«Хлопцям не важливо, що ми возимо. Важливо, що не боїмося приїжджати»: голова Чернігівської облради Олена Дмитренко про поїздки на фронт

Олена ДМИТРЕНКО, голова обласної ради, майже кожного місяця їздить до військових на фронт. Везе обладнання, цукерки, фрукти і навіть масло.



Зліва направо: Елмаддін Мамедов, колишній комбриг 119-ї бригади ТРО, Олена Дмитренко, Дмитро Калінін, радник голови облради з військових питань

— Зараз у мене велика перерва. Три місяці не їздила, — каже Олена Борисівна. — Буває у військових постійно Віталій Рудник, голова Гончарівської громади. Разом з Андрієм Ткаченком, місцевим депутатом, — наводить приклад. — Часто на сході перетиналася з ними.

1. «Покупкою серйозних речей займається радник Калінін»

— Як обираєте, яким військовим везти допомогу?

— Зазвичай це наші, 119-та бригада територіальної оборони і Перша танкова Сіверська бригада, — показує Олена Борисівна прапори бригад, що висять у робочому кабінеті. — З Першою танковою дружу ще з тих часів, коли її очолював Леонід Хода.

Їздила до них на Харківщину, коли вони стоя­ли на іншому боці Ізюму (місто розділяє річка Сіверський Донець). Були поїздки в Лиман. Зараз наші на Сумщині.

Крайні дві мої поїздки були на запорізький напрямок. Їздила до першого самохідного артилерійського дивізіону Першої танкової бригади. Хлопці постійно на бойових. Дорогою заглянула в гурівський підрозділ. Там теж служать чернігівці. Біля Вільнянська. Якщо по дорозі, обов’язково заїжджаємо в батальйон безпілотних систем.

Покупкою серйозних речей займається Дмитро Калінін, мій радник з військових питань. Він колишній заступник комбрига Першої танкової. Купували обладнання від дев’яти до 11 тисяч гривень за штуку. Встановлюється в самохідку (САУ, бойова машина). Якщо техніка підбита, глушить дим в кабіні, щоб можна було вискочити і не задихнутися. Возили «Сову». Прилад нічного бачення, з яким можна розрахувати артилерійський приціл. Грілки. У зимовий період їх потрібна нескінченна кількість.

— Де берете гроші?

— Допомагають депутати облради: Олександр Левицький, Віктор Труш, Сергій Гайдай. Аграрії. Буває, що ні до кого не звертаюся. З’явилася можливість отримати теплі спальники гарної якості.

Хлопці просять смаколики. У Віктора Кияновського, депутата облради, молочна продукція. Брала хлопцям масло. Віктор Труш передає ковбаси. Інколи мені незручно до нього звертатися. Купую в магазинах.

Чернігівська азербайджанська громада передає фрукти. Узимку лимони ящиками ділила-возила. Були індивідуальні замовлення на ліки. Два роки тому купували фуру води. В армії видають хлопцям воду. Але є норми. У Запоріжжі тоді була аномальна спека. Хлопці на позиціях кілька днів. Хочуть і пити, і руки помити.

2. «Борисівно, карасів наловили»

— Інколи мені закидають: ви везете, а вони отримують зарплату, можуть собі купити. Зараз в армії годують непогано. Зазвичай їжу везу, бо це увага. І хлопці дуже позитивні. Єдина риба, яку я люблю та їм, — карасі. Приїхали в розбите село. Хата накрита плівкою. «Хлопці, сьогодні ми швидко». «Та ви що, Борисівно, карасів же наловили». Хто їм сказав про карасів, не знаю. Але вони старалися. Залишилася.

3. «Вилетіли машиною прямо на плац»

— Пам’ятаєте першу поїздку?

— Звичайно. У Першу танкову, на День танкіста, — згадує Олена Борисівна. — Це був мій перший рік на посаді голови обласної ради (грудень 2020 року. — Авт.). Їхала вручати грамоти. Переплутала час. Зустріч з хлопцями була о 10.00. Я їхала на 11.00. Ночували тоді в Ізюмі.

Дзвонить Хода, питає: «Де ви є?» «Їду, у мене ще 40 хвилин у запасі». «Ми вже чекаємо». Мене віз зять, теж військовий. Минули два блокпости. Третій був перед нулем. Не встигла перевдягнутися. Як була в дорозі в джинсах і футболці, так і вискочила з машини. Які тоді були умови? Ферма, величезні ангари. Між ними збиралися. Тоді познайомилася з Дмитром Красильниковим, колишнім командувачем ОК «Північ».

