Поштовики Чернігівщини розповіли, як попри небезпеку доставляють людям пенсії у прикордоння

Ольга Мазур та Роман Стволовий

У найнебезпечніші села Городнянщини поштовий екіпаж пересувного відділення, який складається з листоноші Олі Мазур і водія Романа Стволового, їздить не лише з пенсіями й газетами — він везе людям відчуття, що про них не забули.

Оля усміхається майже весь час. Навіть коли розповідає про дрони, які летять низько над будинками, про розстріляні хати й дорогу, якої фактично вже немає. Поруч із нею — водій Роман. Зосереджений, спокійний. Мабуть, інакше на такій роботі важко. Вони працюють у пересувному поштовому відділенні вже вісім років — від самого початку його створення. Олі 41 рік, Романові — 43. І сьогодні в них, по суті, найнебезпечніший маршрут серед усіх поштових екіпажів Городнянщини. Їхня пошта — це не тільки листи й газети. Це пенсії, комунальні платежі, продукти, а ще — можливість для людей із прикордонних сіл залишатися на зв’язку з великим світом.

Коли дорога стала небезпечною

До повномасштабної війни маршрут Олі та Романа пролягав через Солонівку, Лемешівку та Автуничі. А після деокупації району одне з пересувних відділень розформували, Олі ж з Романом додали Сеньківку, Мощенку, Гасичівку, Полісся, Хрінівку, Клюси. Тоді маршрут здавався величезним. Бувало, до Городні поверталися вже увечері.

— Спочатку було дуже не по собі їхати в нашу Сеньківку, бо вона вже тоді була під обстрілами, — згадує Оля. — Роздали пенсію, газети, прийняли комунальні платежі, люди купили продукти — і вже коли виїдеш із Сеньківки, можна було трохи спокійніше видихнути. Доїжджаєш до Мощенки — і вже відчуваєш себе у безпеці.

Тепер Сеньківки фактично немає. Спустошені війною Клюси, Гірське, Берилівка. Змінилася і Мощенка.

— Там уже магазин згорів, багато хат розстріляних. Ситуація така... чисто воєнна. Там не по собі. Але Лемешівка поки жвава. Там багато людей живе, працюють, тримаються за своє село.

У Мощенку — як на завдання

Нині маршрут екіпажу проходить через Вокзал-Городню, Ясенівку, Бутівку, Полісся, Гасичівку, Мощенку, Солонівку, Автуничі, Лемешівку, Андріївку, Старосілля. Найважче — Мощенка. Туди вже не поїдеш звичною дорогою через Гасичівку. Доводиться пробиратися полем, де дороги практично немає. Бувало, машина через бездоріжжя взагалі не могла дістатися села.

Тоді телефонували старості Сергію Руденку, щоб він виїхав назустріч своєю більш прохідною машиною — фактично автомобілем на кшталт того, що використовує швидка допомога, — і забрав необхідне для людей.
Оля каже: до поїздки в Мощенку тепер готується мало не за тиждень.

— Думаю, що з собою брати, що людям найбільше потрібне. Пенсію ж треба привезти. Магазину там немає. Хліб Сергій Володимирович привезе, а ще ж багато чого треба. Тож веземо і ковбасу, й інші продукти.

У поштовій машині все запаковане. Товар — вакуумований, нічого не потрібно зважувати чи розкладати. Привозять газети. Бо люди їх передплачують, читають і чекають. У Лемешівці таких передплатників багато. Було багато й у Мощенці — до того, як там оголосили обов’язкову евакуацію.

— Якщо пенсії немає, щоб роздавати у цей день, газети намагаємося передати через старосту. Він часто буває в Городні, щоб нам зайвий раз не їхати, – каже Оля.

Бо в Мощенці нині екіпаж намагається довго не затримуватися і не їздити вулицями без потреби. Машину ставлять так, щоб вона була якомога менш помітною. А люди самі підходять по необхідне.

«А куди ховатися?»

Оля та Роман намагаються не говорити про небезпеку. Навіть жартують.

— Ми на позитиві. Про погане не думаємо, — каже Оля.

І справді — вона з тих людей, які навіть про важке можуть розповідати з усмішкою та іскринкою в очах. Але були дні, коли не думати про небезпеку не виходило. Кілька тижнів тому над Городнянщиною майже дві доби літали й вибухали дрони. У прикордонних селах кожен звук чується особливо гостро. У Мощенці того дня дрони летіли дуже низько — над будинками, над сільрадою.

— Люди кажуть: треба ховатися. А куди сховаєшся? — згадує Оля. — Поставали під дерева. Були моменти, коли здавалося: ось зараз...

Один із дронів летів просто на сільраду.

— Я вже й очі сама собою закривала, бо здавалося, що зараз буде вибух. Але, слава Богу, минулося.

Бо там їх чекають

Роман каже, що маршрут у різні дні різний — відповідно різниться і кілометраж. Найдовший — близько 80 кілометрів. І все це — дорогами, які війна змінила до невпізнання. Та ні Оля, ні Роман не збираються відмовлятися від свого маршруту. Не думають і про те, щоб залишити роботу. Бо є причина важливіша за страх.

Там живуть люди, які їх чекають. Чекають на пенсію. На газету. На хліб і продукти. На можливість оплатити комунальні послуги. На кілька слів, кілька знайомих усмішок. Можливо, для когось це звичайна поїздка поштової машини. А для тих, хто залишився у прикордонному селі, — знак, що життя ще триває. Що про них пам’ятають. Що дорога до них, попри дрони, обстріли, розбиті шляхи й порожні вулиці, усе ще існує.

І рано вранці Оля Мазур та Роман Стволовий сідають у свою поштову машину, і вона знову рушає туди, де їх чекають.

Джерело: «Новини Городнянщини», Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.