Вижили після зіткнення з поїздом

Олена Друковська

6 лютого о 21.45 на залізничному переїзді біля Мени потяг «Ворожба-Щорс» збив автомобіль ВАЗ-2107. Водій «Жигулів» виїхав на переїзд, коли горів червоний. Микола Кучинський їхав з Мени, віз з роботи у село Величківку доярок сільгосппідприємства пп «Агро» (колишній колгосп «1 травня») Ніну Макуху, Тетяну Єгорову, Олену Друковську. Поїзд вдарив у праву задню частину «сімки». Машину пом'яло, викинуло за колію. Там вона впала на правий бік. Водію трохи прибило ногу, Макуха вивихнула руку, Єгоровій забило хребет. Найбільше постраждала 41-річна Олена Друковська. Потяг врізався якраз у ті дверцята, за якими вона сиділа. Машиніст викликав «швидку». Всіх забрали до лікарні. Обстежили і водія. Виявилось — тверезий.

«Могло бути гірше»

Федір Надточій, завідувач хірургічного відділення Менської центральної райлікарні, розповів:
— У нас достатньо кваліфікованих лікарів. Є запас медикаментів. Не було необхідності відправляти травмованих до обллікарні. У Єгорової струс головного мозку, закрита черепно-мозкова травма, забій хребта. Найближчий тиждень вона точно пробуде в лікарні. У Друковської кістки таза переламані у трьох місцях, тому ще півтора місяця вона лежатиме на витяжці. Потім два з половиною ходитиме на милицях. Що буде далі, покаже час. Можливо, і групи інвалідності не буде, оскільки переломи не зв'язані із суглобами. Хоча такі слова в даній ситуації недоречні, але мушу визнати — їм пощастило. Могло бути гірше.

«Я побачила червоне світло і почула крик Свєти. Далі — провал»

29-річній Тетяні Єгоровій лікарі забороняють ходити. Голова паморочиться, хребет болить. Застала її у палаті.
— Півроку нас возили на роботу і з роботи, і нічого не траплялося на тому переїзді. Ніна Макуха сиділа поруч із водієм Миколою Кучинським, ми з Оленою Друковською — на задньому сидінні. Хоча було вже темно, я побачила червоне вічко світлофора. Воно горіло, а водій чомусь не зупинив машину перед переїздом. Я почула, як закричала тьотя Лєна: «Поїзд іде!!!» А далі — провал, темрява. Отямилась я від того, що мені робили укол, це вже в лікарні. Біль, страх, розпач... А далі радість: я жива!
— Таню, ви — щасливиця?
— Не знаю. Я народилася 13-го числа, мій син Петрик — 13-го. Поганого від того нічого не було, якогось великого щастя — теж. Ось 13 лютого мій день народження, так хочеться зустріти його вдома. Та лікарі не відпустять, боюсь і питати.
А те, що зі мною щось погане станеться, я знала, та вірити не хотіла. За день до аварії тітці мого чоловіка наснився сон, що вона прийшла мене на роботу кликати, а я хату білю, і вся біла, в крейді. Вона тоді ще сказала: «Сон дуже поганий, та, думаю, не збудеться, бо вдень наснився». А бачте, збувся. Зараз найбільше сумую за сином, йому десять років.

«Бог пожалів моїх дітей»

Олена Друковська — бліда, видно, що їй боляче. Лежить з підвішеною на витяжку правою ногою. Дві рани на нозі їй вже зашили.
— Найперше, як вийду з лікарні, піду до церкви, поставлю свічку за те, що Бог мене залишив живою, дітей моїх пожалів. їх у мене п'ятеро: Колі — 7, Дімі — 9, Маринці — 16, Олексію — 20, Олені — 22. Старші вже працюють: син на пилорамі, донька в охороні. А менших треба в люди виводити. Я працюю, чоловік теж, діти людям помагають, підробляють. Діти в мене хороші, путящі. От Бог їх і пожалів. Найменші мені записки передають, бо приїхати не можуть, щоб школу не пропустити. Коля пише: «Мамо, я тебе люблю!» і малює сердечка. А Діма: «Як могло так статися з тобою, мамочко? Я скоро приїду і ноги тобі буду масажувати». Цілую ті записочки і плачу від радості.

— Олено Миколаївно, як усе сталося?
— Поїзд я побачила метрів за десять від машини. Як заверещу: «Поїзд!!!» А водій не зупиняється, їде на червоний. Удар — машину перекинуло. Таня впала мені до ніг. Лежить, очі закотила і не ворушиться. Я від жаху закричала: «Таня мертва!» Ніні Макусі і водію вдалося вибратися через водійські двері. Прибіг машиніст. Кричить на нашого водія: «Чого поїхав на червоний, поїзд же був за кілька метрів?!» А той у відповідь: «Не знаю, пояснити не можу, машина мене не слухалась!..»
Якби удар на три сантиметри ближче, були б ми трупи. Машиніст з водієм і Ніною поставили машину на колеса. Підняли Таню Єгорову, вона заворушилась. «Води дайте, води», — просила. Хотіли і мене витягти з машини, я й кажу: «Не чіпайте, відчуваю, як у мене кісточки у тілі шарудять». Приїхала «швидка», тоді мене витягли.

— Водій Микола Кучинський вас провідував, приходив вибачатися?
— Ні. Начальство ходить, фрукти, сік приносить. Наш керівник Валерій Гайдукевич сказав, що тепер сам нас на роботу і з роботи возитиме. Він і раніше так робив час від часу.
У Мені тільки й розмов про аварію на переїзді. Кажуть, Микола Кучинський не тільки водій, а й відповідає за техніку безпеки на підприємстві. Будь-яку машину полагодить. Та через норов його переслідують невдачі. Кілька років тому збив двох хлопців-мотоциклістів, їх у хірургії лікували. Потім самого співмешканка порізала, зачепила печінку.
Вирішується питання про порушення кримінальної справи.
Про переїзд лиха слава не ходить, ніякої містики. Років двадцять тому на ньому загинули двоє в машині.

Тетяна Єгорова

На витяжці Олені треба лежати півтора місяці

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №6 (1239)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.