На той час він був заступником командира. Каже: «Ми звикли, що голова — чоловік. А тут з машини вилітає жінка, перелякана», — сміється Олена Борисівна. — Було нагородження під обстрілами. Тоді їздила з Дмитром Блаушем (заступник голови облради. — Авт.). Були максимально близько до позицій. Було страшно. До мене підходив військовий з Бахмача. Сказав: «Нам не важливо, що ви привозите. Важливо, що не боїтеся приїжджати, не ігноруєте нас».

— Скільки часу проводите в поїздці?

— Дві-три доби. Багато часу займає дорога, — описує поїздки на схід.

— Це відрядження чи берете відпустку?

— Відрядження. Посадова особа. Повинна обов’язково вказувати своє місце перебування.

— Чому мало політиків їздять до хлопців?

— Це вибір кожного. Я відвідую позиції виключно добровільно. Ніхто не змушує. Наша працівниця з бухгалтерії зі мною тричі побувала. Її близькі воюють, для неї це важливо. Я не акцентую на цьому увагу. Коли їздила на Сумщину, жодної фотографії не виклала в соцмережі. Для мене це вже норма. Якщо не поїхала, відчуття чогось не виконаного.

4. «Вивчила Донецьку область»

— З ким їздите?

— Зараз з Дмитром Калініним. До повномасштабного вторгнення — з зятем та донькою. Тепер вирішили їздити окремо. Бо вдома внук. Якщо з нами щось трапиться, з ким він залишиться? Родина сприймає мої поїздки болісно. Крайній раз донька сварилася: «Ти їдеш, а ми не спимо, переживаємо».

Так склалося, що на попередніх своїх роботах я об’їздила всю країну, крім Донецької області. За воєнні роки досконало вивчила дороги до Краматорська, Слов’янська, Райгородка, Святогірська. Усю підконтрольну територію об’їздила.

— Як надавати першу необхідну допомогу знаєте, проходили навчання?

— Ні. Але дуже хочу. Найближчим часом і наші співробітники пройдуть курс тактичної медицини. Коли їду в зону бойових дій, почуваюся впевнено, бо зі мною Калінін. Бойовий офіцер.

Якось зі Світланою Іванівною, співробітницею облради, ночували в Краматорську. Орендували квартиру. Неподалік прилетів КАБ. Я прокинулась від того, що стою в коридорі біля входу. Не пам’ятаю цей момент, як вискочила з ліжка. Вибух був такої сили, що ми сонні підскочили і добігли до дверей.

Дуже сподобалось місто. При таких обстрілах комунальники оперативно працюють. Фоново звук арти чути постійно. А вони прибирають сміття, забивають вікна. Намагаються зробити так, щоб якомога менше було паніки. Можливо, дещо абсурдно виглядає. Але це мобілізує місцевих триматися.

5. У Краматорськ по яблука

— Зайшла в магазин. Дивлюсь, гарні яблука, — згадує історію з Краматорська. — Ззаду хтось кладе руку на плече. Думаю, хто мене в Краматорську знає? Повертаю голову — обличчя знайоме. А хто, не згадаю. Каже: «Добрий день, Олено Борисівно. А що ви тут робите?» «Яблука купую». «Далеко за яблуками приїхали», — сміється. Виявилось, це колишній начальник козелецької міліції. Служить.

Військовим потрібна моральна підтримка, — повторює Олена Борисівна. — Хочуть відчувати, що вони потрібні. Нічого так не вбиває, як байдужість.

— Злі язики кажуть, що політики їздять на фронт, аби отримати посвідчення учасника бойових дій.

— Не можна отримати УБД просто побувавши десь на фронті. Для цього потрібно, щоб у тебе було бойове розпорядження, — засміялася голова облради.

«Іноді п’ять додаткових «Мавіків» можуть вирішити ситуацію»

— У Збройних силах є недофінансування певних галузей, — каже свою точку зору, чому політики їздять на фронт. — Є підрозділи, які всім необхідним забезпечені. А є такі, що змушені просити допомоги. Додаткове обладнання. Це можуть бути РЕБи, «Старлінки». Не скажу, що політики не повинні їздити до військових. Вони теж допомагають. Інколи п’ять додаткових «Мавіків», що вони привезли, можуть вирішити ситуацію на якомусь напрямку. Хоч, з іншого боку, це не їхній прямий обов’язок.

Деякі політики їздять на фронт з задумом на майбутнє. Військові знають і бачать, де хто фотографується.

Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.