У Риботині тепер є свій лебідь

Фото ілюстративне

Наприкінці минулорічної осені в улюбленій лебедями водоймі біля Плавучого мосту в Коропі залишився один птах. Інші відлетіли чи кудись перебралися. Коли воду скував лід, лебідь ходив по кризі, шукав у річці Карпівці незамерзлі місця, ховався в очереті. І побоюючись, що взимку бідолаха замерзне, небайдужі люди повідомили про нього очільнику громади Володимирові Куніцину. Він звернувся по допомогу до рятувальників. Ті визволили лебедя і привезли в селищну раду. Це було наприкінці грудня — на Новоріччя птах отримав у подарунок життя.

— Того дня ми з учнями були в Коропі на заходах із профорієнтації. На них і дізналися про лебедя. Про нього розповів після свого виступу голова громади, — говорить директорка Риботинського НВК Наталія Хотинченко. — А коли Володимир Миколайович спитав поради, де можна знайти для птаха прихисток до весни, наші діти зразу: «Давайте візьмемо до себе». Іншої реакції я й не чекала: на нашій школі вже багато років — лелече гніздо. Усі разом (у закладі 113 учнів. — Авт.) ми радіємо, коли буслики прилітають навесні, спостерігаємо, як ростуть їхні пташенята — це вже традиція.

Наталія Іванівна працює в школі більшу частину життя (зараз їй 56). Заклад очолила минулорічного вересня, а до того була вчителькою історії. Нового мешканця везли в Риботин автобусом, яким приїхали. Дорогою добре його роздивилися й вирішили, що це перволіток: невеликий, і пір’я ще зовсім сіре — бездоганно білими лебеді-шипуни стають у 3 роки. Одразу й кличку йому дали: «Хай буде Гриша» — були впевнені, що це хлопчик. А згодом подумали: а раптом дівчинка — і назвали Гулею. Так кличуть голубів — незалежно від статі. Спочатку хотіли поселити птаха в шкільній кочегарці, щоб йому було тепло, але побоялися, що там для нього є ризики, та й незручно. Ще й обморожені лапки треба було лікувати.

Тож директорка забрала лебедя додому:

— Чоловік ніс його на руках. Біля лугу птах раптом почав кричати. Жалібно так. Хотів на волю. А вдома не хотів їсти. Ми — до ветеринара, розпитали, чим краще годувати. Сказав, щоб давали зерно, рибу, воду — теплу.
Через те що Наталія Іванівна зайнята на роботі, опікувався Гуличем (так називав лебедя) в основному її чоловік Олександр Федорович. Йому 61, господарює вдома. Заради Гулі він почав частіше рибалити, бо від магазинної салаки птах відмовлявся. Купував для нього на базарі найкращу пшеницю, овес, кукурудзу. Знайомі вже звикли: запитаєш Федоровича, як життя, — він більше розповість про Гулю, ніж про себе.

— Багато хто цікавився при зустрічах, як там лебідь. Наш фермер Сергій Лях давав для нього зерно, а один чоловік із Шабалинова (на жаль, ми навіть імені його не знаємо) передавав для Гулі свіжу рибу, — кажуть Хотинченки із вдячністю.

Жив птах в окремій «квартирі» у сарайчику. З часом подружився з курями (спочатку вони його боялися), собачками. Поводився чемно: не бився, не щипався. Давав себе гладити. Озивався на Гулю і постійно щось «розказував» своєю лебединою мовою.

— Єдине, до чого птах так і не звик, — брати їжу з рук. Хоча ми його особливо до цього й не привчали, бо хто знає, які люди захочуть приманити лебедя, коли випустимо на волю, — додає Наталія Іванівна.

Не приховує: чим ближче було до весни, тим більше не хотілося прощатися з Гулею, бо дуже до нього звикли. Не хотілося, щоб настав день, коли птах не походжатиме по-хазяйськи двором, не буде кумедно повертати голову й дивитися одним оком у небо.

Переживали, як лебідь освоїться в природі, чи зможе знайти собі достатньо їжі — адже був на всьому готовому. І прощання хотілося хоч ненадовго відкласти. Та коли Гуля занепокоївся, закричав, побачивши в небі зграю птахів, зрозуміли: пора. Лебедя помістили у велику картонну коробку й машиною відвезли на озеро.

— Тепер він був набагато важчий, ніж узимку, — сміються.

Опинившись у воді, Гуля був на сьомому небі: бив крильми, здіймаючи фонтан бризок, купався, плавав — радів волі на повну.

— Я аж розплакалася, дивлячись на це, — згадує Наталія Іванівна.

— Кажуть, лебеді здатні запам’ятовувати людські обличчя, голоси і навіть запахи. Тож, може, й Гуля не забуде вашої доброти?

— Знайомі розповідали, що в одному селі десь за Десною люди врятували лебедя і доглядали за ним цілу зиму. А весною, як і ми, випустили на воду. Думали, більше його не побачать. Та наступного року він прилетів до них — уже з парою. От би й нам Гулі дочекатися!

Птаха випустили 2 квітня. Кажуть: тепер є кого провідувати. А дехто з односельців уже бачив, як лебідь робив обліт — Гулю впізнали за строкатим (із сірими, бурими та білими плямами) оперенням.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.