашого села і з двох сусідніх — Корніїв (за 4 кілометри) та Пізнього (5-6 кілометрів). Батькам подобалась наша школа, бо вона була близько, в селі. Я душу вкладала в роботу. А в березні минулого року школу закрили. Дзвоник почую, дитячі голоси — і серце стискається.
Зараз усі малюки, хто пішки, хто велосипедами, кого батьки підвезуть, добираються у сусідній Риків. Він за 6 кілометрів. Коли школу в Бригинцях закривали, обіцяли діткам автобус, а техпрацівниці і мені, хоч я і пенсіонерка, 60 років, — роботу. Так і не дали, і автобуса ще нема. Приміщення нашої, моєї школи продають. Уже три сесії провели сільські депутати, так і не визначились, кому продати. Бо багато бажаючих забрати приміщення школи за безцінь. Але ж на виручені гроші збиралися придбати автобус, щоб возив діток. Невже і цієї обіцянки не дотримають?

Олена Горда, завідувачка нефрологічного відділення обласної лікарні:
— Колись, ще в юності, циганка вкрала у мене гаманець. А там була моя перша стипендія, найцінніше, що в мене було на той час.
Йшла по підземному переходу, мене обступили цигани: те да се, дай погадаю. А народу кругом багато. Я від них відбилася, але гаманець все одно втратила. Це було у 1985 році, я навчалась у Одеському медичному інституті. У гаманці лежало 40 рублів, усі мої збереження.

Інна Кончин, методист відділу роботи з обдарованою молоддю обласного Інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Уланського:
— Сім років тому у віці 83 років пішла з життя моя бабуся. Це була чи не найдорожча людина для мене. Вона навчила мене бути хазяйкою. Я вмію робити все, тільки от корову боюся доїти. Щоб не зробити тварині боляче.
Бабуся була мудрою. Назавжди запам'ятала її пораду: «Онучко, казала вона мені, — якщо чоловік ставиться добре лише до тебе, а інших зневажає, не обирай такого. Зовсім скоро ти зрівняєшся з іншими. Він зневажатиме і тебе».

Валентина Стрекаловська, 76-річна чернігівка:
— 29 грудня минулого року на вулиці Комсомольській в Чернігові я загубила пакунок з грошима, в ньому було 3400 гривень. Гроші зняла в банку, їх син надіслав з Ізраїлю. Я в той день їхала до хворої сестри в Краматорськ Донецької області. Поїзд був увечері. Шукала в снігу, але даремно, його було дуже багато. Так і поїхала. Тільки через місяць дізналася, що мої гроші знайшов сирота Андрій Притула і відніс у міліцію. Там я їх і забрала після повернення.

Сергій Бриль, підполковник, начальник відділу зв'язків із громадськістю УМВС в області:
— Найцінніше, що я втратив у житті, мама. Мені йшов восьмий рік, а сестричці Наталі було лише півтора року, коли її не стало. Маму звали Галина. Вона пішла з життя у 29 років через пухлину головного мозку. Тато виростив нас сам та ще бабуся допомагала.

Юрій Єрмілов, заслужений тренер України з боксу та кікбоксингу:
— Найцінніше, що втрачав, — упевненість. У1974 році у Фрунзе проходив всесоюзний чемпіонат Союзу товариства «Спартак». Незадовго до нього мене запросили до себе родичі погостювати. Відпочинок не пішов на користь. Психологічно я був налаштований на змагання. А «відпустка» розслабила. Вночі почали снитися не змагання, а їжа, яку понаставляли родичі. Виступив не так, як хотілося б. Тому порада — коли йдеш до цілі, не дозволяй собі розслаблятися, відволікатися.

Марина Ковтун, студентка 6-го курсу економічного факультету КНУ їм. Т.Г. Шевченка:
— Втратила віру у правду. Після того як я пройшла курс статистики, зрозуміла: є обман, великий обман і є статистика.

Сергій Сердюк, студент економічного факультету ЧДТУ:
— Втратив віру в казки. Моя дівчина сказала мені, що Діда Мороза не існує. Після цього я місяць не розмовляв з нею.

Ольга Макуха, Олена Гобанова, Марина Забіян, Валентина Тимошко, Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №23 (1257)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.